Шостого червня вся більш-менш освічена частина території колишнього Союзу відзначала 205-річчя з дня народження Олександра Сергійовича Пушкіна. Звичайно, це були вже далеко не ті «датовані» урочистості, якими за колишніх часів ряснів календар кожної нашої людини. Більше того, Пушкіна після загального буму 99-го (200-річчя) навіть у Росії вшановували явно тихіше і скромніше. В Україні ця дата, напевно, пройшла б непомітно, бо тепер ми не просто незалежна держава, а незалежні від культури взагалі й усієї світової літературної спадщини зокрема.
Я не перебільшую. Пригадайте, ви бачили на нашому телебаченні або в газеті в ці дні хоча б один сюжет, що нагадував би про те, чого забувати не можна? Більше того, запрошуючи на вечори-концерти один із центральних телеканалів, у відповідь я почула: «У нас на каналі Пушкін не в пошані...» Як кажуть, без коментарів.
Звичайно, два пушкінських вечори — крапля в морі. Навіть для справжніх поціновувачів. Проте два зовсім різних вечори залишили незабутні враження не тільки у підготовленої публіки, а й у школярів, студентів та іншого молодняку, які випадково на них потрапили з волі батьків або вчителів. У них на вустах була єдина фраза: «я відкрив(-ла) зовсім іншого Пушкіна», «як це по-сучасному», «прийду додому — перечитаю все іншими очима» і т.д. у тому ж здивованому-неосвіченому дусі. Для інших справжньою насолодою було вслухуватися в пушкінські рядки, прочитані прекрасними артистами.
У перший вечір, завдячуючи Веніамінові Смєхову й програмі «Я помню чудное мгновенье...», ми відкривали в основному веселого Пушкіна. До того ж не тільки через його власні твори, але й за допомогою багатих артистичних і режисерських байок Смєхова. Спогади перемежовувалися невеличкими композиціями з віршів Пушкіна, Давида Самойлова, Володимира Маяковського й Булата Окуджави. Ми занурилися трохи й у таганківські будні й почули сповідь про трагічне становище режисера Смєхова в Празі при постановці опери «Пікова дама» Пушкіна/Чайковського. Друга частина цього, в усіх відношеннях приємного, вечора-концерту в дусі перших років перебудови, коли жадібно поглиналося все досі приховане, була присвячена гумору. Дізнавшись в антракті (Смєхов так і не пішов зі сцени Будинку кіно, а продовжував спілкуватися з людьми, які підходили до нього), що в залі присутні актори-студенти, Веніамін Борисович продемонстрував найяскравіший урок акторської майстерності, прочитавши вірша Козьми Пруткова. Далі пролунали іронічні вірші Пригова, Кибирова та Іртеньєва, які виявилися зрозумілими, вірніше, смішними, лише невеликій частині зали. І у фіналі блискуче була прочитана перша сцена п’єси Миколи Ердмана «Самоубийца», якій передувала розповідь артиста про те, як йому та іншим акторам Театру на Таганці пощастило на початку створення театру познайомитися з самим Ердманом і, як колись мхатівцям, почути цю п’єсу з вуст самого драматурга.
Наступного дня, але вже на сцені Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки Василь Лановий та Олексій Кузнєцов зіграли справжній пушкінський спектакль. Природно, це був академічніший вечір, але Пушкін звучав так надзвичайно яскраво, сучасно, талановито, натхненно, що якоїсь чудесної миті подумалося, як не хочеться, щоб цей вечір закінчувався. Про те, які чудові виконавці народний артист СРСР Василь Лановий та його близький друг, колега по театру ім. Євг. Вахтангова (знайомий масам за ролллю Беккингема у фільмі «Три мушкетери»), заслужений артист Росії Олексій Кузнєцов, нагадувати не доводиться.
Кожен рядок Пушкіна у виконанні цих артистів приносив таке захоплення, що зала, по-моєму, дихала з артистами в унісон. «Пророк», любовна лірика, «Путешествие в Арзрум», «История села Горюхино», сцена Фауста й Мефістофеля з «Маленьких трагедий» — усе на одному подиху, надзвичайно по-пушкінськи й водночас із привнесенням свого, дуже особистісно яскравого й глибокого ставлення до того, що читали.
Фінал вечора не побоюся назвати справжнім фурором. Вважаючи, що така щільність пушкінської думки могла стомити залу, яка практично забула про час, Лановий з Кузнєцовим зіграли інсценівку оповідання Антона Чехова «Дипломат». Чи варто говорити, що зал ридав від сміху, тим більше, що багато хто дотепер не бачив Ланового-коміка.
Отже, пушкінські вечори, проведені Посольством Російської Федерації в Україні й продюсерською компанією «Етуаль», нагадали про добре забутий жанр творчих вечорів і показали, наскільки важливо певній частині публіки зануритися в світ інтелігентного спілкування не тільки з артистами, але й один з одним. Тому що в ці два вечори в залі була присутня та публіка, про яку театри стали забувати. Навіть білетер на вході в Російську драму ніяк не могла заспокоїтися, і все приказувала: «О, яка в нас сьогодні публіка! Я таких людей уже сто років не бачила»...