UA / RU
Підтримати ZN.ua

Режисер Кшиштоф Варліковський: "Бажаю, щоб росіяни дали вам спокій"

Польського режисера Кшиштофа Варліковського сьогодні називають одним із найяскравіших, найсучасніших режисерів світу. Його запрошують ставити у Франції, Німеччині, Нідерландах. Творчий світ Варліковського - надзвичайний, особливий, авторський. Він може дивувати, захоплювати чи дратувати, але нікого не залишає байдужим.

Автор: Світлана Леонтьєва

Польського режисера Кшиштофа Варліковського сьогодні називають одним із найяскравіших, найсучасніших режисерів світу. Його запрошують ставити у Франції, Німеччині, Нідерландах. Творчий світ Варліковського - надзвичайний, особливий, авторський. Він може дивувати, захоплювати чи дратувати, але нікого не залишає байдужим.

У творчому доробку одного з найпопулярніших режисерів світу - драматичні вистави: "Сон літньої ночі", "Макбет", "Трамвай "Бажання", "Африканські казки Шекспіра", "Гамлет", "Електра", "Роберто Зукко". Він також прославився як неперевершений постановник опер - "Дон Карлос", "Євгеній Онєгін", "Макбет", "Парсіфаль", багатьох інших.

Кшиштоф стажувався у Пітера Брука й Інгмара Бергмана. Найбільше цінує свободу. Любить прозу Джона Кутзее. Свій шлях до театру шукав довго. Нині очолює "Новий театр" у Варшаві, приміщення якого досі рихтують у старому заводському цеху...

- Пане Кшиштофе, з 2008-го ви очолюєте "Новий театр" у Варшаві. А, власне, що для вас "старий театр"? Де саме для вас пролягає межа - між поколіннями, ідеями чи, можливо, між естетикою?

- Чому "Новий театр"… Це досить проста історія. У польській традиції є театр сучасний, театр польський, театр новий. Те, що запропонували ми, - це була своєрідна інверсія, зміна порядку слів і перестановка акцентів: "Новий театр". Будь-яка інша назва здавалася нам претензійною. Зрештою, нині це просто старий цех, який пристосовують під театр. Крім того, "Новий театр" - це не зовсім театр. Він має під назву - Міжнародний центр культури.

Традиційно глядачі йдуть у театр подивитися драму; в оперу - слухати, власне, оперу. Філармонія, галереї мають своїх вузько спрямованих глядачів. Ідея ж "Нового театру" полягає в тому, щоб різні мистецькі події - концерти, вистави, кінопокази, творчі зустрічі та майстер-класи, читання п'єс і таке інше - могли відбуватися в одному просторі.

- У Польщі пишуть, що ваш театр, який наразі ремонтується, і приміщення, в якому ви працюєте тепер, радше скидаються на кіностудію...

- Нашою головною ідеєю було вийти з "театру". Нам заважають усі ці крісла, білетерки, гардеробниці, буфети… це все непотрібне в такому місці. Йдеться про місце, яке було б відкрите впродовж дня. А ввечері там могли б грати театральні вистави, іншого вечора - концерти або читання нової драматургії… Ми хотіли уникнути такого відчуття, як, наприклад, тут (ми на сцені театру), коли ми зайшли і бачимо, що це театр: ось - сцена, там - глядацька зала. Натомість наше майбутнє приміщення, та зала, що насправді є старим фабричним цехом, дає відчуття нового простору, якоїсь нової атмосфери! Хочеться, аби ми заходили в діалог із цією новою атмосферою - чи то в межах концерту, чи то в межах вистави. Бо вже сам той цех є ніби початком декорації…

- Ваш шлях до мистецтва театру був досить довгий: не задовольнившись вивченням історії, філософії та літератури в Ягеллонському університеті (Краків), ви продовжили навчання в Сорбонні, стажувались у Пітера Брука. Чому після всієї освіти і стажування треба було ще закінчити акторську школу у Кракові?..

- Я не мав ніякого чіткого плану. Власне, я дуже довго шукав себе. В той час Польща, як і Україна, була країною без перспектив. Тобто найкращою перспективою тоді була вища освіта: піти в університет і навчатися-навчатися-навчатися. Якомога довше! І не заходити в конфлікти з реальністю. Бо про яку кар'єру тоді могло йтися? Лікаря, юриста, університетського викладача. Все це мене не дуже приваблювало. Натомість вивчення загальної історії та історії мистецтва, філософії, давньогрецької мови, латини, французької філології - речі, які відкривають себе поволі і допомагають розвиватися, наповнюватися культурно.

