Максим Суханов |
Минулий тиждень для київських заядлих і початкуючих театралів минув під знаком театру імені Євгена Вахтангова. Потужний десант із майже повновагими гастролями — три спектаклі — «опустився» на Київ завдяки продюсерській компанії «Етуаль» за сприяння Посольства Російської Федерації та особисто Надзвичайного і Повноважного Посла РФ в Україні пана Віктора Черномирдіна.
Нині стало доброю традицією говорити про тихе вмирання театру, тим паче репертуарного, державного, колектив якого складається в основному повністю з «академіків». Кияни десять років не бачили масштабних гастролей вахтанговців, але довгоочікувана зустріч, якої всі чекали з побоюванням — адже ТБ і газети доносять до споживача в основному негатив, — підтвердила найвищий клас їхньої майстерності і театральної культури.
Театр цей від початку виріс із могутніх режисерських коренів. Закладене Євгеном Багратіоновичем буйно галузилося навколо симоновського стовбура, хоча первісна студійність закономірно відійшла, залишивши по собі приємні спогади і легенди. Після смерті Рубена Симонова ця «театральна теплиця» стала мерзнути, давати збої, відмовлялася плодоносити, у кожному разі в тому обсязі, якого від неї чекали.
Коли театр вибрав своїм художнім керівником народного артиста СРСР Михайла Ульянова, вирішили, що той у жодному разі не займатиметься режисурою. І почалися пошуки режисерів. З різним рівнем успіху за режисерський столик сідали Роберт Стуруа, Петро Фоменко, Володимир Мірзоєв та ін. Сформований театральний організм зі своєю жорсткою внутрішньою ієрархією, яка складається всуціль із зірок різних поколінь, важко підпускає до себе «людину зі сторони». І на прес-конференції, скликаній перед початком гастролей, про це з гіркотою говорив Михайло Ульянов. Він підкреслив, що театр готовий до роботи, до експерименту, але не до відступів від перевіреної роками школи, яка зарекомендувала себе. І хоча режисерів сьогодні нібито багато, усе-таки того, єдиного, поки що немає.
Володимир Мірзоєв — режисер розумний, з тонким відчуттям, інтелігентний, зі своїм індивідуальним, космогенічним світосприйняттям. Його творчі пошуки й знахідки добре відомі і на батьківщині, і за її межами. Постановки останніх років у тандемі з незрівнянним Максимом Сухановим якщо не приголомшили глобально, то вже точно роздражнили балувану московську публіку і критиків. Незвичний навіть у рамках експерименту, але надзвичайно смачний «Хлестаков», захований у своїх філософських загадках Пінтер, «гра в бісер» у «Приборкуванні непокірливої» і, нарешті, здавалося б, такий відомий до кожної репліки «Сірано де Бержерак». Непроста для режисера друга спроба роботи з вахтанговцями, якою і відкрилися київські гастролі.
Спектакль приголомшує своїм абсолютно новим прочитанням відомої п’єси Ростана. Водночас він наскрізь просочений тією неймовірно вахтанговською атмосферою, такою знайомою нам із «Принцеси Турандот». Сувора, зручна для артистів, мобільна, без зайвих нагромаджень сценографія Алли Коженкової створює додаткову емоційну напругу за рахунок стилізованих барельєфів у стилі Камасутри. Вишуканий кутюр Павла Каплевича, поєднаний невидимими нитками з «добором» вбрання у казці Гоцці. Музика Олексія Шелигіна та Максима Суханова, хоча й не звучить у виконанні живого оркестру, але імпровізації Суханова на піаніно заворожують так само, як парад-алле в знаменитому спектаклі, який уже багато десятиліть є візитною карткою театру Вахтангова.
Мірзоєв, нітрохи не применшуючи свого «я», користуючись вахтанговськими методами, збагаченими сьогоднішніми знаннями, поставив спектакль про Творчість, якій підпорядковано все, — життя, любов, людські уподобання. І нескінченно самотній Поет їсть, п’є, жартує, б’ється на дуелях, страждає, спілкується з людьми лише для того, щоб у невідомих закапелках душі народжувалися нові почуття та відчуття, які перетікатимуть у слова. І цей багатющий внутрішній світ Сірано, так тонко переданий Максимом Сухановим, цілком прибирає пафосність середнього (із погляду високої поезії) ростанівського вірша, чітко висвітлюючи ауру особистості поета де Бержерака. Його не можна не любити, не можна не стати жертвою його творчої потенції і людської чарівливості, як не можна не захоплюватися Гуїнпленом.
Земне може розчарувати, перетворивши найнапруженіші пристрасті на сіру повсякденність, тому легше, цікавіше і більш плідно бути душею Кристіана де Невілета (якого цікаво виконав Олександр Прудніков), якщо потрібно — його сурдоперекладачем, ніж зважитися відкрити Роксані (Ірина Купченко) свою любов. Та й чи любов це, у земному розумінні, до прекрасної юної діви? Адже в мірзоєвському спектаклі Роксана — це не Джульєтта, яка входить у перше кохання, а дама, яка розуміється на коханні і співає з Невілетом свою лебедину пісню. Вона знає ціну зовнішній оболонці і шукає споріднену душу. Та Сірано мовчить, оберігаючи свій внутрішній світ, а слова не стануть захистом і опорою.
Сцена смерті Сірано, вирішена в цьому спектаклі як «хрещення носами», дуже потужна за внутрішнім змістом і органічна, хоча й трохи прямолінійна, — у кожного, хто спілкується з Поетом, залишається часточка його — чи то захоплений кондитер, обпалений любов’ю до поезії, Ле Бре (Олег Макаров), розсудливо-холодний граф де Гіш (В.Шалевич), розпутна Ліза, вона ж мати Маргарита (О.Сотнікова) тощо.
А над усіма панує незвичайний Максим Суханов, який пригорщами вихлюпує всю гаму пристрастей Самотнього Поета у глядацьку залу.