«Через двадцять років не залишиться ні театру, ні кіно — тільки телебачення!» — переконував покоління за поколінням герой культового радянського фільму. Щось подібне можна почути нині від фанатів своєї справи про Інтернет. Зокрема, повне поглинання мережею віщують літературі. «Паперова» книга, задля якої спочатку потрібно зрубати дерево, потім задіяти дорогий і теж екологічно шкідливий поліграфічний процес, — а під кінець ще й звільнити місце на книжковій полиці і регулярно витирати пил, явно приречена на вимирання. Або хоча б на трансформацію із «засобу читання» на предмет розкоші. Майбутнє, стверджують просунуті читачі-користувачі, за електронними книгами.
Оскільки ж із виробників літературного тексту лише одиниці досі залишаються «трудівниками пера» не метафорично, переважна ж більшість добряче підсіла за клавіатуру, то коло замикається. У літературного процесу залишається дедалі менше резонів виходити за межі комп’ютерного світу. Благо, його межі досить широкі. А внутрішні закони, на думку багатьох, значно демократичніші за «оф-лайнові».
Халява чи золоте дно?
«Мережеві бібліотеки — добре це чи зле?» — тема дискусії, що виникає в Інтернеті з періодичністю припливів та відпливів. Читачі, в основному молодь і учні, однозначно «за». Справді, що робив би бідний студент-гуманітарій без бібліотеки Мошкова? — якщо взяти до уваги нинішній стан публічних і вузівських бібліотек, особливо в регіонах, а також ціни на Петрівці й у книгарнях.
Те ж саме стосується і читання «для задоволення»: всупереч поширеній думці, досить значний прошарок молоді таки цим грішить. Незручностей від читання з монітора юне покоління не відчуває, окрім того, що комп’ютер важко взяти з собою в метро, але в найближчому майбутньому нові технології, звісно, вирішать і цю проблему. А в іншому практичність і, головне, доступність електронної книги в наявності.
Письменники, й особливо видавці, як правило, проти, хоч і з застереженнями. Хоч як поглянь, безплатна мережева бібліотека — конкурент видавництва, причому несумлінний, він грає за власними правилами. Можна визнати за нею деяку рекламну функцію: чимало читачів стверджують, що книгу, котра сподобалася в електронному варіанті, неодмінно куплять і «на папері», закликаючи улюблених авторів викладати свої твори в Інтернет.
Однак письменники не дуже в це вірять і, посилаючись на видавничу заборону, викладають у мережу лише малу прозу й уривки з романів. А сенс? — все’дно книга, особливо яка вийде в популярній серії, буде негайно відсканована окремими ентузіастами, а згодом розповзеться по різних сайтах. Інша річ, що реальних збитків, завданих при цьому видавництву і, відповідно, письменникові, який одержує відсотки від продажів, поки що нікому не вдалося підрахувати.
Так чи інакше регулярно лунають заклики покласти край літературному інтернет-піратству й перевести мережеві бібліотеки на легальні комерційні рейки. З першим складно: Інтернет взагалі важко юридично регулювати, в кожному разі його пострадянський сегмент. Як кажуть професіонали, всі закони, що їх намагаються застосувати до Інтернету, виглядають абсолютно по-дитячому, порівняно з кількістю способів їх грамотного обходу.
До спроб же легалізації цього бізнесу вдаються дедалі частіше. Побутує думка, що він дуже перспективний і обіцяє золоті гори тим, хто вчасно встигне застовпити ділянку. Але поки що процес рухається повільно. Ну не привчені наші люди платити за те, що за іншою адресою можна отримати безплатно! Та й декого з організаторів платних проектів недавно звинуватили в продажі текстів, скачаних у того ж таки Мошкова: скандал, але не сказати щоб великий.
