1994 року у Свято-Данилівському монастирі з ініціативи Всесвітнього російського собору відбулася зустріч «На захист російської мови». Учасників зустрічі привітав патріарх Московський і Всея Русі Алексій ІІ.
Нагадаємо фрагменти деяких виступів на цій зустрічі.
Так, письменник Олег Волков цілком справедливо зазначив, що «Зруйнувати мову — значить підірвати національну культуру, розірвати зв’язок із живильними традиціями й уявленнями про вірність «справі батьків», тобто убити почуття державності... »
Чіткі і справедливі слова. Можливо, саме тому більш як 300 років у Російській імперії, а пізніше і в СРСР, українську мову близько 50 разів забороняли, оголошували діалектом, а то й узагалі неіснуючою?
Не можуть викликати заперечення і слова Василя Бєлова:
«Мова — це народ. Коли я кажу про порятунок Росії, я кажу про порятунок мови... Не можна забувати, що руйнація російської національної культури, мови й музики була запланована. Ніякої стихійності тут немає; усе відбувається, як і було заплановано — знищення нашої державності, нашої моралі, нашої мови, нашої культури. І тут нічого хитрувати, нічого боятися, а необхідно прямо сказати, що ми поневолений народ... »
Важко позбутися думки, що це дещо перебільшене занепокоєння письменника про російську мову та російську культуру. Але водночас складається враження, що Василь Бєлов, коли писав і говорив процитовані слова, згадував недавню політику Росії щодо інших народів, їхню мову й культуру.
А ось слова талановитого російського письменника, дисидента й патріота, депортованого свого часу комуністичною владою з рідної країни, редактора відомого журналу «Континент» Володимира Максимова:
«Весь досвід світової історії свідчить, що будь-яка національна ентропія, руйнація етнічних цивілізацій, зникнення з лиця Землі народів і держав завжди починалося з утрати мовної культури, з відмови від мовної самостійності, з капітуляції перед мовною експансією... Кожна країна і будь-який народ мають право захищатися від будь-якої експансії, у тому числі й мовної, всіма засобами, які він має. Мова — гарант нашого національного й державного самозбереження. Втративши її, ми втратимо не тільки Батьківщину, а й самих себе».
Надзвичайно своєчасні й корисні слова. Ці слова Володимира Максимова слід було б викарбувати на одній зі стін у залі засідань Верховної Ради. А, може, і в інших держустановах.
Турбота про національну мову й національну культуру має місце і в інших країнах. Наприклад, кілька років тому французький сенат затвердив спеціальний закон «На захист французької мови». Відповідно до цього закону, особи, котрі зловживають англійськими словами, для яких існують національні еквіваленти, можуть бути оштрафовані на суму до 20 тисяч франків. І це тільки за вживання окремих іноземних слів!
Можна лише вітати дії окремих політичних груп і окремих громадян, які виступають на захист мови і розвиток національної культури у своїй країні. І зовсім інша річ, коли ті чи інші громадяни починають вимагати особливого ставлення до мови й культури певних етнічних груп в інших країнах. Французи, наприклад, із гумором, а то і з обуренням реагували б на спроби англійців, німців чи росіян вимагати особливого (а то й офіційного) статусу для англійської, німецької чи російської мови у Франції.
А от деякі політичні й культурні діячі в Росії (та й не тільки в Росії), ігноруючи норми політичної коректності та законності, вимагають надати російській мові в «країнах близького зарубіжжя» статус офіційної чи навіть державної мови. Як це пропонував, зокрема, на тому ж Всесвітньому соборі колишній комсомольський функціонер, а 1994 року — співголова собору, Валерій Ганичев: «Нам слід прийняти звернення до відповідних законодавчих і державних органів країн близького зарубіжжя про надання російській мові статусу державної».
А як реагували б у Росії, якби офіційні німецькі представники порушували питання про надання німецькій мові статусу державної в Східній Пруссії (зараз входить до складу Польщі)? Чи в Калінінграді? Або фіни почали б вимагати надати фінській мові статус офіційної на колишніх територіях, що відійшли Росії після Другої світової війни? Безсумнівно — такі дії німців і фінів викликали б у Росії обурення.
На закінчення нагадаємо, як виглядають справи з аналогічними проблемами в такому конгломераті народів, як США. Кажуть, що коли приймали конституцію Сполучених Штатів Америки, англійська мова як офіційна, на противагу домаганням німецьких емігрантів, пройшла із перевагою усього в один голос. Відтоді американські власті жорстко дотримуються принципу єдиної державної мови. Безуспішним, зокрема, виявилися і недавні спроби іспаномовної частини населення США домогтися надання іспанській мові статусу офіційної.
А недавно, восени 1998 року, сенат США у черговий раз підтвердив: єдиною офіційною мовою на території США є англійська. Видано і відповідний білль, відповідно до якого всю офіційно-адміністративну інформацію й надалі друкуватимуть лише англійською мовою.
Це жодним чином не ущемляє ні іспанську, ні китайську, ні французьку, ні багато інших мов, поширених у цій країні. Користуйтеся цими мовами в побуті, у приватних, але не державних установах, організовуйте свою освіту, видання газет і книг. Але, підкреслювалося в рішенні сенату, культурно-освітнє розмаїття країни не повинно сприяти дробленню населення на відірвані одна від іншої частини і частинки. Саме для цього і необхідна загальна офіційна мова. Як підкреслено в рішенні сенату, англійська є зв’язкою, котра сприяє збиранню країни воєдино.
В американській пресі відзначали й інші нюанси в аргументації зазначеного рішення. Зокрема те, що офіційна двомовність сприяла б лише хаосу і зайвим клопотам, збільшувала б фінансові витрати, сприяла б втраті американської єдності.
Як писала 29.11.1998 р. газета The Suday Star-Ledger: «Ми повинні засвоїти досвід Канади, котра хоча недавно й уникла відділення франкомовного Квебеку, все ж залишається роз’єднаною нацією».
Як підкреслював республіканець Білл Мартіні: «Ніхто не ставить перед собою мету наступати на культурно-мовні відмінності. Однак усім має бути зрозуміло: наше майбутнє як нації залежить від консолідації на основі спільної мови. Єдина офіційна мова допоможе нам спільно йти вперед».
Або ще цитата зі згаданої газети: «Америка є одна країна, одна (політична) нація і, отже, ми повинні мати одну спільну мову».
То які ж можуть бути балачки про двомовність в Україні? Чи, може, Україна стабільніша й багатша, ніж Сполучені Штати Америки держава?
А швидше за все у тих, хто говорить про двомовність в Україні, дещо інші наміри, дещо інші бажання і дещо інші плани, аніж турбота про «російськомовних».