Російська картина «Як я провів цим літом», що мала, до речі, непоганий прокат у СНД, уже ввійшла в історію кіно, завоювавши престижних «Срібних ведмедів» на недавньому Берлінале — за акторські роботи та операторську майстерність. Режисер цього фільму Олексій Попогребський — один із найяскравіших і найбільш перспективних кінопостановників «нової хвилі». У творчому загашнику в нього також цікаві стрічки «Прості речі» і «Коктебель» (спільно з Борисом Хлєбніковим).
Цього літа Попогребський увійшов до складу журі міжнародного кінофестивалю в Карлових Варах, де й відбулася наша розмова з режисером.
— Олексію, в Україні час від часу дискутують про якість субтитрів у кіно... Чи можуть, на вашу думку, англійські субтитри у «Як я провів цим літом» передати особливе психологічне напруження між двома чоловіками на суворій Півночі?
— Субтитри не можуть бути такими ж ємними, як усне мовлення героїв. Тому, так чи інакше, фільми з субтитрами багато втрачають, порівняно з початковим режисерським задумом.
Однак можу сказати, що в моєму фільмі субтитри хороші. Адже я сам певний час працював перекладачем. Назва в англійському варіанті How I ended the summer теж має подвійне дно. Якщо російською «Як я провів цим літом»... Що провів? Чи кого провів? То англійською — як я «закінчився», «вичерпав» себе цього літа... Це стосовно молодого героя. Природно, повністю передати гру слів неможливо. Відразу скажуть, що в тебе двійка з англійської граматики. «Як я провів цим літом» — була перша назва. У неї ніхто не вірив. Але вона спалахнула, як дивна конструкція. Адже фільм, по суті, розказаний молодим чоловіком. І ми його очима дивимося на події. Так, не приховую, на цій назві спотикаються, але про неї говорять...
Кадр із фільму «Як я провів цим літом» |
— Після тріумфу цього фільму, вочевидь, від вас чекають наступного успіху... Якщо не секрет, над чим працюєте, чи є якийсь запуск?
— Весь липень у мене роз’їзди Європою: Карлові Вари, Берлін, де в мене навчання, потім Сербія... А весь серпень працюватиму над одним сценарієм. Відчуваю, що вперше в мене головним персонажем буде дівчина. Напевно, вперше фільм повністю буде знятий у павільйоні. Думаю, в цій стрічці буде інший рівень умовності, ніж у попередніх. Історія казкова. З трансформацією реальності. Коли побут і звичність зміщуються, перетворюючись на якусь фантастику.
— Ви й цього разу не зрадите свою практику — виступати в усіх своїх картинах одночасно і сценаристом, і режисером?
— Це не самоціль. Ось якби в мене був сценарист (неначе моє альтер-его, який зробить це краще, ніж я), — із задоволенням доручив би йому цю роботу. Не вважаю себе якимсь особливим сценаристом. Просто я пишу для себе. Пишучи сценарій, уже знімаю в голові майбутню картину. Сценарій для мене — найболісніша процедура. Напишеш, а наступного дня читаєш і думаєш: «Боже, як це все бездарно. Усе не те!» Але, з іншого боку, я розумію: так, у мене повинен бути талановитий сценарист. Але як я диктуватиму талановитій людині свої історії й не даватиму волі її власному дару?
Для мене на першому місці — особистість автора, яка може виявлятися і в суто жанровому, на перший погляд, кіно. Коли дивлюся фільми Спілберга, то бачу за ними живу людину, а не конвеєр.
А взагалі, у кожного режисера — свій голос. І говорити іншим вони не можуть. Хоч би що знімали Герман, Хомерікі.
Це буде ексклюзивний почерк того чи іншого режисера. Якщо хоч раз примусити людину зробити щось нещиро, то їй як художникові кирдик. Так, я розумію, що кіно — дорога штука, і тому воно має бути масовим мистецтвом. Тут починається роздвоєння особистості: між бажанням зберегти себе — і зробити щось «масове». Так, я вмію швидко знімати легкі телефільми, які може дивитися домогосподарка. Але я не готовий вкладати туди три роки життя, які вклав у цей свій фільм.
— А що особисто вас пов’язує з Україною?
— Обожнюю Київ, Львів. У мене прадід із Кам’янця-Подільського... Тато жив у Києві.
Наша кінокомпанія називається «Коктебель». Російська кінокомпанія з українською назвою. Тепер нас уже знають, знають наші картини («Як я провів цим літом», «Дзига», «Казка про темряву», «Божевільна допомога», «Прості речі», «Вільне плавання»...). А колись приходив на «Ленфільм» і відрекомендовувався: кінокомпанія «Коктебель»... А всі казали: о, до нас із України приїхали! Я уточнював: «Не зовсім, із Москви...»
— Переглядаючи фестивальні стрічки (і не тільки), ви не замислювалися, куди сьогодні рухається кіноЄвропа, в якому напрямі?
— Взагалі, тенденції кепські. Величезний вал псевдопсихологічного кіно ні про що.
— А чого ж тоді чекає Європа від кінематографічної Росії?
— Ми зараз не наймодніші. Є більш просунуті кінотериторії.