У каламутній інтернет-воді поки що ловиться дуже дрібна рибка. Сам Стівен Кінг, який погодився написати роман спеціально для Інтернету, викладаючи в мережу по черзі частини ексклюзивного трилера, отримав із проекту пару жалюгідних мільйонів і кинув пропащий задум напівдорозі. Я не Стівен Кінг і суми своїх гонорарів від мережевої бібліотеки, з якою у мене чесно укладений контракт, не назву навіть приблизно — від реготу помрете.
«Рвана грілка» Лук’яненка
Однак бажання заробити можна сміливо ставити на останнє місце серед причин, які спонукають письменника виходити в мережу. Головну ж можна сформулювати досить широко: бажання взяти участь у літературному процесі. Який там, в Інтернеті, бурлить і мережевими бібліотеками у жодному разі не обмежується.
Серед тисяч сайтів, зареєстрованих у рубриці «Література» пошукових систем рунету, — поетичні клуби, тусовки любителів детективу чи фентезі, творчі майстерні, літературні форуми, газети і журнали (як такі, що існують у «паперовому» варіанті, так і суто мережеві) і, зрозуміло, персональні сайти письменників.
Сьогодні літератор, не представлений власним сайтом в Інтернеті, — явище рідкісне і, мабуть, вимираюче. Далекого від комп’ютерних справ, але популярного «живого класика» пропишуть у мережі шанувальники (втім, не обов’язково живого: існують і активно відвідуються також веб-сайти класиків російської та закордонної літератури минулого і позаминулого століть; щоправда, Тараса Шевченка чи Лесю Українку я в мережі поки що не зустрічала). А нинішні юні дарування частенько починають шлях «у літературу» саме з власноручного створення веб-сторіночки на безплатному сервері за принципом «я — мій собака — мої тексти».
Однак і в основній своїй масі сучасні письменники рано чи пізно самі доходять думки про необхідність створення «власної території» у мережі. Інтернет як майданчик для популяризації творчості поки що не може зрівнятися з традиційними мас-медіа чи піар-акціями, але ігнорувати його в цій іпостасі принаймні нерозумно. Крім того, мережа дає можливість тримати постійний зворотний зв’язок із читачами.
Сайти авторів-початківців, звісно, не можуть похвалитися пристойним відвідуванням, а часто і взагалі таким. І, як правило, задовольнивши інтернет-самолюбство, молодий літератор і сам перестає зазирати на власну сторінку, вирушаючи далі в мережу, на сайти літературних майстерень, клубів та журналів. Саме в Інтернеті відбувається сьогодні перша публікація переважної більшості юних авторів. І, відповідно, надходять перші відгуки «колег по перу». Не завжди адекватні й дипломатичні — дається взнаки інтернетна анонімність, яка дозволяє не добирати висловлювання, — зате, як правило, щирі. Як етап письменницького становлення — зовсім непогано.
Ще одна можливість проявити себе в бурхливому інтернет-літпроцесі — мережеві конкурси. Їх багато, і вони дуже різні — від солідних «Тенет» із авторитетним журі і пристойними грошовими преміями до особистої ініціативи автора якогось сайту, де переможців визначають голосуванням відвідувачів, а приз і геть необов’язковий: головне — перемога як така. Про рівень чесності і прозорості голосування в конкурсі, незалежно від його масштабу, традиційно спалахують бурхливі дискусії, — Інтернет надає «умільцям» чималі можливості досягти потрібного результату. Та все ж учасники веб-конкурсів сходяться на тому, що справедливості й демократії в мережі більше, ніж будь-де.
Вже не перший рік у рунеті регулярно змагаються фантасти, у стислі терміни пишучи по оповіданню на задану тему, — такі правила найбільшого жанрового конкурсу з трохи дивною назвою «Рвана грілка». За умови повної анонімності авторів текстів аж до оголошення результатів переможцем торік виявився сам ідейний натхненник конкурсу Сергій Лук’яненко. І фантастична інтернет-тусовка, зітхнувши, визнала: метр — найкращий!
Вотчина графомана?
