Ситуація навколо документального фільму «Шахта №8» вийшла далеко за межі фестивального скандалу. Як відомо, цю стрічку про дитячу працю на нелегальних шахтах селища Сніжне Донецької області невмотивовано зняли з конкурсної програми. І ажіотаж, що виник потому, привернув увагу до цього кіно навіть тих, хто міг би стрічку не помітити.
В ексклюзивному інтерв’ю DT.UA режисер картини Мар’яна Каат розповіла про зйомки проекту та наслідки у зв’язку з ним.
Нагадаю, що роботу естонського режисера високо оцінено на трьох десятках різних кінофестивалів. А в основі документальної оповіді - доля юного Юрія Сіканова, батько якого наклав на себе руки, мати спилася й живе з коханцем. Щоб утримувати двох сестер, хлопчик іде на ризик надзвичайно небезпечної роботи - в нелегальну шахту.
Робота над проектом тривала кілька років. Як зізнався сам герой картини, знімальна група приїздила до них разів десять. Тим часом студія «Інтерфільм», яку представляє Олена Фетисова, звинуватила естонську режисерку в тому, що фільм «побудований на вигаданих подіях».
* * *
«Скажіть кілька слів про своє собаче життя» - сіль цього жарту доступна навіть дитячій свідомості. Брат і дві сестри з селища Сніжне в Донецькій області пояснюють заїжджому режисеру з Естонії, що якщо так кажеш, то виходить, і життя в тебе таке - «собаче».
Бекграунд їхньої історії - мати-алкоголічка. Реальність - забуте Богом Сніжне. Це шахтарське селище, де виробництво давно зупинилося, а вугілля-годувальник - залишилося.
У тих краях, нарівні з городом, у кожному дворі є своя шахта. По-місцевому - «дірка». Кустарним способом у них видобувають наше чорне золото. Без знижок на вік - вісім годин під загрозою постійних обвалів.
Для 15-річного Юри це єдиний спосіб утримати сім’ю, заробити на себе та двох сестер.
І все-таки це не історія «нелегального бізнесу», як маркує тепер фільм Мар’яни Каат «Шахта № 8» українська преса. «Дірки» - лише антураж місцевого життя. Навіть не метафора, яку легко припаяти картині, в якій підлітки хочуть вирватися на світло, до нормального життя. Це проблема дитячої праці, жахлива сама собою. І вдвічі - від того, що пов’язана з шахтами.
Здається, ці хрестоматійні образи індустріальної Англії давно мали б осісти в підручниках із історії… Але перед нами - середовище для природного добору. Рідне. Українське. І діти, які живуть самі по собі, незламні у своєму прагненні залишитися і сім’єю, і людьми.
Мар’яна Каат, за великим рахунком, конструює документальну «сільську драму», наїжджаючи сезонно в Сніжне і спостерігаючи впродовж року за життям однієї дивної сім’ї… В якій є маленький чоловік, мала брехуха Юля та старша сестра Уляна, яка помалу «вичерпує» свою долю зі спільного казана. А ще є конфлікти, гіркі спогади про матір, День Перемоги, хороші (у міру нинішніх реалій) сусіди, лікарі, подільники Юри (дорослі шахтарі та друг-ровесник Діма) і мрія відкрити кафе в Донецьку. «Там уже зовсім інше життя в людей», - каже Юра у фіналі ламким підлітковим голосом.
Естонський режисер зазирає в це середовище не тільки як людина з кіноапаратом, а як представник цивілізованого світу. У якийсь момент у Юри проривається «це у вас там порядок…», а вслід за тим вистраждане про шахту №8 - «це не моє, я не житиму так!».
Скандал, який спалахнув навколо фільму в рамках кінофестивалю з прав людини Docudays UA, навіть соромно вкотре озвучувати. Але в нього є й нехороші «маяки» цензури, що йде слід у слід. А якщо точніше - самоцензури, яка, швидше за все, і приключилася з продюсером з українського боку Оленою Фетисовою. Буквально перед початком офіційного показу надійшов лист загрозливого змісту й відвертого хамства у бік режисера, чий фільм було названо «постановочним» і «аж ніяк не причетним до захисту прав людини».
Напевно, більшу образу документалістові важко уявити.
Мар’яна Каат, усупереч усьому, вирішила показати фільм глядачам. А всі скороспілі новини Інтернету відсилали зацікавлених на Youtube. Там, хай і в поганій якості, «Шахта №8» давно затребувана. І всі висновки зроблені. Цитую лише один принципово важливий відгук глядачів: «вірю кожному кадру!».
