У тому, що телебачення — справа поверхова, брутальна і звабливо-демонічна, ти встиг переконатися неодноразово. Зрештою, не ти перший і не ти останній, хто може про нього таке сказати. Ідучи на телебачення, одягай на себе дурня броню панцерну — це єдине, що може захистити від його аґресій. З часом ти зарікаєшся щодо нього цілком і назавше — досить з тебе цих псевдоінтелектуальних душогубок, до побачення, Брудна Технологіє.
Але тобі кажуть: «Це дуже важлива програма. Ти повинен там з’явитися — це страшенно потрібно — і нам, і тобі самому — до речі, перш за все тобі самому». Соромно визнати, але ти навіть вагаєшся до непристойності недовго. Мотивація приходить наче сама собою.
По-перше, це буде все-таки не вітчизняне телебачення. І те, що його рівень істотно відрізняється у кращий від вітчизняного бік, ти не мусиш особливо довго собі розтлумачувати. Польська телевізія не залишає нашій жодних шансів уже в силу своєї одномовності. Їхні ведучі не викликають у тобі депресивного (чи принаймні блювотного) синдрому ані механічною скутістю найубогішої літературної норми, коли йдеться про українську, ані — тим більше — нахабнувато-розхристаною легкістю фєнєчки, коли йдеться про мову Толстого і Чародєєва, перепрошую, Чаадаєва. Крім того, на польському телебаченні чомусь не існує авторських програм для телеведучих з Росії. Якось не можуть вони там ніяк усвідомити, який це високий клас — Владімір Молчанов у відставці! Але тобі це кричуще невігластво швидше за все подобається, бо ти й сам чудово обходишся і без Молчанова, і без Познера, і без Якубовича, і без усього нашого, притуленого десь на марґінесах єдиного та неділимого інформаційного простору, українного телепродукту.
По-друге, тебе запрошено на цю їхню передачу не просто так, а порозмовляти про твою ж таки книгу. «Знаєш, — каже видавець, — усі ми хочемо, аби про цю книгу дізналося якомога більше людей». Гаразд, поклавши руку на серце, ти теж цього хочеш — нехай дізнаються.
По-третє, ти й без того вже давно подорожуєш, приміряючи на себе всілякі мандрівні сюжети. Серед них може бути й такий: о восьмій (!) ранку вибратися з готелю і, потягуючи негазовану мінералку з початої пляшки та для годиться нарікаючи на власну нестриманість у всіх інших напоях, дочікуватися теле-таксівки на траві в затінку дерев, точніше, там, де узбіччя парку обривається над автомагістраллю.
Хоч як там, але десь за годину, коли найнестерпніші ознаки фізіопсихологічного комплексу явищ, у своїй сукупності званих бодуном, на сьогодні потроху відпускають, і ти, вже загримований (окрема історія!), опиняєшся в якійсь телевізійній кафейці над своїм дзен-буддистським чаєм з цитриною, всі по черзі — асистент, продюсер, ведучий — активно розповідають тобі, що це буде таке. А буде це студія, до якої запустять усіляку публіку, хоч вона повинна лише плескати в долоні у визначеному місці і за командою, тому про неї не варто. Тобі згадується невеличкий, але вже добряче наелектризований натовп на підступах до пультів охорони, повз який тебе щойно проводили місцеві функціонери. Ага, кажеш собі, публіка.
У певний момент, дізнаєшся далі, ти повинен вийти на подіум, де тебе зустріне ведучий, потисне руку і покаже, в яке крісло сідати. Навпроти тебе будуть ще три крісла і в них уже сидітимуть оці три панове. Вони допомагатимуть ведучому розмовляти з тобою. Усі троє з теплотою на тебе дивляться. Ти — так само на них — наскільки можеш. Одного з них ти вперше побачив на широкоформатному кіноекрані ще, здається, у студентські роки. То була незла кінокомедія, «Нові амазонки» — так її назвали в Совку, потім був ще «Кіллер» — отже, це він — зірка кіно, режисер, актор, говіркий активний товстун. Другий з них — видатний письменник, професорсько-рицарської зовнішності викінчений інтеліґент, автор одного з найзнаковіших у 90-х роках польських романів. Ти з цього роману свого часу переклав кілька уривків, про що не подаєш вигляду. Третій — ні, з цим не ясно, якийсь музикознавець — тебе він за сценарієм і не чіпатиме. Хоч за чаєм балакає найбільше, але все про сорти тютюну.
І найголовніше, каже продюсер. Пам’ятай, що в нас у програмі ще двоє гостей. «Тобто в мене не так і багато часу?» — запитуєш з розумінням і надією. «У тебе його достатньо», — підбадьорливо вбиває твою надію продюсер. «Я анонсую тебе як найбільш ностальгійного в Україні письменника», — намагається повідомити щось приємне.
Я навіть це витерплю, цитуєш самого себе.
Потім починається ефір, той самий асистент приводить тебе на місце, з якого ти маєш рушити до подіуму, як тільки залунає музика. Увесь цей час публіка аплодуватиме, запевняє асистент. «А як я зможу впізнати, що це саме та музика?» — запитуєш про всяк випадок. «О, я впевнений, що ти її відразу впізнаєш», — лагідно запевняє продюсер. У нього зовнішність колишнього гіпі. Хтось уже встиг розказати тобі, що він, крім того, колишній еміґрант і півжиття пропрацював у Парижі. Але мало ким можна працювати в Парижі, думаєш собі.
«Іди», — деміургічно каже він за твоєю спиною водночас із першими тактами.
Ти справді не міг не впізнати їх — це «Солнечный круг — небо вокруг», тобто рісунок мальчішкі — пісенька, під яку в середині шістдесятих тебе ганяли дитсадківськими алеями розпашілі від садизму виховательки. Таке не забувається. Старий пройдисвіт-продюсер мав рацію, ти відразу все впізнав.
І тепер ти сунеш у сяйві та славі, під оплески бутафорної публіки, в якій жодній душі немає до тебе діла, назустріч розлитій по всьому обличчю телевізійній радості ведучого, якому теж немає діла — ані до тебе, ані до твоєї книжки, назустріч усім абсурдним запитанням твоїх майбутніх співрозмовників, які тебе не читали й не читатимуть.
І що тут роблять вони? І що тут роблю я? І хто це все для нас вигадав? І хто нас купив? Продюсер? Але що тут робить він?
Тобі залишається останнє: встигнути натягнути свою панцерну броню. А також всоте у житті пообіцяти собі самому: «Телебачення? Never again!»