Один з найстаріших літературних журналів в Україні відзначає 85-річчя. «Радуга» за ці роки знала різні періоди. В роки перебудови був «вибух» накладу, як і в багатьох товстих журналів тієї пори. Була і є тісна співпраця з кращими письменниками України, які пишуть російською мовою (Андрій Курков, Сергій і Марина Дяченки, Анатолій Крим, Олександр Мардань, багато інших). Був в історії цього видання навіть етап «анафеми», коли сталінський режим вирішив прикрити «Рудугу» через політичну неблагонадійність (у 1937-му).
Чим сьогодні живе журнал і як виживає? Які автори зустрічаються під його обкладинкою? Чи доходить українське видання до читачів Росії? На ці та інші питання DT.UA відповів головний редактор «Радуги» Юрій Ковальский.
- Юрію Владиславовичу, чи зберігся перший номер «Радуги»? Який вигляд узагалі він мав?
- На наше прохання один історик намагається знайти цей перший номер. Бо його немає в бібліотеках. У всякому разі на тих полицях, до яких нам вдалося дійти. Засновники «Радуги» - наші перші письменницькі організації. Спочатку журнал виходив у Харкові, потім у Києві. У «Радуги» досить сумна історія. Адже завжди література відображає те, що відбувається в країні, у світі. В 1937-му журнал було закрито. Збереглися партійні документи із цього приводу. З трактуванням: «За перевищення значення ролі окремих особистостей в історії держави». Після цього журнал майже двадцять років не виходив.
Поновив діяльність лише в 1954-му. Але не як журнал, а як альманах. Спочатку, в 50-х, «Радуга» виходила нерегулярно, а вже потім щомісяця. З 2013-го ми вирішили виходити раз на два місяці.
- Чи вплине скорочення періодичності «Радуги» на її обсяг?
- Шість номерів - це не десять. Тому в кожному номері збільшиться кількість сторінок журналу. Зараз журнал виходить на 166 сторінках, буде - 200 з гаком.
Попри всі проблеми, ми не занепадаємо духом. І якби сьогодні придумувати девіз журналу «Радуга», то це було б слово - «Всупереч!». Виходимо попри те, що зараз, на жаль, не кращі часи в літературі...
- В який період журнал досягав найбільших накладів?
- «Товсті» літературні журнали раніше відігравали велику роль у житті суспільства.
Перебудова чому відбулася? У багатьох видавництвах почали з’являтися серйозні економічні статті про труднощі в СРСР, про неможливість так жити далі. Цьому сприяли повісті, романи, оповідання, в яких, можливо, не «в лоб», але подекуди витіювато доводилося, що ми щось не те будуємо, не те робимо і не туди, куди треба, йдемо. Саме в ті часи такі видання славилися неймовірними накладами. Наприклад, у «Дружбы народов» наклад був 1 млн. примірників на місяць, у «Нового мира» - 1 млн. 200 тис. «Радуга» в той час вважалася «периферійним» журналом, тому наш наклад був 70 тис. Для тих часів вельми непогано.
Сьогодні жорстока правда життя така... «Новый мир» -
5 тис. примірників, «Дружба народов» - близько 2 тис. У «Радуги» - 2 тис. примірників. Тобто ми майже наздогнали московські журнали.
- Це правда, що невдовзі редакцію можуть вигнати з приміщення на вулиці Богдана Хмельницького?
- Сподіваюся, найгіршого не станеться. Хоча в цьому плані теж простежується «традиція». Коли журналу було 80 років, тодішній мер повідомив, що ми повинні залишити приміщення... І ми не перемогли в суді. Але всім набридло битися, і вони вирішили залишити нас у спокої. Ми вдячні людям, які тоді допомагали журналу - Борис Олійник, Асоціація книговидавців України на чолі з Олександром Афоніним, Спілка письменників України, працівники Мінкульту, посольство Росії.
Зараз ситуація із приміщенням на вулиці Богдана Хмельницького, 51а, не зовсім зрозуміла. Це старовинна споруда, зведена наприкінці XIX століття. Тоді тут були жіночі курси, на яких на юридичному факультеті навчалася сама Анна Ахматова.
Це приміщення з власності міської передають у власність державну... І там нібито буде управління чи міністерство... Однак сподіваємося до останнього - на здоровий глузд і увагу влади до культури...
- З яких авторів сьогодні складається найбільш тісне коло «Радуги»?
- Нам подобається порівнювати свою роботу з роботою «золотошукачів». Нині багато говорять про те, що література гине, бо з’явився Інтернет. Але в тому, що зараз художню літературу менше читають, винен не Інтернет, а комерційні видавництва з їхньою не завжди якісною продукцією, яку видають за «бестселери».
І тут особливо значима роль товстих літературних журналів. За всього бажання можемо випустити не більш як 10-12 романів, 10 повістей і 45 оповідань. Завдання журналу - відібрати зі словесної руди найкращі твори. І привчити читача - якщо він хоче бути в гущі сучасної літератури, то не повинен проґавити автора, чий твір надруковано в літературному журналі.
