З Москви — і добра новина... Цього тижня надійшло повідомлення, що фільм Романа Балаяна «Райські пташки» потрапив до конкурсної програми XXX Московського міжнародного кінофестивалю, який пройде з 19 по 28 червня. У чому «сила», брати, цього інформприводу? А в тому, що далі позаконкурсних показів чи фестивальних «наметів» деякі наші розпіарені картини зазвичай не вибиваються. А тут все ж не огляд художньої самодіяльності, а кінофорум серйозної категорії.
Балаян кожен фільм випускає без поспіху й без суєти. Бувало, хронологічні проміжки між деякими його стрічками становили і п’ятирічки, і навіть десятирічку якось. Між «Райськими пташками» та недавнім його фільмом «Ніч світла» відстань зовсім невеличка — чотири роки. Для вітчизняного кінобізнесу це стахановський темп. Екранізацію творів Дмитра Савицького (сценаристи Рустам Ібрагімбеков і сам Балаян) підтримав Мінкульт, а виробнича база — Sota Cinema Group. У головній ролі — Олег Янковський (це вже важливий козир — без очевидної уваги картина не залишиться).
Ця розмова з Балаяном — напередодні прем’єри — вийшла вочевидь «неправильною». Не на злобу дня і ночі. «Який український актор дублюватиме Янковського у вашій картині?», «Як ставитеся до мінкультівської тактики Вовкуна—Чміль?», «Чому рідко висловлюєте в ЗМІ свою думку про події в країні?»
Таких запитань — не буде. «Театр закривається. Нас усіх нудить!» — казав Хармс. І я про те саме.
«Тож про що кіно, Романе Гургеновичу?» Балаян — урочисто: «Мені важливо було зробити фільм різкий, який би залишив аудиторію наодинці зі своїми переживаннями. Мені потрібно було, щоб найчерствіша людина відчула, що таке «несвобода»... І щоб ніколи не повернулися часи, коли правда була під замком».
Та це лише преамбула.
— Романе Гургеновичу, скільки ще потрібно людям «свободи», щоб вони, нарешті, заспокоїлися і взялися до роботи?
— У різних країнах і в різних історичних ситуаціях це буває по-різному. Якщо про наші реалії, то тут доведеться говорити про технологію «подвійних стандартів». Це скрізь і постійно! Коли виникає та чи інша тема — як надбання громадської дискусії, її можуть препарувати під вигідним соусом для певної політичної сили. Якщо ви дивитеся шоу Шустера...
— Вже не дивлюся.
— ...тож на цьому шоу часто вивертають ту чи іншу тему саме залежно від політичної вигоди. Пам’ятаєте, був одіозний випадок, коли у Тбілісі били грузинську опозицію? Так у нас і це намагалися трактувати, відповідно, з політичною доцільністю. Втім, я ні з тими, ні з іншими. Ні з біло-блакитними, ні з помаранчевими. Мені просто шкода, коли людей б’ють.
— А коли обманюють?
— Теж. Та мені й у Пакистані шкода людей, коли щось подібне відбувається. І в будь-якій іншій країні.
— Романе Гургеновичу, робоча назва вашого фільму — «Обранець». Дещо пафосно. Ви тому й вирішили стати «птахоловом», назвавши картину «Райські пташки»?
— У сценарії є епізод із кадебешником, який зневажливо каже герою, мовляв, «обранець ти чортів...» З таким собі глузуванням. Адже дія моєї картини — це СРСР початку 80-х. Коли свобода дорогого коштувала. КДБ, прослуховування, неблагонадійні, знищення інакомислення на пні. І герой фільму — в цьому контексті. Він не просто герой — він геній. А істинні генії літали. От і ця людина хоче навчитися літати…
— У кіно ваш герой далеко полетить? Чи все ж його прив’яже земне тяжіння?