У ті часи дуже багато важили поїздки за кордон, де я зіштовхнувся з іншою цивілізацією. З цілком іншим світом, аніж той, у якому ми дітьми в школі писали листівки до наших російських друзів, а вони нам надсилали свої листівки. То було таке наше маленьке щастя.

Життя - це завжди відкриття чогось для себе, навчання, перевірка, захоплення… Це культурний розвиток. У певний момент я зрозумів, що університетський шлях філософських рефлексій - не те, на чому хочу зупинитись.

І раптом у моєму житті з'явилося щось цілком неочікуване. Я дуже полюбив театр. У студентські часи - я зі Щецина, а навчався у Кракові - Краків змінив усе моє життя, насамперед завдяки своїй культурній пропозиції.

- На якому театрі ви виросли? Чиї роботи справили на вас враження і, можливо, вплинули на ваш сценічний почерк?

- Я бачив роботи найяскравіших режисерів того часу - Вайди, Яроцького, Гібнера… Але то був період моєї незрілості. Я не був аж такою людиною, котра точно розуміла свою мету. З 20-ти до 30-ти років - період мого навчання - я шукав, що ж мені треба. Відтак вирішив - театр. Це рішення випало на буремні часи, бо з 1981 р. розпочалися страйки у Гданську. І перші два місяці ми не мали занять. Відбувався навчальний страйк. Тож я ходив в університетську бібліотеку й читав заборонені книжки. Там вони були доступні. Така романтична натура. Однак відчував у той момент, що щось починається… Щось перевертається.

Вже учнями середньої школи ми чітко розуміли, що навколишня дійсність, уся історія - фальшиві. Тому, коли я дивився вистави, усвідомив: вони показували зовсім іншу реальність - романтичну і лиш натякали на щось. Театр у ті часи був алюзійний і асоціативний. Театр міг говорити якоюсь вільною мовою, якою не можна було говорити поза ним. Це була свобода. Політична свобода.

Якщо ж ми говоримо про нинішній новий театр, то мені здається, що ми говоримо про місце свободи сьогодні. І ось у якому розумінні. Той театр, який я бачив у Кракові, - він був прекрасний, але він мені не подобався, бо був не зі своєї реальності. Моя реальність була така, що 18-річним хлопцем я просто хотів звідти виїхати. З Польщі. Якнайдалі. І забути про весь той жах.

- Але все ж таки ви повернулися...

- Власне, я повернувся тоді, коли щось почало змінюватися. 1989-тий - це був рік, коли вся система розвалилася. Я почав навчатися в театральній школі, і це був головний привід мого повернення. А ще - рішення, що, можливо, я зможу зробити у Польщі щось сильніше. Бо насправді я нічого не досягнув би, залишаючись у Франції.

- Але щось же вам у Парижі подобалось? Чого ви навчилися у Пітера Брука?..

- Багато чого. Тут є певна особливість. Треба сказати, що в нас є театральні гуру Сходу. Приміром, Лев Додін. Та й, загалом, наша школа - польська, українська, литовська - це насправді московська театральна школа.

Але, повернувшись додому, я застав непросту ситуацію. Все змінювалося: був Національний театр із його великими текстами. А на вулиці - тільки вульгаризм! Тобто після 50 чи 60 років комунізму ми опинилися у вульгарності. Весь Схід змарнував свій духовний потенціал і став вульгарним! Постало питання, як швидко ми зможемо це змінити. Одним зі знарядь зміни є театр. У нашій ситуації - чи то українській, чи російській, чи то польській - він завжди відігравав велику роль. Але тепер у нього інша роль, аніж тоді, коли він був політичним театром свободи. Той театр не міг мене надихнути. Натомість мене надихала зустріч раціонального режисера Заходу, яким є Пітер Брук, і метафізика зі Сходу, такого, як Кристіан Люпа, Лев Додін. …Раціональна людина - і з іншого боку релігійна, метафізична; зі Сходу і з Заходу. Цікаво опинитися між ними.

- Тобто ви за театр естетський, філософський?

