У запрошенні на перегляд стверджувалося, що Олександр Шапіро — «культовий український режисер», обіцяли виступ дитячого хору, а всім глядачам пропонували з’явитися, як мінімум, за півгодини до початку показу — щоб устигнути зайняти місця, яких, як запевнили нас організатори по телефону, на всіх запрошених може не вистачити.
Ті, хто дисципліновано прийшов, перейнявшись організаторським закликом, майже сорок хвилин нудилися, оскільки ніякими розвагами, зокрема виступом дитячого хору, публіку, яка прийшла, не удостоїли. Зате ті, хто прийшов точно до початку перегляду, нудьгували на вулиці, біля входу до клубу: охоронці не пускали запрошених, пояснюючи це тим, ... що в залі дуже багато людей і треба почекати. На запитання «Чого й скільки чекати?», сек’юриті тоном людини, яка роз’ясняє очевидні речі (наприклад, те, що сніг — білий, а дощ — мокрий), терпляче повторював: у залі багато людей, тому вас, запрошених і акредитованих, ми впустити не можемо. У результаті ми зрозуміли, що нам пропонували почекати, поки публіка всередині клубу розсмокчеться якимось невідомим способом. Проникнувши нарешті в приміщення, я спробувала з’ясувати причину стовпотворіння в дівчини, відповідальної за пресу. Та вже на четвертому абзаці її заплутаного тексту зрозуміла, що нічого не розумію, і відправилася до залу дивитися нове творіння «культового режисера».
Чому Шапіра вважають таким, з’ясовувати немає сенсу. Якщо в нас будь-яку особистість, яка вміє тримати в руках мікрофон і здійснювати піснеподібні звуки, вважають зіркою естради, то чому будь-якому нашому кінорежисеру не називатися культовим? І коли Шапіро переконаний, що його повнометражний дебют «Цикута», відповідно до трактування поняття «культовий», породив нову моду у вітчизняному кіно, новий напрям і натовп послідовників, не розчаровуватимемо його. Знімає людина кіно, знаходить на нього гроші, не скаржиться на навколишню дійсність — і чудово.
«Цикуту», зняту 2002-го на студії Total Fucking Shit Production, — жорстку картину про наркоманів, повій та інших соціальних маргіналів, — режисер вважає комедією, переконуючи, що всі наркомани та наркотики в його фільмі — справжні. У цьому йому хочеться вірити, тому що, подавивши блювотні рефлекси, які викликає перегляд цього фільму, чесно визнаю: «Цикута» — відверте кіно про світ, в якому живемо якщо не всі ми, то чимало з нас.
Таким самим відвертим вийшов і «Путівник» по Києву — картина про міське життя в дванадцяти маленьких історіях різного часу. Використовуючи кадри кінохроніки, які ілюструють діалоги-монологи героїв, режисер (він же автор сценарію і монтажу) показує Київ багатоликий і невідомий. Це така собі «соціальна» подорож серед різноманітних верств міського суспільства, завдяки якому кияни можуть довідатися один про одного багато нового. Не знаємо, як із «культовістю», але з власним характерним і оригінальним творчим почерком у Шапіра склалося. У будь-якому разі, уже другий його фільм дозволяє про це говорити. Як і «Цикута», «Путівник» знятий у напівдокументальній стилістиці, поруч з професіональними акторами задіяні любителі — яскраві міські типажі та просто відомі київські персонажі. Мова героїв звучить «вживу» — тобто справляє враження не відрепетированої гри, а природних діалогів, «підслуханих» у кафе, квартирах, на вулицях і в підворіттях. Все це створює особливу атмосферу шапірівських картин — відчутну атмосферу, може, і не зовсім приємну, але в ній ми впізнаємо реальність нашого часу. І хоч які картинки виникали б у «Путівнику» — аж до найвідразливіших, — авторське посилання вочевидь гуманістичне: це наше Місто — таке, яке є, і ми — настільки різні його жителі — теж такі, які є, і якщо комусь не подобається хтось — це проблеми того, хто не здатний зрозуміти іншого, чужого. Оскільки всі ми — люди, отже, більше нікому й нічого не треба пояснювати. «Місто моє — ти святе...» — рефрен саундтреку до «Путівника». Додати до цього рефрену нічого.