На сторінках «Радуги» продовжуємо публікувати твори кращих, на наш погляд, прозаїків і поетів України, які пишуть російською мовою: романи - Олега Приходька «Показания пророка», Леоніда Єфанова «Бич Кавказа», Олександра Лозовського «В невесомости»; повісті - Ніни Мельницької «Украинский эшелон», Олексія Курилка «Сборище неудачников», Етері Басарії «С другого берега любовь», Сергія Черепанова «Зоркий мальчик», Олени Сібіренко-Ставрояні «Сюжет», Андрія Міллера «Костровой», Маріанни Гончарової «Дракон из Перкалаба», Станіслава Славича «Время как среда обитания»; оповідання - Володимира Каденка, Анатолія Крима, Марини та Сергія Дяченків, В’ячеслава Верховського, Олександра Марданя, Євгена Черняховського, Олександра Володарського, Віктора Лановенка, Олени Рог...
Відкрили за це п’ятиріччя (і особливо цим пишаємося) нових талановитих авторів. Ось лише кілька імен: Олена Савранська, Михайло Юдовський, Олексій Гедеонов, Максим Матковський, Борис Фінкельштейн...
«У нас в Україні лише один справжній письменник, який пише російською мовою, - Андрій Курков», - нещодавно з апломбом демонстрував на ТБ своє невігластво один з політологів, кандидат у депутати. Андрій Курков, до речі, теж наш автор. І дебютував як прозаїк у нас. Але, крім нього, є інші талановиті автори. Певно, не тільки ми їх повинні вишукувати для читачів і пишатися ними, а й державні мужі. Адже письменники - теж національне надбання.
На жаль, майстрам слова нині живеться непросто...
- Наскільки відомо, в «Радуги» немає повноцінної інтернет-версії?
- Розміщуємо в Мережі лише уривки творів. Коли будемо публікувати повну версію, то думатимемо про те, як би не втратити кількість передплатників, яку зараз маємо.
Адже наклади товстих літературних журналів «впали» ще й тому, що тривалий час цим виданням надавав серйозну підтримку Фонд Сороса. Практично всі бібліотеки отримували безоплатно «Литературки». Коли Сорос припинив фінансування, то ніхто не став передплачувати за гроші. До хорошого звикаєш.
- А яка ситуація з передплатою в «Радуги»?
- У журналу цьогоріч три типи передплати. Перша - для звичайного передплатника. Друга - для бібліотек, зі значною знижкою. І, нарешті, третя. Це цікава пропозиція. Це «два в одному»: журнал «Радуга» йтиме в комплекті з тижневиком «Дзеркало тижня. Україна».
- Чи потрапляє наш журнал у Росію?
- У Росії «Радугу» передплачують бібліотеки. Ще є передплати від найбільших бібліотек у понад 40 країнах світу.
- А Спілка письменників України вас підтримує?
- Щоб бути незалежними і не бути органом Спілки письменників, ми колись вийшли з цієї організації. Але в добрих стосунках залишилися.
Окрім журналу, постаралися за ці п’ять років активніше випускати книжки. Зокрема, давати, так би мовити, друге життя найкращим із творів, які раніше публікували на шпальтах «Радуги». І ще нам дуже пощастило, що торік у нас з’явився хороший партнер - київське видавництво Laurus. Спільно з ним випустили низку чудових книжок. Наприклад, в останні місяці - антологію «Поетичний атлас Києва»...
Створили піклувальну раду і запрошуємо всіх бажаючих стати членами цієї ради і за певний внесок допомагати журналу.
Переважно це люди середнього класу. Намагаємося не звертатися до політиків. Це, звісно, не ноу-хау, але раптом наше починання послужить прикладом комусь із наших колег? Піклувальники по можливості допомагають видавати журнал, і велике спасибі за це Андрію Снєгірьову, Володимиру Булавіну, Вадиму Гефтеру, Георгію Ложенку, Олександру Прогнімаку, Ігорю Черепанову.
- «Радуга» позиціонується як українське видання?
- Ми вважаємо себе українським журналом, оскільки видаємося в Україні. Розраховуємо на українського читача. 90% наших авторів - письменники України. Нині письменник - найбільш низькооплачувана професія в нашій країні! Байдуже якою мовою він пише - російською, українською, польською, кримськотатарською... Так, намагаємося платити гонорари... Але не завжди. Знаю, що один редактор товстого літературного журналу в нашій країні видав наказ: «У зв’язку з тим, що публікація в журналі - це вже серйозна винагорода, фінансової винагороди не виплачувати!».
Це сумно. Адже якщо письменник не заробляє пером, то, значить, що він не професіонал, а аматор?
І все ж таки автори «Радуги» - літературні професіонали найвищого класу.
У якийсь момент виявилося, що нам затісно тільки на «сторінках». І три роки тому вихлюпнули частину творчого запалу цих авторів, так би мовити, за межі «Радуги». Тепер щомісяця проводимо два літературні вечори. Один у Білій вітальні Будинку вчених Академії наук. Другий - у Російському центрі науки та культури. Днями відбувся творчий вечір нашого давнього автора - поета, перекладача, художника Леоніда Давиденка в музеї Тараса Шевченка.
Отака, до речі, альтернатива «поділу» всіх нас - на тих, хто розмовляє (і пише) українською, і тих - хто російською.
А може, настав час об’єднуватися? У тому числі й проти тих, хто хоче нас роз’єднувати, щоб владарювати?
ДО РЕЧІ... Передплатити газету «Інформаційно-аналітичний тижневик Дзеркало тижня. Україна» в комплекті з літературним журналом «Радуга» можна через будь-яке відділення «Укрпошти». Передплатний індекс комплекту: 68105.