- Як вам сказати... Ось, приміром, однією із впливових вистав у Польщі стала вистава Кушнера "Ангели в Америці", в якій розповідається про одруженого юриста-мормона, чия дружина дуже хоче дитину. Можна собі уявити, що він міг би бути католиком із Польщі. І раптом цей чоловік відкриває в собі, що він - гомосексуаліст! Тому залишає дружину, йде до іншого чоловіка, хоче повернутися до дружини, знову вирішує не повертатися… Врешті-решт хоче повернутися, а дружина вже не хоче. У певний момент цієї історії герой телефонує до мами, бо не наважується сказати правду їй в очі. Мама знімає трубку й відповідає: ти п'яний, іди додому, і забудьмо цю розмову про твою гомосексуальність!

Отож про що я кажу?.. Разом зі зміною системи в суспільство приходять якісь нові речі, ми перестаємо бути просто робітничим класом, класовими ворогами, а стаємо індивідуальностями, особистостями. Пані є вродливою жінкою 45 років… а я 50-літній чоловік. Ми починаємо замислюватися про себе. Хочемо бути молодими, чарівними, хочемо виграти життя як у голлівудських зірок…

Ну й між іншим виникає проблема, що якісь там чоловіки не до кінця доречні в тій ролі, яку, на думку суспільства, вони мусять грати. Тема гомосексуалізму і особистої свободи просто вибухнула в Польщі і з часу змін стала дуже важливою. Така реальність.

І вона далека від романтики театру 20-річної давності, який показував Міцкевича… Ми просто розповідали собі, перепрошую, про велич нашої колоніальної історії, коли ми вам, українцям, сіли на голову, сіли на голову литовцям і так далі. Але то були найкращі для нас часи! Ми були найпотужніші, і всі мусили з нами рахуватися. Але тепер ми є покидьками другого сорту…

- Ви часто звертаєтеся до класики, зокрема до Шекспіра…

- Увесь мій театральний шлях спирався на найвидатніших майстрів, таких як Шекспір, Евріпід, Есхіл… Однак з'явилися і Роберто Кольтес, Сара Кейн, Кушнер - видатні сучасні письменники. Я дуже довго працював із класичними текстами, але показував їх в інакшому - сучасному трактуванні

- І додаєте до Шекспіра тексти Джона Кутзее?

- Кутзее - дуже глибокий і близький мені за філософією сприйняття світу. Річ ось у чому. Із Шекспіром мають проблеми навіть британські режисери, бо мусять щось скорочувати і стежити за тим, аби не був втрачений зміст. А якщо наважаться взяти повний текст, то мусять грати "Гамлета" п'ять з половиною годин! Крім того, певні шекспірівські сцени написані у формі й жанрі, які підходили своєму часу. Тепер це вже не смішно, і навіть не жанр… А відтак, щоразу робота із шекспірівським текстом - це намагання зрозуміти, про що ж написано п'єсу. Бо якщо "Приборкання норовливої" - не про упокорення жінки чоловіком… це комедія. Ми завжди дивилися на "Приборкання…" як на щось смішне і ніколи не вбачали в ньому чогось неприйнятного. Але, придивившись пильніше, побачиш, що чоловік просто знущається з жінки, аж до повного позбавлення її власної волі. Вона стає просто виконавицею його наказів! Це - дуже контраверсійна проблема. Жінки до XIX ст. були цілком підпорядковані чоловікам. Але боротьба за повну рівність усе ще не завершена. І оcь постає питання - чи варто показувати смішне "Приборкання норовливої" Катаріни, яка спершу роздратована, а потім обожнює свого чоловіка? Але таке мислення - сучасне для Шекспіра, для нас - уже інакше.

- У ваших виставах тексти й контексти заходять у діалоги і суперечки… Критики відзначають, що інколи від напруги режисерської думки навіть забуваєш про "театр"... Про що найчастіше ви хочете говорити з глядачем?

- Хороше запитання. Чи братимемо до уваги глядача взагалі? Бо ми можемо залишитись у Шекспірі, а можемо говорити і в нашій реальності. Театр - це не якась неочікувана й незапланована, зустріч. Це не цирк, де артист нас розважає своїми фокусами. Театр - це глибоке занурення. Він може увійти глибоко в нас, у наші проблеми. Саме тому тепер немає вистав без контекстів. І немає автора, в якого б не було контексту. А теми часто повертаються. Режисер виражає себе через виставу і через вибір п'єси певного автора. Теми… ну є єврейська тема, є тема матері, самотності, тема іншості, історія темношкірого, тема жінки…

- Взагалі, інколи театр потребує опонента. Щоб говорити до глядацької зали, треба знати, з ким і з чим боротися.