— Це ви, очевидно, хочете завчасно дізнатися «ідею» фільму? Мене чомусь постійно просили розкрити ідею «Польотів уві сні та наяву». Якщо з темою цього фільму я ще якось визначався, то стосовно ідеї нічого не міг сказати. Знімав би «залізні» сценарії — немає проблем! Чого мудрувати? А так... От, пам’ятаю, після «Польотів...» одна представниця кіноклубу (вони були популярні в радянські часи) почала кричати: «Та ваш герой негідник! Та як Янковський міг такого зіграти? Та це ж покидьок! Та отаке чудовисько зіпсувало життя моїй доньці!» І що мені, сперечатися? Вона по-своєму сприйняла «ідею». Віктор Мережко — сценарист — почав обурюватися. А я кажу: «Ну яка тобі різниця? Хай думає так!» Так само і з новою картиною. Її завдання — більш глобальне. Я от знаю, що 70% населення СНД — це селяни, робітники, службовці. Люди, котрих влаштовує будь-який лад, аби...
— Аби що?
— Та аби їхній завтрашній день був прогнозованим. Аби вони мали змогу кудись поїхати, десь відпочити. У багатьох — не в усіх — усе це ще років двадцять тому і справді було. Потім вони це втратили. І, не сумніваюся, багато хто з них потай живе ще там — у своєму дитинстві, в СРСР...
— У часі вашого фільму?
— Так... Хоч би яким був той час — для когось і важким, і трагічним — однаково багатьом тоді було зручніше, бо ні дідька лисого не треба було робити!
— Хочете сказати, що всі ці 70% живуть на хвилі телеканалу «Ностальгія» і сумують під пісні Олександри Пахмутової?
— Це, до речі, хороший канал. Там щодо радянського минулого — без ілюзій. Є жорсткі погляди, позиції. Та я хочу сказати ось про що... Над цими 70% людей однаково ж тяжіло приниження свободи їхнього мислення. І я свідомо пішов на те, щоб зробити фінал нової картини жорсткішим, хоча був хепі-енд. Та я його прибрав, і фільм закінчиться... так, як закінчиться. Аби саме ті «відсотки», про які ми говоримо, подивившись, подумали: «Та не дай Боже повернутися назад!» І як художник я, справді, не хотів би, щоб люди будь-куди поверталися.
— Запитання, можливо, різке. Не ображайтеся вже... А кому взагалі це сьогодні потрібно — ці рефлексії інтелігента 80-х (героя Янковського) і його потаємне бажання сховатися в Париж від совкового «ока»? Кому потрібно — тим самим 70% електорату, якому щовечора згодовують бридкий серіальний субпродукт або проти ночі розповідають казки з «фан-клубу Кіркорова», який у нас тепер уже на Банковій? Цим, чи що?
— Це потрібно подібним мені.
— Чи багато таких набереться, щоб покрити виробничі витрати на фільм?
— Думаю, мільйонів зо два. По всьому «есенге».
— А чому так зневажливо вимовляєте цю абревіатуру?
— Тому що зневажаю об’єднання, користі від якого, як бачимо, немає. Та це інша тема. А от два мільйони осіб на пострадянському просторі, переконаний, відчувають так само, як і я. І тут справді виникає ваше запитання: а чи думав я про касу?
— Так ви про неї думали?
— Ні. Коли вирішив це знімати, то думав не про глядача, а про себе. Мені захотілося це зробити. І цю тему, і цю конкретну історію.
— Колись було інакше: «Спочатку думай про Батьківщину, а потім про себе».
— А я от думав про себе. Зокрема про сім’ю, про близьких, про багатьох людей навколо. І про ці ж 70%! Гадаю, в історії Савицького є також гіркота і щодо того, яким міг би стати я сам — і яким не став.
— Романе Гургеновичу, годі Бога гнівити, ви стали успішним — хіба не так?
