Український кінорежисер Тарас Ткаченко вже досить довго працює над фільмом "Гніздо горлиці", в якому одна з головних ролей була у Віталія Лінецького. Була… Минулого літа актора не стало, а фільм був іще не завершений. Майже три роки життя кінорежисер витратив на цей проект - екранізацію роману чернівецького письменника Василя Мельника про поневіряння українських заробітчан у нібито райській Італії.
- Тарасе, нещодавно ти повернувся з зони АТО, де працював разом із Тарасом Томенком. Що побачив на фронті?
- З'їздив до Щастя й Артемівська - відчуття гнітюче. Наші хлопці після Дебальцевого лаються, настрій у всіх препоганий...
Тепер, коли повернувся, маю розгрібати купу проблем…
Аби продовжувати роботу над "Гніздом Горлиці", треба їхати в Чернівці, про все домовитися, розпланувати, зняти людей з роботи, де їм платять гроші. Адже ми стоїмо вже майже рік. За цей час курс долара змінився, ціни на все піднялися. Починали, коли курс був 8 гривень. А тепер мусимо зробити ту саму роботу за суму в 4-5 разів меншу. А як?
- Дебютувати з такою важкою драмою, якою є виїзд мільйонів українців на заробітки на Захід, доволі непросте завдання…
- А з якою історією легко дебютувати? Для цієї роботи я мав підґрунтя. Свого часу, років десять тому, ми з Василем Ілащуком зробили документальний фільм про українських заробітчан в Італії. Знімали в Неаполі, тож я цю тему вже знав очима і розумів її масштаб. До речі, і тепер, коли йде війна, вона дуже актуальна.
Кажуть, що з України, навіть не через війну, виїхали майже 5 мільйонів людей, а коли згадати, що в кожного є чоловік-дружина-дитина, то це означає, що в іммігрантську історію втягнуто в середньому 15 мільйонів українців. Це реальна проблема, та чи можемо через її складність від неї відмахуватися?
Я своїм студентам розповідаю, що мистецтво має бути актуальним. Візьмімо приклад з класики… Скажімо, "Політ над гніздом зозулі". І книжка була написана, і фільм знятий саме в той час, коли у Сполучених Штатах були істотні обмеження особистої свободи. Тож вихід і книжки, і фільму - це реакція на суспільну проблему. Все мистецтво вийшло з актуальності. Хоча б "Ромео і Джульєтта" - ніби просто мелодраматична історія, але це історія про кохання 15-річної дівчини і 16-річного хлопця, їхній дошлюбний секс і самогубство в церкві. Свого часу це був підрив табу. Будь-яке мистецтво, якщо це справді мистецтво, є таким. І кіно має бути таким - яке реагує на актуальні потреби й проблеми суспільства. Як-от і "Плем'я", і "Поводир", і "Вавилон'13"...
- Як ти готувався до "Горлиці…"?
- Багато разів переписував сценарій. Наприклад, епізод, де героїня сидить у парку на лавочці і думає, чи робити їй аборт, а до її ніг підлітає горлиця. Героїня сприймає це як знак і передумує робити аборт. З точки зору організації - це вже непросто, але з точки зору самого кіно - це не кіно, а література.
Працював зі структурою сценарію. Він доволі складний, з багатьма флешбеками. Є небезпека заплутати глядача. Продюсер відразу попросив зробити історію лінійною, без часових стрибків. Утім, я був точно впевнений, що так не робитиму. Чому? Бо будь-яке мистецтво базується на дилемі, яка на початку прихована, потім проявляється, актуалізується і, зрештою, вирішується. У нас є героїня, яка живе між двома світами, сім'ями, чоловіками - майбутніми. Цю дилему можна було побудувати лише на постійному порівнянні - її італійського досвіду і того, що вона бачить у своєму рідному домі, час від часу повертаючись в Україну. Саме це й утворює дилему. А якщо протистояння прибрати - зникає напруга сценарію, все стає телемилом. Ми пішли на ризик і залишили складність структури. Але краще ризикнути, ніж просто "злити" історію.
- Проблема гастарбайтерства - проблема не лише Західної України, це проблема всієї України. Ти так на це дивишся?
- У мене це проблема людини. Проблематика національна, узагальнена - сфера документалістики. У мене - особистісна драма. Вона має застерегти всіх охочих їхати ТУДИ: це не завжди закінчується добре і часто руйнує те, що покинули вдома... Хоча, треба сказати, я таки ввів у сценарій момент документалістики: логічні частини фільму перебиватимуться вставками з реальними коментарями наших реальних заробітчанок, здебільшого представниць трьох областей - Львівської, Івано-Франківської і Чернівецької. Та, попри це, в мене історія чітка у плані локацій: вона відбувається у Генуї і Вижниці.
- Так само чітко ти уявляв собі й акторів, пишучи сценарій?
- Якщо говорити про українських акторів, то мені важливо було знайти гарного актора, і щоб його мова була органічно українська. Бо в нашому кіно і особливо на телебаченні часто українською говорять явно не українці, і це дуже ріже вухо. Тому я шукав акторів, які були б з того регіону, про який ідеться у фільмі. Віталій Лінецький - з Івано-Франківська, Римма Зюбіна - з Ужгорода. Тобто українська мова у них на слуху, навіть якщо вони нею не розмовляють постійно. Щоправда, я рішуче "прибирав" з фільму їхні спроби "гратися в діалект". Як я їх знайшов? Римма - по життю людина іронічна, жартунка з виразним комедійним амплуа. Та якось у роботі своєї студентки я побачив її в ролі самотньої жінки з останнім шансом налагодити своє життя і зрозумів, що в ній ховається неабиякий драматичний потенціал. А мені потрібна була людина з таким собі забитим цвяшком. Я в ній практично не сумнівався.
