Сучасна українська література гарячково формує власний канон. Здатність швидко реагувати на соціополітичну кон’юнктуру, мабуть, є запорукою присутності в ньому. Здається, один із найталановитіших українських прозаїків, лауреат цьогорічної Шевченківської премії Євген Пашковський робить це найкраще.
У Мішеля Монтеня серед його численних «досвідних» афоризмів та просто висловлювань є одне відчайдушне, вирване десь із глибин зізнання, яке, мабуть, і не мусило бути оприлюдненим, а повинно було б залишитись на своєму тридесятому дні. «Я готовий забратись звідси, — пише він, — коли Господу буде завгодно, не сумуючи ні за чим, окрім самого життя… Я вільний від усяких пут; я наполовину вже попрощався з усіма, окрім себе самого». Ці слова нав’язливо мерехтять у пам’яті, коли читаєш роман Євгена Пашковського «Щоденний жезл».
Безкінечно велику відстань встановлює Монтень між собою та усіма іншими мешканцями цього, вочевидь, не найкращого зі світів. Навряд чи це вдалося лише завдяки порівняно невеликій, як на сьогодні, тодішній густині населення. ХVI століття, поріг Нового часу — період, коли індивід вже опиняється наодинці з собою, коли кожна розповідь про себе набирає характеру художнього завдання.
Упродовж усього двадцятого століття як ніколи рясно народжуються прекрасні романи, які так чи інакше можна назвати автобіографічними. Пруст, Кафка, Джойс, Гемінґвей, Рушді… Досвід, який проходив різноманітні фільтри — модернізму, сюрреалізму, екзистенціалізму, зрештою, постмодернізму, ставав літературою нашого віку. Ставав його філософією.
Найбільшою інтригою такого письма завжди була певна роздвоєність: це одразу і внутрішнє, і зовнішнє; і трагічне, і комічне. Словом, злиття — і одне, й інше одночасно. Балансування, коливання, мерехтіння — іронія, яка не буває, мабуть, ані трагічною, ані, тим більше, комічною.
Так і в Пашковського. Роман насичений спостереженнями та враженнями, які вимагають розшифровування, вчитування, чуттєвого акту, який дозволить злитись з оцим промовлянням, повиснути на ньому скоцюрбленою рукою, як у відчаї на шиї ближнього.
Роман видано, але не прочитано. Вийшов-бо в люди, а знайшов кількох читачів (хоча, припускаю, він і не хотів більше, і не сподівався). Моє змагання з цим текстом тривало день, а здалося, що я провела місяць у зачиненій камері, де постійно мені впорскували під шкіру чорну жовч, яка називалась правдою життя. Для Пашковського вже завершився тривалий, довжиною в письменницьку історію процес зчервивлення слова, яке має безпосередній зв’язок зі Словом з Біблійного тексту. А, отже, й історія закінчилася. Він мислить її цілком лінійно — між двома подіями: Доброю звісткою та Злою звісткою, Чорнобилем. Але що ж відбувається нині? А вже, перепрошую, нічого не відбувається, людство не помітило свого Апокаліпсису, заклякло у дрібних справах, а святий сенс Історії, виявилося, на нього вже не поширюється. Здається, вже нічого не зітре його з лиця землі, як всевитривалу тарганячу масу. Покарання тут не відбувається, бо воно не сприймається як таке. «Тут робота здатна з семи худих корів зробити сім товстих і всупереч єгипетським снам відфараонити голод, відтягнути Ісход, схаменути історію».