— В мене марнославства — ще до початку моєї кінодіяльності — було набагато більше. Коли мені було 20. Коли мені було 25. Ех, думаю, чого вже там, Толстой написав «Анну Кареніну» в глибокій старості, так і я багато чого встигну...
— Атож, а Вісконті зняв головні шедеври в 70, чим для вас не приклад?
— Та, на відміну від тих, хто вважає, що вони «обранці», я ж бо живу за своїми мірками. Якоїсь миті, можливо, прийшло осяяння: навряд чи буду таким, як хотів бути. І вже знявши «Польоти...», можливо, заспокоївся. Так, я не останній — точно. Та я й не в перших рядах, на жаль.
Пам’ятаю мить, коли вночі прокинувся, пішов на кухню, випив води, сів біля столу, міркую: «А може, взагалі піти в іншу професію? Може, в театр? І там би я розкрив себе повніше й глибше?»
— Але ж і театр був. В «Современнике» збиралися ставити «Коломбу» Жана Ануя.
— Так... З Лілією Толмачовою, з Мішею Жигаловим. Та не вийшло. І сам я не зробив жодного кроку для того, щоб це відбулося.
— Можливо, просто не вистачило часу осягнути якісь основи театрального мистецтва?
— Ой, облиште! Нічого цього в мистецтві взагалі не треба знати! Я колись і школу ледь-ледь закінчив. Потім «по блату» вступив до вузу. Для мене відкрили спеціальний факультет, бо двоюрідний брат мого вітчима був у партдержконтролі Вірменії. Так... І якби не Тимофій Левчук — тоді фактично «бос» українського кіно, — то й у кіно я навряд чи відбувся б.
— Ви усе ж таки щаслива людина.
— Це доля. А талант — це везіння. Я згоден із Томасом Манном: «Талант — це здатність людини визначити власну долю».
— А хіба не мав рацію Булгаков, який сказав: «В усьому винна... доля»?
— Мав. Тільки людина має знайти своє призначення.
— А доля може мститися людині, якщо вона це призначення не усвідомила? Чи це вже «цвєтаєвщина»?
— Доля мститься геніям, коли прирікає їх на муки. Може, ми навіть не здогадуємося, які це муки... Мені часом смішно, коли читаю щось із «ЖЗЛ»: «Він подумав це... Він вирішив так...» А чому не «те»? І не «інакше»? Чому геній має обов’язково любити всіх людей, яких зустрічає на вулиці? Може, він хоче їх убити всіх гуртом або поодинці? Будь-яка людина — ввечері одна, а вранці вже зовсім інша. Подумки ця людина робить масу гидот. Це як убивство — є умисне, а є навмисне. Я, до речі, й артистам іноді про це кажу. І можу сказати цілком відверто: у не найгірших моїх фільмах ці артисти працювали все ж таки на нюансах, працювали добре.
— Але у вас і артисти завжди хороші, ви ж нездар не запрошували.
— А це не обов’язково. В інших картинах вони могли б грати досить прямолінійно.
— Минуло вже двадцять років із часу виходу вашої екранізації Лєскова «Леді Макбет Мценського повіту». Картину не дуже хвалили. Через час, як вважаєте, не помилилися з Наталею Андрейченко, запросивши її на відповідальну роль?
— Андрейченко — в десятку. Тільки так. Справді минув час, і ті критики московські, які раніше не приймали цю картину та деякі інші мої фільми, раптом зустрічають мене, кажуть: «А ви знаєте, «Леді Макбет» якось змінилася!» — «Та ні ж, — відповідаю, — це ви змінилися!» Чому фільм «Бережи мене, мій талісмане» свого часу не прийняла «передова частина» інтелігенції? Тому що багато пушкінознавців, мистецтвознавців та інших «знавців», можливо, подумали, ніби я їх «кусаю», підколюю якось. А ми з Рустамом у середині 80-х писали виключно про себе.
— А до «Філера» через «річчя» як тепер ставитеся?
