Оаза в пустелі — щастя перепочинку в дорозі. Та не оаза, а саме шлях у пісках дає осягнути пустелю як приповістку, де небом і землею володарює час. Він тчеться золотом сонячних променів та піску, що вислизає крізь пальці. Час та пустеля — синоніми. Пустеля унаочнює час, його мінливість, космічну його нескінченність. У пустелі ясно усвідомлюєш миттєвість власного перебування на землі. У потоках часу та піску тебе ув’язнено камінням та тишею. Якоїсь мить здається, що час завмер і лише далекі гори підносяться кожної хвилини, нібито підростають, змінюючись у кольорах... та ось налітає вітер. Він заповнює собою весь пейзаж. З’явившись із-за небокраю, він бешкетує між камінням та небом.
Виставка Ольги Петрової «Схід-горизонталь», яка відкрилася у Художньому музеї ім. Богдана та Варвари Ханенків, — уже не перший досвід художниці у мистецькому осягненні пустелі, її міражів. Де на гарячих пісках зустрічаються Я та Ти, а між ними Бог, чи Дух, тобто те повітря, без якого нам не жити. «Інший» в картинах Петрової прочитає поетичні «кінайди» та «джавабади» — натяки та відповіді Сходу. Пустеля надиктує йому одкровення Балхі, Нізамі, Хафіза та Сааді і залишить присмак смерті, який у цьому краю присутній повсюдно.
Пустеля навіює можливість пізнання чужих чар як свого. У жовтогарячому «саду» пісків тобою грає хтось вищий за тебе. Безмежжя пустелі — лаштунки сцени, де за режисера — Бог.
Я відкриваю очі. Переді мною стоїть жінка вбрана в чорне. Лице її напівприкрите. Біля неї діти та козенятко. Жінка хоче хліба та миру.