сцена із спектаклю. |
Усім відоме твердження Шекспіра, що весь світ — театр. А ось австрійський письменник Петер Хандке вирішив із цим посперечатися. Він робить висновок: «сцена — це не світ і світ — це не сцена». І взагалі, цей Хандке — справжнісінький бунтар. Ще в 60-ті він, один із яскравих західноєвропейських письменників- початківців, був серед літераторів, котрі прагнуть привернути до себе увагу авангардистськими настроями, нонконформізмом, прагненням вивести літературу на нові витки розвитку, позбавивши її формалістичних мовних кліше. Творчо реалізуючи естетичну платформу «нової чуттєвості», Петер Хандке пише п’єсу «Скандал із публікою» (1966) і відкриває нею цикл словесних п’єс, своєрідних текстових партитур без дії, без конкретних ролей, із ритмом, наближеним до шумових ефектів, елементів поп-музики. Ці п’єси руйнували саме поняття театрального дійства, позбавляли його принадності реалізму та традиційності, висували на перший план проблеми мови та значущості слова. Авангард сорокарічної давнини врешті-решт «наздогнав» і наше мистецтво. «Поскандалити» з публікою за Хандке в перекладі І.Мегели й Є.Антонової вирішили в київському театрі «Колесо» за підтримки Австрійського культурного форуму. Постановочна група спектаклю (режисер — заслужений артист України Ірина Клищевська, художник — Світлана Заїкіна, музика — Володимир Дадикін, звук — Світлана Петренко, світло — Ірина Макарова) запропонувала щось експериментальне, у результаті чого глядачі мали вирішити для себе, хто вони — інтелектуальні театрали чи театральні інтелектуали. Хто вважає, що це просто, помиляється, бо в цьому спектаклі публіку не потішають, їй не догоджають, її не розважають, із нею скандалять. Але, як з’ясовується, і цей людський стан може бути цікавим та повчальним. Довірливий глядач, зручно розташувавшись у кріслі, чекає на зустріч з прекрасним. Але виходять на сцену четверо акторів (Наталя Надірадзе, Валентина Бойко, Сергій Ладесов, Олександр Фуртас), фігури дивні, котрі не піддаються класифікації людських типів, і розпочинають словесну чехарду. Ошелешений глядач спантеличено шукає маяк традиційного, зрозумілого спектаклю, хоче вловити сюжет, зрозуміти манеру гри. Та ба. Щоправда, мигне в глибині сцени за кількома завісами відоме полотнище з мхатівською чайкою, яке радує око. І перед цією театральною святинею ці четверо баламутимуть! Як рятівний глас згори, голос з-поза лаштунків з іронічними інтонаціями вимовить: «Театр не завжди поділяє думку автора!» Але це тверезе зауваження допоможе лише тимчасово, а потім знову глядачі заплутаються в павутинні слів, які виголошують «рупори» автора. І проте до середини спектаклю глядачі, вже визначивши чітко, хто інтелектуал, а хто театрал, втягуються в цю антигру, антиспектакль, антитеатр. Вони відгукуються на іронію, весело миряться з безглуздими вимогами, не впадають у відчай через руйнацію сценічних канонів, щиро радіють можливості вирватися з повсякденності й «зіштовхнутися» з такою театральною провокацією. Кожен актор створює конкретну маску, певний характер, у межах якого суворо витримується власна драматургія. Здавалося б, кожен із них існує окремо, але наскільки точно режисер вибудовує внутрішню конструкцію їх майже незрозумілого взаємозв’язку. Ця четвірка — уособлення порядку й хаосу, гри і її заперечення водночас. І як вміло втягують вони у свій абсурдний потік слів та визначень глядача, котрий, ловлячи недбало підкинуті акценти, уже готовий сперечатися з утвердженням абсурдності того, що відбувається. Хіба це не театр, не той дивний стан душі, коли акт мистецтва стає очевидним і майже відчутним? Обманщик Хандке! Заперечуючи театр, він створює його, доводить його необхідність, засвідчує нерозривний зв’язок акторів і глядачів. Театр «Колесо» у пошуках суті мистецтва розгадує цю авантюру. Так, це і є театр. І непотрібно сперечатися із Шекспіром. Усе. Розібралися. Уже ніхто ні з ким не скандалить.
На фото: сцена із спектаклю.