— Я особисто до цього фільму ставлюся ніяк. Там було певне «зрадництво» з мого боку. У плані сценарію. Я спочатку розповів свій задум Соловйову, Михалкову — вони були в захопленні. Потім прийшли на «Філер» — і подивилися зовсім інший фільм. Однак «Філер» — лише один із фільмів цілісної трилогії. І він мав бути першим у ряду. «Філер» — про людину, яка не згодна з певними принципами. Другий фільм — «Польоти» — про людину, яка не знає, куди себе подіти... І третя картина — «Талісман» — про людину без вчинків... Такого собі Гамлета. Адже хто такий Гамлет? Це людина без вчинків. І без проступків. Він багато думає. Коли тільки порішив Полонія, то зовсім не розраховував, що уб’є його. І з Лаертом не передбачав. От Отелло — це людина, в якої емоції випереджають свідомість. А в Гамлета свідомість випереджає вчинки. Хоча, як відомо, і кожен із нас, і з них — цих героїв — має в житті певну маску... І я маю.
— Яку?
— Хтось вважає, що я зарозумілий. Хтось каже, ніби я всесильний.
— «Хрещений батько» майже?
— Знаєте, за характером — так. Бо я людина сім’ї. Для мене хвороба близьких і родичів — це щось страшне. Тоді я втрачаю всі маски, стаю зовсім іншим. То настирливим, то суворим, то ранимим.
— Ранимим вас важко уявити. А от цікаво, ви пам’ятаєте, коли востаннє плакали в кіно? Взагалі. Не на своїх картинах.
— Ну як? Я разом із усім радянським народом плакав на індійських фільмах!
— Це не враховується.
— Бігали мурашки на багатьох фільмах... Якщо вже ви «Хрещеного батька» згадали, то фінальна сцена з Марлоном Брандо — потрясає. До сліз. Або «Останнє танго в Парижі» Бертолуччі. Ви навряд чи бачили фільм за Кнутом Гамсуном — «Голод». Геніальний фільм! Приголомшливий. Це нормально, коли людина приходить у кіно і «накладає» чужу долю на свою. І знаходить у тому житті на екрані відгомони своїх потаємних помислів чи помислів явних. Я, до речі, у молоді роки втікав із багатьох переглядів на кіностудії Довженка. З того ж фільму Левчука «Два роки над прірвою»... Левчук міг би запросто мене вигнати — за недбальство, за шалапутство. За все, що завгодно! Те ж саме могло зі мною бути й у Єревані, хоча знав, що за мною є «широка спина»... Тим часом усім іншим раджу добре вчитися!!!
— Романе Гургеновичу, у театрі «Современник», згадалося, ви знімали телеверсію їхнього знаменитого спектаклю «Хто боїться Вірджинії Вульф» за п’єсою Едварда Олбі...
— Тоді зійшлося бажання Галини Волчек і режисера Валерія Фокіна запросити мене автором телеверсії. Там іще все сходилося і з ТБ: якщо Балаян, то вони знаходять гроші на запис. Я подивився той спектакль — чудовий. Галина Борисівна — геніальна акторка — грала Марту, закохану жінку... Грали також Валентин Гафт, Марина Нейолова, Олександр Кахун. Оператор — Міша Агранович. Усе — рідні мені люди. Я знімав десять днів. Центром спектаклю Фокіна була Марта. А в телеверсії, мені здається, акценти зміщено. І з Волчек зрівнявся Гафт, який грав Джорджа. Це був чудовий час. Пам’ятаю, мені навіть удалося примирити Гафта і Кахуна, котрі довго не розмовляли один з одним.
— Олбі в одній з п’єс написав: «Життя складається з кохання і помилок». Чого у вашому житті більше? Кохання чи помилок?
