Ліпіть як хочете, хоч би й ногами; адже це не істотно, — аби результат, досягнутий вами, був добрий.
Огюст Роден
Увечері першого березня зали Українського дому нагадували людський мурашник. Непоінформований перехожий подумав би, що тут вирує якийсь весняний розпродаж чи оперативно організована державна вечірка з нагоди брюссельського бліц-візиту. Але, зауваживши над гамірним натовпом якісь конструкції, створені, безперечно, з мистецькою метою, випадковий гість зрозуміє: тут зібралися виключно поціновувачі прекрасного. А назва заходу — «Великий скульптурний салон-2010» — врешті повністю прояснює причину скупчення людей. Що ж — це добра ознака часу, якщо народні маси штурмують не супермаркети та біржі праці, а музеї, арт-галереї та художні виставки.
Звісно, намотавши кіл п’ять по поверхах та залах Українського дому, можна трохи очманіти від кількості й розмаїття експонованих робіт. Скульптури великі та маленькі, інтер’єрні та екстер’єрні, з нетривких і майже вічних матеріалів, анатомічно реалістичні та викручені «а ля Архипенко». Автори молоді, сивочолі й ті, що вже вкарбовані у вічність золотими літерами. Загальне враження від виставки добре: порівняно з минулим роком, планку піднято вище. Як на мій приватний смак, відсотків десять робіт можна сміливо пакувати в контейнери і штурмувати Париж, Лондон, Нью-Йорк — за державу соромно не буде. Навпаки, з’явиться нагода, не без зверхності й трипільського націоналізму, аргументовано розтлумачувати світові, що наша густо засіяна керамічними черепками земля здатна давати добрі врожаї не лише біодизельного рапсу, стального прокату та політичної колотнечі…
Що на виставці не сподобалося? Вторинність багатьох ідей. Прикро бачити в ремісничо якісних витворах повторення того, що гуляло світовими салонами п’ятдесят чи навіть сто років тому. І це не обов’язково плагіат, частіше — просто погане знання того, що варилось і вариться в казані скульптурних напрямів, течій та шкіл. Студенти художніх вузів, не прогулюйте лекцій з історії мистецтва! Інакше й вам, як вашим старшим колегам, доведеться витрачати піт, час і гроші на видовбування гранітних велосипедів та відливання бронзових граблів.
У деяких скульптурах деформація природних форм і пропорцій, відшліфованих мільйонами років еволюції, доходить такої абсурдної самоцілі, що виникає паскудне відчуття того, ніби за цими викрутасами приховується банальне незнання анатомії.
Ще одне зауваження, навіть прохання: «Не забирайте хліб у газетних художників-шаржистів!» Зображувати в скульптурі істот із гарбузогабаритними головами та куценькими ніжками — означає використовувати прийом, до якого вимушено вдаються карикатуристи в друкованих медіа: картинка на шпальті нечасто буває дуже великою, тому доводиться вимушено порушувати пропорції голови й тулуба, бо інакше обличчя зображуваного персонажа буде зовсім крихітним. Скульптура не обмежена законами поліграфічних форматів, отож без наглої філософської потреби перетворювати людей і тварин у макроцефалів не варто.
Скульпторам завжди слід пам’ятати сентенцію геніального Родена: «кожен шматок розбитої античної скульптури є завершеним шедевром». Звісно, це не заклик до тестування кувалдою кожної власної роботи, проте хоча б віртуально цей акт треба виконувати завжди. Не варто сподіватися, що відвідувач виставки вибачить творчі або ремісничі огріхи.
«Великий скульптурний салон-2010» вартий вашої уваги. І округлені від захоплення очі, і скептична посмішка будуть гарантованим фізичним відображенням ваших внутрішніх порухів душі, викликаних спілкуванням із мистецтвом великим і маленьким.