Станом на сьогодні масовий літературний психоз я мав можливість спостерігати один-єдиний раз. Це було 11 жовтня 2001 року, коли Тарас Прохасько презентував у Чернівцях книжечку FM «Галичина». Три тижні поспіль перед тим столиця Буковини мелася, милася і фарбувалася, бо нам, буковинцям, їсти не дай, лише не заважай продемонструвати, як ми любимо гостей зустрічати. Заздрісні недруги навіть поширили т.зв. інформацію, ніби в ректораті місцевого університету відбувся конкурс краси, після чого звитяжних учасниць було проінструктовано, в якого фасону спіднички вони мають запакувати свої сіднички: так, аби, з одного боку, гість візуально задовольнився, але, з другого, не втратив контролю над собою.
Так чи інакше, а довгоочікуване свято, яке ще не завжди з нами, нарешті настало. Того дня містом неможливо було ні проїхати, ні пройти, через що мало не зірвалася сама презентація. Такої концентрації міліціонерів на метр квадратний не бачили навіть чернівецькі старожили, а вони — можна не сумніватися — бачили в цьому житті майже все. Літературознавці в цивільному також долучилися до загального ажіотажу і дефілювали туди-сюди вулицями та площами, ущільнюючи й без того вражаюче поголів’я задіяних в акції громадян. Власне, Чернівці й раніше відзначалися витонченим смаком і потягом до прекрасного, але щоб аж так — це було для мене одкровенням.
Щоправда, наступного дня друковані органи повідомили про дивний збіг обставин: виявилося, що того ж 11 жовтня наше місто відвідав «нєкто» Кучма Л.Д. Не знаю, що й сказати. Це що ж виходить, що книжку написав один, а фасад мого будинку малювали під дощем заради когось іншого? О нестерпно загадкове буття, чи збагну я колись твою таємну логіку? Чи затямлю нарешті, навіщо всі ці ескорти людині, що її дорога закрита, що її Бог огородив навколо? Навряд…
А тому краще перейти до чогось осяжнішого, емпірично достовірного. Бо таке є: новий Прохаськів трактатороман «Непрості». І якби самі непрості змусили мене, як вони це полюбляють, скласти редукований звіт про «сей есей», то я, мабуть, нагадав би їм назву їхнього ж бару: «Шо йо то йо». У тому сенсі, що давно мріялося про читання чогось такого невідомо-свого, несподівано-знаного — і ось воно. До речі, про редукцію. Як видається, процес отримування естетичної насолоди може бути зведений до одного з двох фундаментальних принципів: відкривання або впізнавання. Коли ж захоплення новизною поєднується з радістю повернення додому, тоді й з’являється відчуття «шо йо то йо».
Отже, називати «Непростих» новою книжкою не зовсім правильно. Це оновлений, розширений і поглиблений, але той самий Тарас Прохасько, який продовжує знати: «Кожна людина може зробити за своє життя книжку… Кожна, але лише одну. Ті, котрі думають, що написали багато книжок, помиляються — то все триває роблення одної. Поза свою книжку не вискочиш, що б не змінював. Можна підробити, але не створити. Твоя єдина книжка обмежена твоїм тембром, інтонаціями, артикуляцією… Твоя книжка однакова в одній сторінці і у шафі томів. Голос є — досить».
Оце я й хотів сказати. Голос із притаманними лише йому тембром, інтонаціями, артикуляцією дозволяє миттєво впізнавати Прохаська на будь-якій ділянці його текстопростору. І це — незважаючи на постійну впізнаваність чогось іншого, на постійне відчуття присутності інших днів, інших Анн, інших авторів. Наприклад, Гарсія Маркеса. Бо що ж таке заснований Франциском і контрольований непростими Ялівець з усіма його інцестами і чужими війнами, як не карпатське Макондо? Водночас, сам «поверхневий» мультиплікатор Франциск, цілком задовольняючись «тими поясненнями різних явищ, які даються побачити, не потребуючи доступу до знання про глибинні зв’язки між речами», нагадує — саме через наведене означення — про існування якихось «шозистських» лабіринтів Роб-Грійє. А вже за кілька сторінок на нього заявить свої права Пруст, бо Франциск, «аби щось згадати, мусив уявно перейтися знайомими місцями, переглядаючи і визбируючи потрібні спогади». Що ж стосується Вітґенштайна чи Святого Августина, то вони у Прохаська навіть не думають ховатися: є і є. До речі, про Августина. Якщо у «Сповіді» слово «час» замінити на слово «життя», то може вийти ще один звіт про «Непростих»: життя «існує» хіба тільки тому, що воно прямує в небуття.
Але, як сказано, найважливіше — це наявність власного голосу, в якому розчиняються чужі слова. Тому читач Прохаська без жодних втрат може не знати «джерел інтертекстуальності». Текст сам себе тримає, пояснює і навіть дає собі визначення: «добра проза з порівняннями, почерпнутими з різних систем координат, вирафінуваними виділеннями окремих деталей у потоці панорами, прозорою вседозволеністю, незабутнім відчуттям присутності, одночасністю всіх тропізмів, нестримністю неочікуваного і ощадною риторикою стримування».
Це — відповідь на питання «як». Щоб стати головним серед непростих — баїльником, — вроджене «як» має поєднатися з набутим «про що». Прохасько бає-розповідає про долю і про речі, важливіші за долю: про місце (а значить історію), про історію (а значить війну), про війну (а значить смерть), про смерть (а значить спадковість), про спадковість (а значить рід), про рід (а значить культуру), про культуру (а значить спосіб говорити), про спосіб говорити — а значить знову про долю. Зокрема, про непросту долю — долю тих, хто тче тексти, тобто сюжети, тобто інші долі. А це річ важлива. Принаймні для нас — мешканців Центральної Європи, які, навіть залишаючись на одному місці, якимось чином весь час виявляються (вірно)підданими чужих держав, образами чужих сновидінь, візерунками на чужих тканинах або — щонайменше — безсилими свідками чужих дебіляд на кшталт згаданої на початку статті. І немає на це ради. Якщо лише не стати баїльником, тобто примівником, тобто письменником, який може «бачити, вивчати, любити, знати, вигадувати, не вибирати, забувати, згадувати, вибирати, пам’ятати, розказувати, робити, хотіти тисячі місць і слів». Як Тарас Прохасько.