— Помилок, звісно. Хоча мені іноді заважає якесь «усесвітнє кохання». Ну як вам це пояснити? Розумієте, сьогодні ТБ і Інтернет роблять чуже життя надто наближеним до нас. ТБ робить дуже далеке — дуже близьким. Як там у них у Судані, Ізраїлі, Палестині? Дивишся — переживаєш. Показують в Ізраїлі — нещасного хлопчика, котрий потрапив під обстріл, а в Палестині — матір, яка втратила сина. Обличчя заплакані, люди різних національностей. А я переживаю за обох. Тому що вмію роздвоїтися у співчутті. При цьому — без «подвійних стандартів». Певне, і кіно треба робити на такому-от внутрішньому роздвоєнні, але щоб цілісно в результаті. Запам’ятайте: правди бувають дві, а от істина — одна.
— То чому ж усе-таки помилок було більше, Романе Гургеновичу?
— Помилка перша — вона ж головна — те, що я пішов у кіно.
— ?
— А я ж міг, наприклад, навчитися грати на роялі, потім поїхати до Парижа...
— Це ви зараз знущаєтеся з мене?
— Та ні, я дійсно завжди заздрив тим, хто грає на роялі. Правда! Але в мого педагога не було рояля, а був акордеон. І мені здавалося: якби навчився азів фортепіанної музики, став би чудовим композитором! Потрясаючим. Я так думаю і тепер. Якось Сергій Соловйов розповів мені історію, пов’язану з композитором Ісааком Шварцем. Він був не вельми «гламурної» зовнішності і жінки мало звертали на нього увагу. На одному зі світських заходів дами взагалі перетекли подалі від цього музиканта — в іншу частину приміщення. І от він біля рояля... Миттю вся прекрасна половина оточила його. Вони стали метеликами пурхати навколо нього! І його музика раптом зробила його прекрасним! Тому про рояль і згадую. І про часи, що вже не повернуться.
— Але часів не вибирають, у них живуть і процвітають. А якщо повернутися у дні, коли ви були поруч із Параджановим — у Києві? Сьогодні чомусь виникає багато спекуляцій навколо його імені. Чому, на ваш погляд? Він не дає спокою заздрісникам навіть «звідти»?
— Тому що Сергій — особистість колосальна. Це особистість, яка підминає під себе і деякі обставини, і навіть час. Я не так часто розповідаю про Параджанова. І не всі спогади можна друкувати. Але я люблю Параджанова, можливо, навіть більше, ніж інші. Розумієте, він був сповнений величезного співчуття до ближнього. Вмів прощати навіть тих, хто його зраджував.
— Що особливо цікавого для вас було в цій особистості?
— Його всепереможне життєлюбство. Попри всі перипетії, він був «людина-сміх», «людина-розіграш». Ніколи не демонстрував нудьги й зневіри. І немає людини, якої він не простив би. Так було і до в’язниці: спочатку відштовхне, потім пригорне, простить, часом навіть обожнюючи.
— Романе Гургеновичу, вісім років тому в газеті «Культура» ви досить відверто говорили про Параджанова. У тому числі й у зв’язку зі сценаристом Валентином Паращуком, який, за деякими версіями, міг бути «наводкою» КДБ, щоб потім розправитися з режисером...
— Його, звісно, могли використати. Тільки я в цьому не впевнений. Цей хлопець написав чудовий сценарій. А Сергій цінував талановитих людей. На той час я посварився з Параджановим — через дрібницю, по суті... Пам’ятаю, ми йшли з товаришем, а назустріч Параджанов: «Слухай, Ромо, давай помиримося! Якби не знав, що через рік помру, я не став би з тобою миритися!».
Рівно через рік його ув’язнили. І в мене навіть зараз мурашки пробігають, коли згадую про це.