- У Польщі, приміром, певною проблемою є церква. Церкві йдеться, аби пані була одягнута так, як вона хоче. Аби поводилася, як вона диктує. Якщо завагітнієте - обов'язково маєте народити дитину. Церква вирішує за вас усе! Те ж саме стосується й чоловіків. У певний момент, у комуністичні часи, держава боролася з церквою. Але їй не вдалося перемогти, бо церква була дуже близька до народу. І влада мусила з цим миритися. Зрештою, сьогодні ми бачимо в Росії, що православна церква іде пліч-о-пліч з Путіним. Вони домовилися. Те саме можна сказати і про нас: церква хоче домовитись із владою. І зараз ми входимо в період, коли наш президент обраний католицькою більшістю.

Розумієте, наша свобода була обмежена комуністичною владою. А тепер її обмежує церква. Але ми не повинні почуватися гвинтиком великої машини! Власне, йдеться про те, аби сказати цим людям: ви - вільні! Тепер ви можете бути вільними. Постарайтеся скористатися цим. І зрозумійте, в чому полягає це щастя!

Я з покоління, вихованого ще в комуністичні часи. І останні 20 років намагаюся знайти себе, свою власну свободу. Відкидаючи по черзі церкву, владу, багато різних речей. І в театрі я зустрічаюся вже не з комуністичною масою, а з індивідуальностями, з окремими людьми, абсолютно різними. Я мушу сказати щось кожному!

- Ви ставите опери у різних країнах світу - у Франції, Нідерландах, Ізраїлі, Німеччині. Що скажете тим, хто закидає, мовляв, опера як жанр померла ще у ХІХ ст.?

- О ні ! Справжня опера тільки починається у ХХ ст.: Барток, Шимановський, очевидно перед тим були Чайковський, Берг, Штраус. Ми розуміємо, що опера колись була придворною розвагою. І був золотий вік, який тривав аж до війни. Війна зарізала оперу, бо виявляється, що Вагнер цілком скомпрометований, і Штрауса не можна було грати. Можемо слухати тільки Чайковського.:)

Зміни прийшли після війни. До опери почали входити режисери-інсценізатори, такі як Пітер Брук… Кілька великих режисерів, які змінили театр. Мова опери - універсальна, адже здебільшого ми працюємо з творами, популярними в усьому світі.

Натомість театр - явище локальне. Ви захоплюєтеся у Києві чи Львові своїми режисерами, ми тут - своїми, а німці - своїми. Очевидно, є кілька режисерів - міжнародних зірок. Брук міг об'їздити весь світ. Але інші - це зірки Києва, Кракова, Штутгарта чи Ліона.

- Вибачте, а чому українського композитора Миколу Лисенка не ставите?

- Мушу сказати, коли вісімнадцятирічним я хотів виїхати з Польщі, то ненавидів усе польське. Добрим прикладом був для мене Гомбрович, який казав: "Ти є вільна людина, а не поляк, католик, патріот, романтик…" Це те, що я відчуваю у плані моєї польськості. В цьому сенсі українськість мене теж не цікавить. Мене цікавите ви, і ви, як і інші люди. Це захоплива пригода. Чи зустрінемося, чи почнемо розмовляти, чи полюбимо одне одного...

І театр має належить часу, в якому ми живемо. Не служити двору, владі, церкві, національній справі чи опозиції. Сьогодні театр повинен служити вам і мені. Людям!

Бажаю, щоб росіяни дали вам спокій. Щоб ви якось прийшли до себе, і вам просто було добре, можливо вперше в історії. Як і полякам. Бо нам ніколи не було добре. Тож зробімо собі добре. Даймо собі трохи свободи!

З досьє

Кшиштоф Варліковський народився 1962 р. у місті Щецин (Польща). Вивчав історію та філософію у Ягеллонському університеті, згодом - історію античного театру в Парижі. Закінчив Державну вищу театральну школу у Кракові. Був асистентом таких видатних режисерів як Крістіан Лупа, Інгмар Бергман, Джорджо Стреллер. Активно ставить драматичні та оперні вистави - як у Польщі, так і за кордоном. Лауреат європейської премії "Нова театральна реальність" (2008 р.). Особлива подяка за підготовку матеріалу - телеканалові "Перший. UA" та Польському інституту в Україні.