Останній тиждень весни кияни проведуть із московським театром Et Cetera (художній керівник — народний артист Росії Олександр Калягін). Гастролі пройдуть під патронатом посла Російської Федерації Віктора Черномирдіна. Et Cetera покаже киянам три спектаклі: 22, 23 травня — трагіфарс Альфреда Жаррі «Король Убю», 24 травня — комедію Мольєра «Лікар мимоволі» та 25 травня — «Шейлок» («Венеціанський купець» Шекспіра). Особливо слід відзначити перших два дні гастролей, коли на сцені Національного театру імені Івана Франка буде представлено роботу болгарського режисера Олександра Морфова — подарунок геніальному Олександру Калягіну на його 60-річчя.
Спектакль справляє шоковий ефект, хоча значно менший, ніж у Парижі 1896 року, коли п’єса Альфреда Жаррі вперше побачила світ. Драматургічний твір чотирнадцятирічного хлопчика, який списав короля Убю зі свого ненависного вчителя фізики, викликав тоді грандіозний скандал.
Парижани, виховані на класицизмі, були нокаутовані непристойним стилем і здивовані абсолютно незвичною формою п’єси. Історики театру запевняють, що татусь Убю породив усі європейські театральні течії ХХ століття: і сюрреалізм, і абсурд, і «театр жорстокості». У Росії цієї п’єси практично не ставили. Зате є багатий досвід освоєння абсурду — як європейського, так і новітнього російського. Є своя брехтіана. Є новонабутий досвід сценічного лихослів’я, яким рясніє сучасна вітчизняна драма. Є, нарешті, клоунада, як з’ясувалося, одна з найкращих у світі.
І проте легкий шок чекає на глядачів театру Et Cetera. Від тієї нахабної, майже цинічної розкутості, з якою виготовлено цю театральну провокацію. Від того ще, що провокація лише повертається в глядацьку залу, звідки її й узято. Ви цього хотіли? Отримайте! А справді, до чого святенницький торг? Хіба ми з вами не розуміємо, про що йдеться? Хіба ніколи не реагували на події у нашому власному житті словосполученнями, схожими на ті, яких вживає татко Убю?
Та тут і замислишся, чи варто особам жіночої статі прилучатися до професії, названої словом чоловічого роду «критик». Рештки сором’язливості заважають пояснити читачеві той небагатий запас слів і фразеологізмів, яким татко Убю позначує будь-який збіг будь-яких обставин. Але саме в цьому найбіднішому словнику підворіття міститься найстрункіша з усіх філософій. У слівці «merde» (хто не знає французької, зазирніть у словник, бо, пардон, у спектаклі слово звучить російською) або «пішов ти в ср...». Тисячу разів перепрошую, але на цьому помийному мовному рівні в спектаклі цілком плідно осмислюються всі можливі перспективи життя: історична, політична, народно-господарська, фінансова, етична та ін.
Болгарський режисер Олександр Морфов, який удруге після «Дон Кіхота» співпрацює з Et Cetera, поводиться з п’єсою як жонглер. Він підкидає й ловить, здається, усе, нажите театральною історією ХХ століття. І все перетворює на цирк та фарс. Жодних естетичних відкриттів не планує, просто поєднує відоме з абсолютною імпровізаційною свободою. Із цілковитою відсутністю пієтету, якого за наших нинішніх настроїв не потребують ані театр, ані, тим більше, інші сфери життєдіяльності.
П’єса переписується на ходу, але головне збережено. Сюжет складено з «називних речень», що позначають непривабливий плин історії всіх часів та народів. Виродок з однією погано прокресленою мозковою звивиною організовує натовп, убиває короля, стає царем, доводить країну до цілковитої руйнації, затіває війну, втікає в іншу державу й там знову гепається на трон. Цікаво, що з Польщі до Франції татко Убю пливе по воді. Тим самим утверджує образ непотоплюваного «merde», кодового у вустах цього «короля» сигналу до чергового державного перевороту.
На сцені театру — відверта клоунада, і головний клоун, татко Убю, — Олександр Калягін. Осмислювати, стурбовано потирати чоло вже пізно. На часі констатувати. Спектакль по саму маківку забитий знаками цієї констатації, що їх кожному нашому сучаснику не важко розгадати. А тому — граємо, добродії, глумимося на повну котушку! У Калягіна — величезні недоладні штани, клоунські черевики й верескливий, півнячий голос. Цей голосочок по-дитячому наївний і вічно несподіваний, як дитяча несподіванка. Пластика артиста філігранна. У цьому круглому, як м’ячик, тілі, у цих розчепірених, «загребущих» руках є щось дивовижно незавершене. Недороблений татусь, недороблена матуся (М.Шубіна), недороблені сподвижники, недороблені історичні сюжети, що повторюються з послідовністю багаторазового наступання на граблі.
Улюблене татусеве слівце — «зламалося». Є сцена просто-таки чаплінського масштабу. Убю має виголосити тронну промову. Підносять мікрофон, руки-гаки крутять стійку, вона розвалюється, у динаміках скреготіння, татко посилає все це разом узяте... в те саме місце.
Є сцена явно дописана. На нікому непотрібній війні Польщі з Росією виникає «коридор», яким за десять срібняків ворогам дозволено повзати туди-сюди. Вінчає цю війну цинічний епізод: між клоунськими трупами бродить татко Убю і грається гарматним ядром, що виявилося гумовим м’ячиком.
Клоунада з її традиційним образом розтяпства, коли все робиться стук-грюк, аби з рук, не прораховується навіть на півходу вперед, — претендує в спектаклі Морфова на логіку розвитку людства. Усе «зламалося». Усе рано чи пізно вирушає туди, куди посилає лихослов Убю. Зате кружляють по сцені веселі грубки крематорію, хитаються на шибеницях клоуни, стукають кістками дурнуваті скелети. Що-що, а таке людству незмінно вдається. Художник Е.Капелюш легко освоює це середовище проживання.
Але те, що робить у спектаклі Калягін, разюче. Загальновизнаний комік виявився навдивовижу сильним клоуном. Збулася його давня, ще дитяча мрія. У видовищі абсолютно лінійного розвитку, де за визначенням (бо нам, на жаль, усе про нас відомо) не може бути ні кульмінацій, ні психологічних поворотів, артист понад дві години виспівує мелодію всесвітнього «килимового». Радісно й бездумно сяють блакитні очі, дзвенить дурний пташиний голос, віртуозно ведеться тема вічного й абсолютно безвідповідального перебування в потрібний час у потрібному місці.
А для інтелектуалів припасений сам автор, Альфред Жаррі, що у лихий час випустив цього сценічного джина з пляшки. Автор хвилюється, збивається на монолог про ненависть до театру. Цей монолог він «запозичив» у свого послідовника Е.Іонеско — ось і театрально-історична перспектива. Здається, все ж таки обнадійливіша. З театром у нас не так усе невтішно. За винятком хіба що критиків. Хто це там гойдається на мотузочках, що за скелети? Татко Убю називає прізвища. Вони утворені від абсолютно непристойних слів і закінчуються на -ський. Ясна річ, усе відбувається в Польщі. Але якось неприємно. Ось і постав тепер під цими нотатками своє прізвище.