«Хто не бував в Англії і хоче мати уявлення про справжній англійський парк, нехай відвідає Мошни», — цю рекомендацію взято з дорожнього нарису М. Грабовського «Парк князя М.С.Воронцова в Київській губернії». Вперше нарис опубліковано у пушкінсько-некрасовському «Современнике» 150 років тому.
Та про який же парк ідеться?
Невідомий парк Воронцова
Мошни лежать за півгодини їзди від Черкас, але небагато нинішніх черкасців чули про парк. Втім, сам собою факт його існування майже ніщо: як уламок від зруйнованої мозаїки — поза якимось сюжетом, поза сучасністю; тим паче що від парку каменя на камені не залишилося.
Нещодавно у світ вийшов альманах Ю.Мариновського «Черкаська минувшина 2001», в якому серед інших вміщено два цікавих документи, що стосуються історії Мошногірського парку. Перший — захоплений нарис Грабовського 1853, другий — лист 1921, що оповіщає Повітовий комітет про руйнування в маєтку. Ці документи, між якими хронологічна дистанція в шістдесят вісім років, несподівано й утворили напружений простір для непростого сюжету нового часу...
Він брав Париж
Граф Михайло Семенович Воронцов, узявши (1819) шлюб із Єлизаветою Ксаверіївною Браницькою, отримав ці землі у володіння як придане. Вочевидь, Мошногір’я йому сподобалося, а те, що він вважав вадою — близькість великих комариних боліт, незручність водного шляху (12 верст від Дніпра до гір), слабо розвинена економіка, — взявся виправити. Відтак на проритому каналі 1823 р. з’явився перший на Дніпрі (на 5 років раніше, ніж на Чорному морі) пароплав; навколо осушили багато тисяч гектарів боліт; проклали шляхи; створили майстерні, на сучасний рівень підняли сільське господарство... У горах виник величезний пейзажний парк, вибудували чудовий палац на 80 кімнат і менші гостьові палаци; організували звіринець. У центрі Мошнів збудували Преображенську церкву. Вона стоїть донині, нагадуючи знаменитий Алупкинський палац... 1837-го завершилося будівництво Святославової вежі, звідки в ясну погоду через підзорну трубу можна було бачити Полтаву, Канів і золото дзвіниці Києво-Печерської лаври. Воронцов за своєю природою був творцем, із тих людей, котрі цивілізують простір. Він був чудовим полководцем, спритним царедворцем і, мабуть, геніальним — неймовірним, як на наші дні,— організатором економічного та господарського життя, при цьому дотримувався цілком ліберальних поглядів. Відома його м’якість до окремих декабристів, котрі потрапили після Сибіру на Кавказ. Та й із Пушкіним він обійшовся м’яко. Втім, до трикутника Воронцов — Єлизавета Ксаверіївна — Пушкін ми ще повернемося.
Воронцов брав участь, здається, в усіх війнах свого часу. Почавши службу на Кавказі
1803-го, він лише через півстоліття, «відчуваючи крайнє знесилення, просив государя звільнити його від служби». Помер генерал-фельдмаршал в Одесі, де, як і в Тифлісі, вдячні городяни спорудили йому пам’ятник.
З усіх його воєнних кампаній тут ми нагадаємо лише ті, з якими пов’язаний наш сюжет.
1810 р. під час війни з Туреччиною (1806—1812) двадцятивосьмирічний граф з особливим загоном був посланий на Балкани. Воював він там дуже успішно: зайняв ряд міст, у тому числі Плевну. Трофейні гармати згодом прикрасять його парк у Мошнах... У генеральному бою Вітчизняної війни Воронцова поранили. На лікування він вирушив в один зі своїх маєтків, по-товариському запросивши до себе 350 поранених офіцерів та рядових. Він був широкою натурою. Його гостинність і щедрість у майбутньому і в Мошнах оцінили. 1814-го Воронцов «витримав бій проти самого Наполеона»; потім він з особливим загоном брав участь у взятті Парижа, потім (1815—1818) командував у Франції окупаційним корпусом і «залишив по собі там найкращі спогади». Зазначимо, для окупанта це феноменально рідкісна характеристика.
Погляд на архітектурні деталі
Вежу в народі називали «стовпом»; для наших широт була вона будівлею незвичайною. В основі її лежав трикутний двоповерховий будинок із трьома зубцюватими баштами по кутах. Стовбур мала п’ятигранний, увінчаний скляним ліхтарем. На першому поверсі містився просторий зал круглої форми. Вздовж стін стояли дубові стільці з високими спинками, прикрашені гербами. На стінах висіли мисливські трофеї — голови кабанів, вовків тощо. Другий ярус був відкритим майданчиком (трикутною платформою), захищеним зубцюватими стінами, звідки й піднімалася, власне, сама вежа. До ліхтаря спіраллю вилися 160 дубових східців. Висота вежі 27 сажнів, це майже 60 м — сучасний 20-поверховий будинок...
Пам’ятник герою
У відомому листі Пушкіна Чаадаєву від 19 жовтня 1836 р.: «...Що ж до нашої історичної нікчемності, то я рішуче не можу з вами погодитися. Війни Олега та Святослава й навіть міжусобиці — хіба це не те життя, повне кипучого хвилювання і палкої та безцільної діяльності, яким характеризується юність усіх народів?..»