* * *
- Мар’яно, як ви знайшли своїх героїв?
- Я чула про цю ситуацію і про це життя в містечках Донбасу, полишених напризволяще. Рік народження проекту - 2007-й. Ми поїхали в розвідку. І наш перший герой, через якого ми мали намір показати цей світ, був шахтар-пенсіонер: такий собі борець за правду, місцевий Дон Кіхот.
У нього теж була власна копанка, яку показово закрила влада. Хоча на той час теоретично можна було законно легалізувати це виробництво.
Коли ж у нас з’явилися перші гроші на фільм, ми дізналися, що цей чоловік помер… Але все одно туди поїхали.
У пошуках героя я розмовляла з різними людьми і дізналася про 15-річного хлопчика, внука колишнього директора заводу «Хіммаш».
Спочатку ми не застали його вдома й пішли вулицею знімати, як люди видобувають вугілля у своїх дворах.
Специфіка цього регіону в тому, що вугілля залягає близько до поверхні, і його видобуток не потребує спеціальної потужної техніки. Початок такого видобутку пов’язаний із тим, що людям просто нічим було опалювати домівки. Потім це стало на рейки й перейшло в нелегальний бізнес.
- До Києва фільм об’їздив 30 фестивалів, отримав багато призів і був тепло зустрінутий. Як же сталося, що в країні, яка заявлена в копродюсерах, на шляху до показу фільму почали з’являтися перешкоди? Це абсурд якщо не з політичної точки зору, то абсолютно точно - з кіновиробничої. Копродюсер сам і заявляє - мовляв, мій фільм дурість і фікція!
- Ця ситуація не останнього дня. Та все одно вона була для мене абсолютною несподіванкою. Згідно з договором, український продюсер володіє ексклюзивними правами на комерційний показ.
Але в неї немає прав на некомерційний показ. Закидаючи фестиваль попереджувальними листами, вона елементарно вводила всіх в оману. Дорогою до Києва в літаку я ще раз уважно перечитала наш договір - питання некомерційних показів вирішую тільки я.
Пояснивши це фестивалю, в якого вже були листи від Фетисової і, природно, організатори не хотіли ризикувати, я вирішила ще раз написати своєму копродюсеру, процитувавши наш договір. Чекала, що вона надішле відповідь і дасть цей дозвіл. Натомість на адресу фестивалю надійшов лист із образами на мою адресу. Розумію, що він написаний, так би мовити, спеціально для «відмазки» журналістам: адже багато хто його читає й повторює характеристики «фікція» та «постановочні кадри»…
- Як документаліст взагалі може довести, що його фільм не «фікція»?
- У даному разі я показала фільм. І все стало на свої місця. Довелося вивести показ фільму за рамки кінофестивалю. А перед переглядом я зачитала публіці цей образливий лист, попросивши заодно захисту в ЗМІ. Реакція людей - найкраще свідчення моєї правоти. Я отримала стільки запитів та хороших побажань, стільки свідчень очевидців, людей, котрі знають про проблему або жили в тих місцях!.. До того ж у Києві зі мною були і два герої мого фільму.
- Це ваша ініціатива - викласти кіно в Youtube?
- Після обурливого інциденту на фестивалі за один день на Youtube у фільму було 20 тис. переглядів. Але, звісно, він лежить там незаконно, без англійських субтитрів. І зробила це, певна річ, не я.
У хорошій якості «Шахта №8» розміщена на onlinefilm.org. Але це платний сайт. Взагалі, це документальна драма. І, за великим рахунком, стрічку зроблено для кінотеатрів. Якщо грамотно організувати прокат - фільм міг би добре заробити. Жаль, що продюсер нічого не зробив для його розкручення.
- Що зараз із вашими героями?
- Маленька дівчинка в дитбудинку. Але в неї все гаразд. Я спілкуюся з нею по телефону. Діма працює в ресторані: смажить шашлики. Юра закінчив технікум. Отримав свідоцтво про освіту, професія - слюсар.
У «тих» місцях взагалі швидко дорослішають. Чоловіками стають у 15-16 років, заміж виходять рано. Я все-таки рада, що завдяки увазі правозахисних організацій, які співпрацюють із Docudays UA, у дітей тепер широкий захист - усі їх знають.
Раніше я почувалася в безвиході - дітей у зв’язку з фільмом постійно викликали на допити, а я перебувала в іншій країні.
Правда, Юра після одного з походів у міліцію сказав, що там фільм дивилися і їм… навіть сподобалося.