Та все ж будь-які ціннісні критерії та градації в Інтернеті дуже і дуже відносні. Побутує думка, і вона не безпідставна, що їх, як таких, немає взагалі. Власники піратських мережевих бібліотек тягнуть до себе все, що погано лежить, — про всяк випадок, — і в каталозі цілком можуть опинитися поруч поети Пушкін і Пупкін, що абсолютно нічого не означає. Хоча Пупкіну, напевно, буде приємно.
У мережі немає умов для виникнення авторитетів, які диктують моду і смаки: на літературному форумі хто завгодно може взяти який завгодно нік і висловити яку завгодно думку: при загальній анонімності вирішальною жодна з них не стане. Якщо говорити про статистику відвідання письменницьких сайтів і скачування текстів із мережевих бібліотек, то це, звісно, реальніший показник, проте найчастіше перше прямо пропорційне позамережевій популярності автора, а друге дзеркально відбиває рейтинги продажів «паперових» книг. Тобто визнання в мережі є лише доважком до оф-лайнового, причому досить невеликим (згадайте Стівена Кінга).
Проте мережева література прагне й намагається бути самодостатньою. Новий жанр гіпертекстового інтернет-роману, де читачеві дають на вибір різні варіанти розвитку сюжетних ліній, поза мережею існувати не може (хіба що в зародковому стані, коли, наприклад, в оповідання є дві кінцівки). Інша річ, що наразі це, радше, літературна забава, на кшталт роману-буріме, — але не виключено, що колись і в цьому жанрі буде написана своя мережева «Війна і мир».
Сьогодні ж точкою відліку бібліографії молодого письменника все одно є перша «паперова» публікація. Перемоги на мережевих літературних конкурсах і похвальні відгуки на форумах — це, по суті, аналог тусовочної популярності в більш-менш вузькому колі, яка геть нічого не варта за його межами.
Розмістити свій текст в Інтернеті може кожен. Тут не лімітована площа, як у друкованих виданнях. Тут немає редактури і, тим більше, цензури: хіба що на деяких сайтах діє заборона на ненормативну лексику, — але ж завжди можна знайти лояльніший ресурс. Тут так просто сховатися за псевдонім або ніком, якщо природна скромність не дозволяє відкрито виставити свій текст на загальний огляд під власним ім’ям. І можна навіть, не без самоіронії чи кокетства, відрекомендуватися графоманом. Хоч як дивно, це слово є у назвах досить багатьох літературних веб-сайтів.
У тому, що Інтернет — тепле і затишне місце для гніздування графоманів, годі й сумніватися. Саме тут усі, кого несправедливо (а як же інакше?) відкинули, нічого не розуміючи в літературі, видавці та редактори газет і журналів, знаходять свою віддушину. Складаючи одне одному читацьку аудиторію і розігруючи на веб-сцені свій власний бурхливий, а іноді драматичний «літературний процес». Зокрема, саме ці автори найчастіше кричать про крадіжку ідей і текстів, викладених у мережу, звинувачуючи в цьому іноді одне одного, а частіше — визнаних «побратимів по клавіатурі», яких видають великими накладами.
Доводилося навіть чути думку, що в майбутньому Інтернет поглине графоманію повністю, залишивши на оф-лайновій поверхні лише справді вартісну літературу — у високому сенсі слова чи з ринкового погляду. Важко віриться: графоман — персонаж усюдисущий. Хоча, звісно, там, у мережі, його значно важче відрізнити від письменника.
А з іншого боку, при нинішньому стані справ на видавничому ринку, коли стрімко зменшуються наклади інтелектуальної прози, не кажучи вже про поезію, Інтернет стає єдиним притулком і для великого сегмента справжньої літератури, що опинилася на становищі «некомерційної». І ні ринкові, ні рейтингові механізми розстановки цінностей тут не допоможуть.
Тільки те невловиме і дуже-дуже суб’єктивне, що заведено називати художнім смаком.