Великий князь Київський Святослав Ігорович — син Ольги Благовірної і батько Володимира Великого, який хрестив Русь, правив 18 років (954—972). Змалку «його вабило до воєнних дій у віддалених землях»... У битвах із хозарами (привід: щоб в’ятичі не їм, а Києву данину платили) «пробрався» на Каму й Волгу, потім на Кавказ. Розгромивши хозарський каганат (965), він звернув свій погляд (в інтересах Візантії) на Дунайську Болгарію. Успіх Святослава в Болгарії (968) був грандіозний: він підкорив багато міст і переміг би повністю. Проте Візантію такий яскравий полководницький талант молодого князя став турбувати більше, ніж неприємне сусідство болгар... Повертаючись із другого болгарського походу, Святослав загинув на дніпровських порогах. За переказами, печеніги з його черепа виготовили чашу.
1840-го, коли вежа була ще новою будівлею, анонімний автор (його записки виявлено в Петербурзі) писав: «...чи був тут колись Великий князь, на згадку про якого вежа отримала свою назву, хто може ручатися!..» На той час жодних переказів та легенд, які в наші дні жителі Мошен охоче розповідають заїжджому людові, не було. Ось і Грабовський пише: «На самому місці пам’ятника я не мав можливості позитивно довідатися про причину її назви... Тому слід залишатися при самих припущеннях...»
Воронцов, як і Святослав I, воював і в горах Кавказу, і на Балканах. Поза сумнівами, він пам’ятав про давнього полководця. Тому пам’ятник Святославу в Мошнах — це і пам’ять про його молодість, і торжество над печенігами всіх епох.
«И многими любима будешь ты»
Закохатися в заміжню жінку — завжди лихо. Гаразд, якби «ніжний погляд її невеликих очей пронизував наскрізь» лише тебе (крім чоловіка), проте ж «усмішка її вуст так і просить поцілунку», на жаль, не лише твого. Це Вігель, приятель Пушкіна, відзначив. А пізніший сучасник: «Вся її істота була перейнята такою м’якою, чарівною, жіночою грацією, такою привітністю, таким бездоганним франтівством, що легко собі пояснити, як такі люди, як Пушкін, Раєвський і багато, багато інших, без пам’яті закохувалися у Воронцову»... Тому не обійшлося без суперечок, скандалів, інтриг.
Одного разу пройшла мимо, «не помітивши». Когось легковажно запитала: «Що нині дають у театрі?» Пушкін підскочив: «Вірну дружину», графине». Воронцова спалахнула: «Яка зухвалість!» Такі напружені стосунки не тривають довго. Йдеться лише про ціну розв’язання проблеми. Вибір зброї був за Воронцовим. Проте не стрілятися ж губернатору, бойовому генералові, який пролив більше крові, ніж поет чорнила, з 25-річним гультяєм! Він просить уряд вислати Пушкіна: «Це може бути чудовий хлопець і добрий поет, але мені не хотілося б мати його довше ні в Одесі, ні в Кишиневі». Петербург зволікав. Воронцов відряджає підлеглого на боротьбу з горезвісною сараною. Пушкін, формально перебуваючи на службі й одержуючи платню (утім, сприймаючи «ці 700 карбованців не як платню чиновника, а як пайок засланого невільника»), не звик, щоб його хтось кудись відсилав. Відтак побачила світ епіграма й прохання про відставку. Пушкін був такий сердитий на Воронцова, що при написанні епіграми («Полу-милорд, полу-купец, полу-мудрец...» — із п’ятьма «полу») повністю забув про правила арифметики... Ну і: «Всё кончено, меж нами связи нет. В последний раз, обняв твои колени…» У Михайлівському, оговтавшись від Півдня, він спалив її листи: «Вона веліла».
Загибель
Краєзнавець В.Мануйлов за розповідями очевидців відновлює таку картину загибелі палацу: «Наприкінці жовтня 1919 р. банди з околишніх сіл Байбузи, Білозір’я, Хрещатик, Тубельці надвечір (на 50 підводах) напали на палац; із дикими п’яними криками почали його грабувати. Тягли на підводи все, що траплялося під руки: гардини, подушки, посуд, легкі меблі». Хтось добрався до винного підвалу; спалахнув сірник. «Пари спирту, що накопичилися там, миттєво вибухнули, й почалася пожежа...» Г.Бачинський 1921 р. констатував: «...Нині всі будівлі, за винятком будинку сторожа, або зовсім зруйновані, або близькі до цього... Усередині палацу> все знизу догори зруйноване. Стоять лише самі стіни, що зовні все-таки не втратили своєї краси... Що ж до Святославової вежі... скляну альтанку аж нагорі знищено. Всередині вежі такі самі руйнування, як і в палаці...»
Багато, багато десятиріч жителі околишніх сіл вивозили з маєтку цеглу. Але вежа не піддалася, достояла до 1943-го. Заведено вважати, що окупанти підірвали її як спостережний пункт партизанів (за іншою версією — як орієнтир). Після війни щебенем від вежі колгоспники вимостили якусь лісову дорогу — «від першого містка до канавки».
З вежі видно далі, ніж передбачалося
Нинішньому поколінню випало відроджувати святині, що мають сакральне значення для нашої цивілізації. Відновлені Успенський і Михайлівський собори в Києві та Храм Христа Спасителя в Москві. На стінах внутрішньої галереї храму-пам’ятника — мармурові плити з іменами поранених і вбитих офіцерів у наполеонівських війнах, зазначена кількість загиблих нижчих чинів; перелічені військові частини... Серед тисяч імен є й ім’я людини, яка згодом облаштувала Одесу, Крим і — мимохідь — мошнівські гори.
* * *
Проїжджаючи мимо, ми знаходимо на крайньому гірському кряжі місце, де колись стояла дивна біла вежа. Здається, он — над деревами — мерехтить у повітрі!.. Не виключено, що одного разу вежа справді там виникне, тому що в наш час історичні пам’ятки мають таємничу здатність повертатися з небуття.