Хотілося б відкараскатися від цього людства, бути окремо, та ні — ти належиш до нього, належиш суспільству, воно підкреслює навіть те, що ти важиш дуже багато для нього, воно вітає тебе, цінує тебе, любить, часто любить…
Можна по-різному ставитись до введення єдиної європейської валюти, нудистських пляжів, винаходів генної інженерії, які змушують нас вкотре переоцінювати оті всі уцінені цінності, можна цілком позитивно сприймати навіть боротьбу жінок за свої права і в далекій Африці, і в Україні, а зовсім негативно — поведінку маразматичних парламентів усіх разом та окремо взятих, жорстоке придушення страйків, а також зовсім буденно — хабарі та побутовий фашизм. Ми сприймаємо їх із належною долею відсторонення, більшою чи меншою. Але найстрашнішою здаватиметься кожна мала подія, коли вам вдалося переступити лінію кола цієї свідомості, цієї маленької кімнати жахів, бо все згадане разом із тисячею таких самих речей бачиться звідти знаками кінця. Перекинуті на папір видіння, які дорівнюють за своїм ступенем проглядання суті речей, мабуть, самому Босхові, а ступенем безвиході — самому Кафці. Очевидно, є певні причини того, що саме Євгену Пашковському сьогодні судилося мати каламаря замість свідомості, та не будемо гадати. Зрештою, варте саме це — особливість новоствореного художнього світу та значення, якого набувають у ньому вже звичайні для всіх речі; варта сама поява, того, що з’явилося, а не пояснення генези. Вартий подзвін — він викликає питання «По кому це?».
Зрештою, «куди б не гребти, а запливаємо в спогади». Заходимо у ті вже «заповідні місця» історії, з якими, здається, вже все вирішено, які відкоментовані та давно вивчаються в школі. Історія перетворюється на історію хвороби, на опис її перебігу та наслідкових ускладнень. Лише ліків для одужання немає. Є спосіб тривання у страшних муках — письмо.
Історія у Євгена Пашковського — як виставка катастроф людського тіла. У прямому та непрямому значенні слова. Окрім метафоричного побиття нації, є ще цілком конкретні понівечені тіла: жахлива хроніка сьогодення — «стронцій в кістках тіток і бабів, що доживають у приреакторній зоні», «хребти в сильних молодих чоловіків стають вразливими, мов стовпці глиняних чашечок», «підлітки мляво нагадують дистрофіків, доходяг». Що це, як не страшне відлуння Господнього прокляття, коли Він виганяв перших грішників із Раю? А спотворене, дуже далеке від першозразка смертне та й, власне, вже мертве тіло — лише свідчення того, що порятунку насправді немає.
Пашковського проголошено охоронцем традиційних цінностей. І насправді, він часто засуджує привнесене, запозичене та воскрешає забуте Минуле чи забутий Текст: «Хто вони перед стіною традиції і перед текстами?», — запитує він винуватців усіх нововведень. Але питає голосом нової людини. Людини, яка прийняла всі цінності нового суспільства; яка, фактично, вже самим стилем, самим способом письма сама постала проти традиції; людини, в письмі якої скупчилось надто багато голосів, які вона привласнила, зробивши на диво вдале оранжування.
Спосіб, у який Пашковський озвучує свій досвід, свідчить про нього як про сучасну Я-людину, яка відважується одночасно і ставити собі складні екзистенційні запитання, і відповідати на них, і бути самому собі суддею. Таке «Я» безмежно самотнє, ризиковане та діалогічно активне, воно всесвітнє, воно запитує всіх і дає всім відповіді. Воно оптимістичне, як голос того, хто вирушив у пригоду свого життя. Це оптимізм віруючого.
Таке «Я» — ще й трагічне за визначенням. Передусім через діалектику своїх стосунків із суспільством. Він не сприймає того, що діється навколо, світ йому бачиться хворим. Але найстрашніше те, що він уже встиг розгледіти хворобу й у своєму тілі, отже, він остаточно належить соціуму. Монтень із легкістю кинув Богові: «…я готовий забратись звідси…», мовляв, пурхнути прямо до Тебе. У Пашковського — роман завершується чи не найважчим усвідомленням, що ти влип у це життя і вже нікуди не подітися. Ти не піднімешся до Бога, ти можеш лише пошепки прикликати Його — сюди: «Явися, Господи». Дарма, що ти не такий, як натовп, що тебе відвідують ці кошмарні видіння, тебе все ж таки засмоктало, і ти розділиш загальну участь. «Ти йдеш по землі в магматичних брижах гнояки, йдеш давно, непробудно і так пражить пітне, розтерзане сверблячкою тіло, немов сама шкіра налипла на тебе, мов гнійна, просякла сірчаною маззю сорочка екземника…» Рятує одне: те, що ти знаєш — це покута, і відбути її слід із молитвою. Що попри все, ти «йдеш і чекаєш, коли вечір з’яскравіє блискавками на косину через небо».