…Довжелезна черга людей, чоловіків і жінок. Усі вони якісь залякані. Не дивляться одне одному у вічі. Соромляться чи що? Але з черги не виходять. Хтось із них тримає в руках медалі й ордени, хтось — дипломи і грамоти. А дехто й пачки з грошима. Усе це вони мають здати. Чоловік, який сидить за столом, скрупульозно оглядає приношення, що їх кладуть нещасні на той же стіл, задоволено покректує, ставить навпроти прізвищ галочки і повагом гукає: «Наступний!» Його помічники складають речі у ящики, а гроші втоптують у великі лантухи. Заповненої тари стає дедалі більше. Чоловік задоволено потирає долоні…
Аби не тягнути кота за хвіст і не інтригувати публіки, зізнаюся: можливо, саме такий солодкий сон хоче побачити пан Андрій Бондар, як він про це пише у статті «Мистецтво відмовляти» під рубрикою «Контрапункт» (див. «Дзеркало тижня» за 6 грудня 2003 року). А люди, які тупцяють у черзі, — то українські письменники: переважна більшість їх— радянсько-українські, а решта — незалежно-українські.
Втім, це перший мій вступ, а є ще й другий…
Чимало українців інфіковані такою дивною хворобою, як «розвінчування». От хлібом їх не годуй, а дай когось викрити — родича, приятеля, колегу, депутата, президента. Одне слово — кожного, хто під руку потрапить. Звісно, не може не тішити, що наш люд небайдужий до всіляких там негативних проявів життя, уміє підказати, що не лежить на місці чи хто не стоїть на своєму місці. Що має не той колір, а хто не в тому одязі з’являється на вулиці.
Поза сумнівом, будь-якому представникові українського народу, тим паче коли він ще й належить до письменницького кола, сам Господь велить не мовчати, різати правду-матку межи очі, валити кумирів, щоб аж пір’я з них сипалося (правда, іноді карбуючи при цьому нових кумирів). Якщо це передати образно, то воно звучить напрочуд банально: «Бий своїх, щоб чужі боялися».
Можна тільки здогадуватися, що стало спонукою для статті «Мистецтво відмовляти». З одного боку, йшлося у ній трохи про Шевченківську премію, частково про те, що діється навколо неї. З іншого — її (статтю) можна потрактувати і як реакцію автора на нещодавню заяву Асоціації українських письменників щодо «околітенківського» перевороту — спроби захоплення приміщення НСПУ на Банковій і перспективи повести літбратів та літсестер неяворівським шляхом.
У «Мистецтві відмовляти» перепало на горіхи і нинішнім шевченківським лавреатам (окрім Ліни Костенко), і майбутнім, і спілчанам, і аупівцям, і ще багато кому. Статтю можна звести до, наприклад, такого спільного знаменника: кожен, хто бере будь-яку нагороду з рук держави, — запроданець (мабуть, у їх числі, зокрема, й Іван Дзюба — Герой України), хто має змогу отримати якийсь ґрант — пройдисвіт, а всі українські письменники (окрім, звичайно, небагатьох, впевнений, що у їх нечисельних лавах і сам Андрій Бондар) — скурві сини й сучі дочки. Окрім того, всі лавреати Нобелівської премії не варті виїденого яйця, а варті лише ті, хто від неї відмовився.
…Так, справді, Ліна Костенко «здала свій спілчанський квиток». Це, звичайно, їй плюс. (Втім, вона не потребує мого захисту.) Водночас Ліна Василівна отримала Шевченківську (наголошую: не Щербицьку. — П.К.) премію за 1987 рік (шановний пане Андрію, нагадати вам, хто тоді був при владі?), що, однак, аж ніяк не применшує величі постаті Ліни Василівни в моїх очах. Дивно, про квиток ви згадали, а про відзнаку — ні. У вас же між рядків можна прочитати, що було б ліпше, якби вона відмовилася від неї. Цікаво, ви тоді ще більше б її заповажали?
І якщо вже відштовхуватися від вашого, пане Андрію, першого абзацу («Хто знає більше прикладів, нехай мене доповнить або спростує, або і доповнить, і спростує…»), то я у ньому й справді щось не натрапив на прізвища інших достойників — Ігоря Римарука, Юрія Покальчука, Тараса Федюка і т.п., які теж поклали свої членські (НСПУ) квитки й організували нову творчу структуру — Асоціацію українських письменників. Певно, згодом і Римарук, за вашою контрапунктивною логікою, навколішки підповз до Президента України Леоніда Кучми й отримав зі слізьми на очах, хлюпаючи носом, нагороду з його рук. Не був присутнім при тім дійстві, але, знову ж таки, за тією ж логікою, пан Ігор ще й, мабуть, «облобизав» ті руки.
Імовірно, так само вчинили і Євген Пашковський, і Василь Герасим’юк, і В’ячеслав Медвідь. Ну ні крихти громадянської совісті. Деґенерати нещасні. Та могли б пошпурити оті «нещасні» дипломи і ті конверти (знаємо з чим — з подачками) і вийти звідти з янгольськими лицями й гордими усмішками на вустах. Хай вона згорить, та «кучмівська» премія.
Цікаво, а хто ж ото вишикувався знову по неї? Вже й сьогодні можемо сказати, що то ті, хто так і не опанував мистецтва відмовлятися від державних смаколиків, одне слово — суцільні колаборанти і пристосуванці. Ото хапатимуть однією кінцівкою найвищу мистецьку відзнаку, а другою скручуватимуть дулю в кишені…
І ще одне: мені відомі погляди пані Забужко на Шевченківську премію. Але вражає, що ви, пане Бондар, виступаєте у своїй статті, як би це делікатніше, її адвокатом. А заодно оборонцем Андруховича, Винничука «й іще кількох справді яскравих літераторів». (Огласіть весь список!) Не виключаю, що серед «кількох справді яскравих…» ви бачите й себе.
Звичайно, я не в змозі повністю охопити весь спектр інвектив пана Андрія Бондаря. Та й мети такої не ставлю. Але ще одного моменту аж ніяк оминути не можу.
Дивно, але я щось не почув вашого голосу на захист, як ви пишете, «рідної Асоціації». Можу нагадати один епізод зі статті Наталі Околітенко (див. «Літературну Україну» за 6 листопада ц.р.), в якому вона написала про АУП таке: «…а це що за утворення? А це — не розкол?..» Складається враження, ніби живе жінка на іншій планеті.
Я згоден із вами, що НСПУ, цей літературний колгосп, утворений ще за Сталіна, аби легше було керувати письменниками, мав би саморозпуститися, реорганізуватися і т.д. Але, наскільки мені відомо, це право самих спілчан, а не людей збоку, тобто нас із вами — аупівців. Окрім того, ви, мабуть, так і не збагнули суті й підводних течій «околітенківського ГКЧП». Або вдали, що не зрозуміли.
На вашому місці, я, аби заявити про свою незгоду з керівництвом АУП, яке підтримало чинного голову НСПУ пана Яворівського (як це верхівка посміла так вчинити, не скликавши позачергового з‘їзду Асоціації! не порадившись із рядовими членами!), на знак протесту жбурнув би всім тим федюкам-римарукам-моренцям та іже з ними свого аупівського квитка — нате, подавіться, обійдуся без сопливих…