З чоловічою роллю було важче. Пробувався Василь Баша, і вийшло чудово. І Стас Боклан пробувався, і теж було прекрасно. Але мені було важливо не вийти за межі віку і… щось мене зупиняло. Аж поки мій художник-постановник Ігор Філіппов якось сказав: "А дай почитати Лінецькому?" Я послав йому сценарій, і він сказав зателефонувати йому за три дні. А наступного дня подзвонив сам: "Давай, приїжджай, поговоримо". Приїхав, почали розмовляти, виявилося, що за добу він двічі перечитав сценарій - очі в нього аж горіли. А це добрий знак! І я зрозумів, що тільки тепер маю ту міру вживання, яка мені потрібна.
- Пам'ятаю, що торік на Одеському кінофестивалі ти, здається, перший дізнався про трагічну смерть Віталія…
- Так, ми якраз з нашим італійським продюсером ішли Потьомкінськими сходами. Подзвонила Інна Капінос і сказала: "Я не впевнена, але, здається, Віталіка не стало"…
Це для мене був шок. Я подзвонив Льоші Тритенко, близькому другу Віталіка, і він підтвердив, бо вже займався похороном...
Дивно, ми з Віталіком познайомилися лише перед цим проектом, але коли він помер у мене було відчуття, що втратив дуже доброго друга.
Я й досі з ним подумки розмовляю. І коли сценарій переписував, ніби радився... У нього була чуйка, було унікальне відчуття доцільності й достовірності.
- Що тепер буде з фільмом? Адже одна з головних ліній обірвалася тоді, коли ти ще не встиг довести її до фіналу?
- Та-а-а-а… Це була не просто лінія - вона була вирішальна. За першим варіантом сценарію мало відбутися весілля, до якого готувалася донька. На весілля приїжджає італієць, і героїня мусить вибирати між ним і своїм чоловіком. Тобто весь фінал був побудований на Лінецькому. Ми не змогли зняти це у перший період зйомок, бо були прив'язані до вагітності доньки - мало минути 9 місяців, а відповідно - змінитися натура…
- Як дозніматимеш без Віталія?
- Переробимо кілька сцен. Будемо знімати з дублером (зі спини) і каскадером… Можна було б перезняти весь фільм. Але тут річ навіть не у фінансових моментах, про які нині, в ситуації економічних катаклізмів, вже й говорити страшно, а в тому, що це - остання роль Лінецького, і насправді дуже хороша роль. Відчуття краху, хоч як дивно, в мене немає. Бо Віталік зробив багато і зробив, повторюю, дуже добре. І історія дуже добра. Нехай у ній зачіпається тема заробітчанок як курв, а їхніх чоловіків, що залишилися вдома, як пияків, нехай у ній ідеться про вбиральні у дворі - ця історія примушує задуматися… До речі, один актор, якому я пропонував роль, відмовився, обурившись: мовляв, я показую українців рагулями, бо вбиральні ставлю перед входом у хату. А як та вбиральня з'явилася у сценарії? Я приїхав на об'єкт і побачив перед ним вбиральню - у дворі, перед хатою. Це було реально… Треба бодай іноді дивитися на себе критично. І чоловікам також. Бо ж сценарій дуже феміністський, у ньому немає сильних чоловіків. І саме через це жінки їдуть за кордон. Але сильних чоловіків нема і в Італії, про що мені розповідали наші заробітчанки. Словом, узагальнюючи, "Гніздо горлиці" - про жінку, котра шукає собі опору в чоловікові. Тому у фільмі саме такі чоловічі образи - образи не ідеальних людей. Українець роботящий, уміє прощати, але він непутящий, любить добряче випити. А італієць - інфантильний, слабовольний, хоча й добрий...
Після переробки сценарій став жорсткішим і більш правдивим. У цьому я вбачаю перст долі. Напевно, Віталік подумав: "Мабуть, я знімаюся в якійсь сопливій історії". І вирішив мені допомогти - смерть підправила сценарій, і він став справжньою драмою.
- Наразі фільм у консервації, хоча на нього покладали великі надії у прокаті саме в першій половині цього року. Як справи з італійськими партнерами, що збираєшся робити?
- Перед нами виникли фатальні перешкоди. Через смерть Віталіка мусимо перезняти частину фільму, бо немає героя. Крім того, не можемо переозвучити вже відзняті сцени. Плюс війна. Плюс зрив фінансування. Плюс ми з Італією працюємо у валюті, а із цим курсом незрозуміло, як і що робити - чи звідси везти світло і звук, чи краще замовляти, і що робити з групою? А як бути з домовленостями, які мали з італійцями? Ми вже двічі зривали терміни зйомок. Вони мають терпець, але не безмежний. Мусимо шукати додаткове фінансування, а, як відомо, говорити з кимось про копродукцію після того, як уже ввімкнув камеру, - проблематично. Італійці намагаються допомогти нам. Але у нас війна, а це означає, що ми - представники воюючої країни. Тобто в цій ситуації наша цінність як партнерів дуже сумнівна. Якби ми оце зараз прийшли до них, то з нами ніхто б не розмовляв. А так, ми вже досить довго знайомі, і українська громада Генуї їх термосить - наші жінки весь час приходять у мерію і питають, коли вже нарешті побачать фільм. Чесно! І я їм за це дуже вдячний.