Програми з галузі культури на нашому ТБ не поважають. За рідкісним винятком, у вітчизняному телеефірі представлене єдине з мистецтв — естрада, або, як прийнято її нині величати, шоу-бізнес. Та й то у вигляді безкінечного набридливого миготіння, що набило оскому, одних і тих осіб, пісень і кліпів у супроводі цілковитого безглуздя, пафосно названого світською хронікою. І це, повторюю, за рідкісним винятком — практично все. Мені можуть заперечити: а як же безліч фільмів, демонстрованих на кожному каналі? Адже це також сяка-така культура, з огляду на якість цих самих фільмів. Але не варто плутати кінопоказ і програми з галузі культури та мистецтва, зокрема мистецтво кіно. Утім, і на це мені можуть заперечити, навіщо, мовляв, робити програми про кіно, якщо в нашій державі воно давно перестало бути не лише «найголовнішим» з мистецтв (як його охрестили з легкої руки вождя світового пролетаріату), а й відійшло майже в царину легенд. На щастя, ще не забутих.
Яскравим підтвердженням того може служити програма, точніше сказати, документальний проект Валентини Руденко «Незабутнє. Тіні далеких предків» (канал «1+1»). Показали його досить давно, причому в дуже пізній час (ось і скажіть після цього, що культурологічні програми на нашому ТБ, навіть на такому інтелігентному каналі, як «1+1», не ходять у пасинках). Але це, на мій погляд, не зашкодило авторській програмі Руденко стати однією з яскравих (і дуже сподіваюся — розумним та інтелектуальним глядачем поміченою) подій телесезону. «Незабутнє...» логічно вписується в низку документальних спецпроектів (про частину з них ми вже розповідали на сторінках «ДТ»), які останнім часом активно здійснює «1+1». І тому «Незабутнє...» це, з одного боку, програма, точніше, фільм про фільм, спогад про те, як знімалася доленосна й фатальна для режисера Сергія Параджанова картина «Тіні забутих предків»: з неї почалася його світова слава і з неї ж — неприємності з владою, що стали для художника фатальними. Але з іншого, проект Валентини Руденко — це можливість за допомогою ТБ осмислити час, пізнати світ і себе, нас усіх у ньому. Звісно, у цьому сенсі «Незабутнє...» не має ані найменшого стосунку до звичних, скроєних за старими лекалами програм про кіно. Це документалістика найвищого рівня, класу та смаку, коли розповідь про зйомки одного (правда, якого!) фільму перетворюється на розповідь про країну й народ і можливість зрозуміти, що ж сталося з країною та народом за останні тридцять п’ять років. Ні-ні, у програмі ви не знайдете ані глобальних узагальнень, ані пафосних сентенцій. Зате безліч простих, навіть повсякденних деталей, блискуче помічених і стилістично дуже точно поданих і підкреслених. А виходить, що разом (чи завдяки?) з жителями далекого гуцульського села, де проходили зйомки шедевра Сергія Параджанова і куди приїхала Валентина Руденко зі своєю нечисленною групою, ми починаємо щось дуже важливе розуміти і про самих себе. Адже тільки від нас залежить, чи стануть далекі предки забутими...
Але пізнати себе в цьому світі можна не лише звертаючись до тіней предків. Можна і через контакт сучасної культури, зокрема — мистецтва кіно. Приклад того — документальні проекти Валерії Мірошниченко на каналі «1+1», присвячені головним світовим кінофорумам — Каннам, Венеції, Берліну (ну й нашій «Молодості», природно — як то кажуть, чим багаті...). Утім, називати програми Валерії передачами тільки про кіно не можна. Більше того, вона завжди підкреслює, що на чужу територію, тобто кінознавчу, не зазіхає, мистецтвознавчого аналізу уникає. Але її проекти і звичайним репортажем про фестивальні події не назвеш. Що ж тоді?
Мені здається, вони мають декілька шарів. Перший — інформаційно-просвітительський: що відбувається, як, де і чому приваблює тисячі людей у всьому світі, найчастіше від світу кіно далеких. Причому все це, зауважте, погляд очевидця, котрий прекрасно орієнтується в тому, що відбувається, а не доморосле коментування зарубіжної телехроніки (як часто так звані фестивальні програми й робляться). Другий шар — своєрідний пізнавальний (ця градація досить умовна), почасти навколофестивальна розповідь про спосіб життя іншої країни взагалі й інших кінематографій зокрема. І третій шар — все-таки аналітичний (хоча, припускаю, автору це визначення не припаде до душі). Проте... Знайомлячи нас, глядачів, із новими тенденціями у світовому кіно, з модними віяннями, з культовими персонажами, з фестивальними фільмами-фаворитами, Валерія Мірошниченко з допомогою точних мазків, із фрагментів складає досить струнку й цілісну картину сучасного кінематографа, сучасного життя. Адже кіно, з усіма своїми тенденціями, течіями, модою, яка швидко минає, розмаїттям тем і образних рішень, і є, якщо не буквальним відображенням життя, то вельми чутливим барометром на запити — моральні, духовні, соціальні, політичні — різних людей в окремо взятих країнах і суспільствах, на здатні їх об’єднувати загальнолюдські цінності. Іноді дуже корисно за цим барометром звіряти й власні погляди (через брак, на жаль, власного кіно).