«Це ми були у в’язниці, а Параджанов — на волі»
«...Його арешт вчувався в повітрі. Ще на прем’єрі «Тіней» на початку 64-го (мене тоді не було в Києві — уперше приїхав туди в жовтні того ж року) друг Параджанова Іван Дзюба, чудова людина, піднявся на сцену і після кількох фраз про фільм сказав у мікрофон приблизно таке: «Товариші! У Львові заарештували художника такого-то і таких-то...». Дзюбу тут-таки знесли з подіуму, вимкнули мікрофон. А Сергій, уже тоді бойовитий, щось бовкнув. З тієї прем’єри, котра стала небезпечним прецедентом для Київського КДБ — мабуть, найстрашнішого в СРСР, — на мій погляд, і почалася його драма. Плюс Параджанов став скрізь — на вулицях, удома, по телефону — чесати язика про «сволоту» при владі. Звісно, Параджанов був не єдиним об’єктом особливої уваги влади. Після прем’єри «Тіней» заарештували відомого поета Стуса, а Сергій, єдиний зі світу кіно, підписав колективного листа за звільнення Стуса. Потім чекісти взяли Дзюбу, котрий написав книгу «Україна і русифікація». Тільки Параджанов відвідував його у в’язниці, носив передачі. А я, хлопчисько, ніс із Сергієм ці авоськи.
Параджанов, у принципі, любив гратися з вогнем. Дуже багато людей вважали (і вважають досі) це епатажем. Однак, на мій погляд, то була свобода особистості. Спосіб життя, дуже органічний для Параджанова.
…Приблизно за чотири-шість місяців до арешту в Параджанова оселився Валентин Паращук, котрий написав цікавий сценарій. Хлопець хотів навчатися у ВДІКу, і Сергій настійно просив: «Почитай! Колосальна річ! Фантастичний сценарій! Класний!». Справді класний.
А взяли Сергія так... Параджанов із Паращуком повернулися до Києва з Мінська чи Москви, де він брав участь у нараді, куди його не запрошували. Раптом телефонує архітектор Оксана Руденко і, ридаючи, повідомляє: її колега Міша Сенін наклав на себе руки. Параджанов закричав у трубку: «Сволота! Комуністи! Не вірю! Це вони його вбили! Ти де? Під’їжджай до мене!» — «Буду за півгодини». Але щонайбільше через 15 хвилин подзвонили в двері. Сергій пішов відчиняти. Прийшли п’ятеро чи четверо, назвалися й одразу: «Вас заарештовано!». Сергій пам’ятав, що від них тхнуло перегаром. Раптом один з них, гуляючи по квартирі, помітив когось на балконі. Це була Руденко, котра приїхала не через півгодини, як очікувалося, а через сім хвилин. Неждані «гості» її вигнали.
Якби не Оксана, ніхто й не дізнався б, що сталося із Сергієм. Світлана, його дружина, і Сурен Шахбазян, чудова людина й оператор, три дні не могли з’ясувати, де Параджанов. Вони телефонували й до МВС, і до КДБ — скрізь відповідали, що нічого не знають про арешт.
Тільки на третій день до Держкіно прийшли з КДБ і, зупинивши якийсь перегляд, повідомили: вашого співробітника заарештовано, він обвинувачується за шістьма статтями Кримінального кодексу України.
Не знаю, чи взяли Паращука, але хлопець за день чи два зателефонував мені: «Ромо! Там страшно — треба допомогти! Треба дзвонити Герасимову, іншим майстрам...». Я не до кінця певен стосовно Паращука: чи справді він був «підсадною качкою», як вважали всі друзі. Хоча багато хто наполягає на цьому і сьогодні.
Майже всі місцеві тоді злякалися. Ніхто з тих, хто міг, за нього не заступився. Я маю на увазі офіційно. З Єревана надійшли листи з ЦК, з інших відомств. Шкловський із Тарковським написали Щербицькому, тодішньому першому секретареві ЦК Компартії України. Із Дзюбою я таємно зустрічався біля метро. «Боюся, що ця справа політична», — казав тоді Дзюба.
