Рейтингів повинно бути щонайбільше, навіть якщо вони на півшляху до об’єктивності. Так вважають українські книгарі. Попри скиглення песимістів та скептиків, наш книжковий ринок поволі просувається до горизонту. Дитячі скарбнички «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ», книжки «Знання», «ВНV» знають у тому ж Франкфурті. Епатажну Оксану Забужко вже читають чехи. А московське видавництво «Независимая газета» назвало «Польові дослідження» письменниці однією з найкращих новинок року на російському ринку. Не кажу вже про досягнення українських фантастів Олександра Зорича, Генрі Лайона Олді та письменницької родини Дяченків. Там їм і персональні серії засновують (як от «Нить времен»), і премії щедро роздають.
Скромні та гучні успіхи наших книгарів три роки поспіль підсумовують на всеукраїнській акції «Книжка року». Конкурс з’явився в часи, коли окрім Львівського форуму видавцям ніде було звітувати, а усілякі «золоті фортуни» і «прометей-престижі» серед численних номінацій скупилися місцем українській книзі. Талановите друковане слово потребувало реклами, а зацькований український видавець — громадської підтримки. До справи взявся загадковий у своїй назві Центр рейтингових досліджень «Еліт-Профі». Тоді ж з’явилася газета «Книжник-Review», яка відстежує й аналізує, чим багатий видавничий ринок. Учасники акції — українські видавці, які впродовж року надсилають свої новодруки у редакцію часопису.
До списку цьогорічного рейтингу потрапила 541 книжка від щонайменше 100 видавництв України. Високе журі (понад 70 літераторів, літературних критиків, журналістів, культурологів, письменників) три місяці сушило мізки, щоб у березні назвати 21 лауреата і, щонайскладніше, єдину КНИЖКУ РОКУ. Та про результати доцільніше говорити після 2 березня, коли в Українському домі переможці отримають свої «піраміди-«оскари». А поки змагання триває, поміркуймо про саму акцію.
Окрім громадського розголосу та комерційного зиску, на який сподіваються видавці, конкурс є рекламою маловідомих сучасних авторів. Так минулорічні переможці Василь Кожелянко, Юрій Винничук та дитяче видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» — знову у списку найкращих. Хтось тут помітить тенденцію до «розкрутки» окремих імен (і це добре за умов, в яких опинилися наші нефортунні письменники), інші навпаки — звинуватять організаторів у суб’єктивному роздаванні нагород.
Тим часом серед номінантів «Книжки року-2001» — претенденти на Шевченківську премію: дослідження Михайла Слабошпицького «Українські меценати», романи сучасної письменниці Марії Матіос «Нація» та «Життя коротке», розвідка культуролога Людмили Пляшко «Сорочинський іконостас». Переможці минулих акцій Ігор Римарук та В’ячеслав Медвідь також претендують на престижну державну премію.
Найкращі українські книжки. Найкращі видавці (два роки лавровий вінок перепадав видавництву Соломії Павличко «Основи»)… Якось це не збігається з намаганнями свідомих громадян знайти на вуличних ятках українську книжку. Акція нарешті згадала про Читача (це вже щонайменше другий «плюс»): два дні опитуючи відвідувачів столичного книжкового мегаполісу «Петрівка» та ще кількох торгових центрів, які ж книжки, відібрані експертами конкурсу, їм знайомі. Результат зацікавить дослідників літературних уподобань українців. (Радше читацьку непричетність до сучасного літпроцесу.) З 21 книжки-лауреата конкурсу до першої десятки так званого vox populy потрапило лише п’ять назв. Це: Льюїс Керролл «Аліса в Країні Чудес» та «Аліса в Задзеркаллі», Алан А. Мілн «Вінні-Пух», Василь Стус «Листи до сина», Лесь Курбас «Філософія театру» та мистецький альбом «ХХ художників України».
Натомість на першому місці — відомий прозаїк сучасності Павло Загребельний і його «сповідь у славі» «Я, Богдан». За останній рік відомий письменник разом із видавництвом «Фоліо» видав 6 (!) своїх романів. Не потрапили до читацької «двадцятки» розрецензовані у «Книжнику-Review» романи Євгенії Кононенко «Імітація», п’ятикнижжя Василя Кожелянка «Дефіляди» та сленговий поет Сергій Жадан…
Тож є над чим міркувати: організаторам — про конкурсний відбір, видавцям — про те, що друкувати, решті — які книжки варто читати.