Але, якщо відштовхуватися від стереотипу, то від Росії Європа чекає філософсько-притчевого кіно. Чогось такого, що доводиться потім розшифровувати з інструкцією із застосування. Це не найкращий стереотип... Але з досвіду перегляду можу сказати: зали під час демонстрування російських фільмів (на будь-яких кінофестах) переповнені. А це свідчить усе-таки про підвищений інтерес до російського кіно. У нас же така сама тенденція стосовно Європи. Адже польське, чеське кіно практично не виходить у прокат ні в Росії, ні в Україні.
— Цікавитеся прокатною долею своїх картин?
— Звісно! У мого останнього фільму, до речі, був досить непоганий прокат у Росії. Причому з «Як я провів...» був і небувалий прецедент у кінопрокаті України. А саме — піратський. Тобто без нашої авторизації. В Україні наша картина вийшла без підписання відповідних паперів. З цього приводу мій продюсер уже висловлювався. Компанія «Арт-трафік», про яку досі можна було говорити тільки хороше, без підписання контракту влаштувала прокат «Як я провів цим літом» у кінотеатрах України! Нам надіслали навіть фотографії афіш, квитків. Для мене це також було свідченням того, що на картину є попит і буде надалі.
— Ваші фільми «Прості речі», «Як я провів...» — це все-таки приватний світ людини. Може, вас зацікавить колись політичне життя? До речі, цікавитеся ним у Росії?
— Стежу. Але не цікавлюся. Так само, як і футболом. І не є членом Спілки кінематографістів Росії. Передбачаю наступне запитання: чи дивився я картину свого старшого колеги з вусами? Ні, поки що не дивився і найближчим часом не дивитимуся... Всі очікують, що я громитиму його «Стомлених сонцем-2». А я хочу подивитися це кіно, коли все вляжеться. Абсолютно без пристрастей, поза контекстом. Адже так можна будь-яку картину розгромити. Ну й що — хронометраж три години? Бувають фільми й довші. «ХХ століття» Бертоллучі йде в режисерській версії майже п’ять годин. І не втомлюєшся від цього.
— Багато акторів, занурившись у серіали, нерідко в серйозному прокатному кіно постають частіше знаками, а не живими людьми... Вам так не здається?
— У мене був досвід роботи з Данилом Страховим, якого я доти знав тільки з «Бідної Насті». Природно, цього серіалу я не бачив, однак він постійно миготів у телевізорі. Думав, який жах! Але Даня мене абсолютно підкупив тим, що виявився дуже й дуже талановитим актором із гіперсерйозним ставленням до роботи. Я зрозумів, що насправді це штучні розмежування. Є люди, які серйозно ставляться до своєї професії — чи то до телепродукції, чи то до кіно. А є категорія таких «чого зволите?» З останніми мені працювати нецікаво! А Даня Страхов намагався щось знайти, намацати навіть у незначних сценах.
Я, у принципі, ніколи не пишу сценарій на конкретного актора. Спочатку сюжет, потім — вписуються актори. Навіть побачивши в Карлових Варах Джуда Лоу, не можу сказати, що аж загорівся бажанням написати для нього сценарій. Так, ажіотаж навколо мегастар ще той. Це його робота. Я сидів у барі і здалеку спостерігав за тим, як він тримається, за драматургією дійства. Як психолог можу відзначити його небувале психічне здоров’я і явну самоіронію.
Дуже ціную акторську здатність підключати до себе глядачів. У нас могли це робити Янковський, Єфремов, Смоктуновський. Ці лицедії могли зіграти кого завгодно. При цьому вони завжди грали самих себе, але в різних ситуаціях. І хоч би кого вони грали, їхня харизма втягувала глядачів.
— Ваш друг і колега Сергій Пускепаліс недавно поставив у «Современнике» спектакль «Бог різанини»... Чи ви не хотіли б себе спробувати на театральному майданчику?
— Так, Сергій не тільки мій друг, а й незмінний актор в останніх двох фільмах. Він також головний режисер Магнітогорського театру драми ім. О.Пушкіна... Я йому колись казав, що хотів би глибше вникнути в театральне життя... Але щодо «поставити»? Тут слід чітко розуміти, що ти хочеш зробити, адже це абсолютно інший рівень умовності, інша природа. Ми з Сергієм багато говоримо про це. Однак поки що усвідомлюю: не готовий.
— Що для вас уже як для психолога означає стан психологічного благополуччя й неблагополуччя — в кіно безпосередньо?
— Є таке поняття — «хвороба до здоров’я», а є — «хвороба до хвороби». І інколи в тій чи іншій творчості — у кіно, в літературі — відчуваєш цю «хворобу». Але відчуваєш, що її можна вилікувати. Тобто цей твір веде до катарсису, подолання хвороби. А є «заморочка заради заморочки» у мистецтві... Коли усвідомлюєш, що після контакту з нею твоя свідомість наповнюється муттю. Природно, правда завжди в оці глядача. Але я не люблю, коли той чи інший сюжет картини індукований хворобою.
Я насправді не дуже вірю у психологію в кіно. А вірю в правду. І намагаюся йти до неї кінематографічними засобами. Мене запитували, чи не є зйомки на Чукотці таким собі піар-ходом, адже можна все зняти в павільйоні? Можна і в павільйоні, але я сам би не повірив у таке кіно, бо побачив би штучність навіть у міміці акторів.