…Напередодні суду, засідання якого розпочалися через три місяці після арешту, сестра Параджанова з Москви хотіла привезти із собою адвоката. Телефонувала до Києва, а призначений суддя заспокоював: «Навіщо адвокат? Найбільше, що йому загрожує, — рік умовно». Ми всі повірили. Я і мій єреванський товариш Роберт — молоді й дурні — на третій день суду підійшли до призначеного в Києві адвоката. Хороший хлопець на прізвище Шевченко. «Як він?» — «Усе нормально, річ у тій людині...» І показує на незнайомця. «Хто це такий?» — «Воробйов. Фігурує в ролі об’єкта насильства...» — «Та ви що?» Ми підійшли до хлопця. Завели його в телефонну будку. Роберт, каратист, струснув його: «Слухай, суко! Якщо виступиш проти Сергія, пошкодуєш...» — «Хлопці! Я ж усе заперечую — у мене двоє дітей. Але сам Сергій Йосипович каже...»
Потім з’ясувалося — вони із Сергієм шість років «дружили». А за день до арешту тому хлопцеві пригрозили: даси покази щодо насильства з боку Параджанова, і ми нічого не повідомляємо ні твоїй дружині, ні на роботу. Їм просто потрібно було вигадати жертву насильства!
…Вже не пам’ятаю, як дізнався, куди відправили Параджанова після суду. Але важливим є інше: через рік я, Бєляков, нині покійний оператор, Михайло Бєліков, його дружина Тетяна і Віктор Джорбенадзе, Сергіїв друг, котрий приїхав із Тбілісі, сіли в машину й поїхали... у в’язницю. Коли дозволили, між нами ходив лейтенант з ушкодженим оком — з мухобійкою в руках. Показавши на офіцера, Сергій сказав: «Якби не він, мене давно убили б!».
А вже після його повернення з в’язниці виникло парадоксальне відчуття: це ми були у в’язниці, а Параджанов — на волі. Сергій нарешті нас відвідав: реготав, як і раніше, плів нісенітниці. Комусь здалося: Параджанов повернувся озлобленим! Це неправда. Він за ґратами сидів озлоблений. Як так? Раніше він, як кажуть, головою стелю пробивав за друзів, а коли з ним сталося подібне, практично ніхто палець об палець не вдарив.
«Справу Параджанова» зліпили представники української влади. Механізм тієї Системи було запущено проти нього внаслідок чиєїсь (чиновників рангом значно нижчих від Щербицького) образи чи злості. Мабуть, когось надто зачіпали висловлювання Параджанова. І на нього «капали» куди слід. Плюс пішов з усіх постів попередній керівник республіки Шелест, який із Параджановим начебто дружив. За місяць до Сергієвої посадки Юра Мєлко сказав: «Серьожо! Тебе хочуть посадити». Параджанов тоді усміхнувся: «А я і далі говоритиму все, що хочу». — «Та тебе не за це візьмуть. Тебе посадять як...» — «Мене?» Версія Мєлко була такою: Щербицький якнайшвидше прощався з людьми Шелеста. І не знаю, звідки про це дізнався Юра, але його прогноз через місяць таки справдився.
І ще. Щербицькому не треба було радитися з Москвою, він усе робив так, як хотів. А трапилося це, певне, так: хтось прийшов до нього з досьє на Параджанова, а там суцільна гидота. З’явилася бажана для когось резолюція: «Негайно прибрати, ізолювати від суспільства!». Гадаю, тут ідеться про спільну акцію відділу культури ЦК КПУ і республіканського КДБ. Параджанов постійно знеславлював одного інструктора ЦК у сфері культури. Забув прізвище: він мало кому з моїх колег подобався . Я жодного разу не бачив його — людину, котра написали жахливу статтю про поетичне кіно відразу після арешту Параджанова…»
Вибрані монологи Романа Балаяна. (Газета «Культура» — № 27 від 20—26 липня 2000 року)