Оновлений будинок-музей Тараса Шевченка в Каневі відкрито. Президент Віктор Янукович особисто відвідав нову оселю Кобзаря. Цій події передувала й низка медійних скандалів. Були розлогі публікації на сторінках «Слова Просвіти», інших видань. Були листи до самого президента. Адже не вся наша мистецька спільнота погодилася з концепцією архітектора Лариси Скорик (фактично керівника реставраційних робіт), оскільки нинішній вигляд музею — завдячуючи пані Скорик — помітно відрізняється від первісної ідеї, в основі якої були колоритні національні ескізи знаменитого архітектора будівлі Василя Кричевського.
Втім, «маємо те, що маємо».
Зараз тут — натяжна стеля, граніт (замість паркету), металеві конструкції, темно-сіра кольорова гама…
Нагадаю, що на все про все, тобто на реконструкцію музею Шевченка в Каневі та Національного Шевченківського заповідника, було виділено близько 96 мільйонів 452 тис. гривень…
Така «ціна справи».
Враховуючи, що Тарасова гора була в будівельних парканах та риштуваннях ще з 2003 року, «справою честі», тобто політичною справою, стало для Януковича (у перші ж його дні при владі) довести: «вони» розбудовували, а саме я — нарешті побудував…
Не будемо сперечатися: свого слова президент таки дотримав.
У цій історії, очевидно, треба озирнутися назад — у «вчора». У ті дні, коли на кошти друзів Шевченка ховали в Петербурзі — на Смоленському православному цвинтарі в березні 1861-го. Пантелеймон Куліш сказав: «Були у нас на Україні великі воїни, великі правителі, а ти стояв вище за всіх їх, і сім’я рідна в тебе найбільша, зібралися до тебе всіх язиків люди, як діти до рідного батька».
П’ятдесят вісім днів перебувало тіло Кобзаря на російській землі. Але його друзям не давали спокою думки щодо виконання заповіту Тараса Шевченка. Зрештою на клопотання Михайла Лазаревського Шевченка таки дозволили перевезти в Україну.
Як умру, то поховайте
Мене на могилі
Серед степу широкого
На Вкраїні милій…
8 травня 1861 року домовину, покладену на козацький віз, через весь Петербург повезли на Московський (Миколаївський) вокзал і залізницею доправили до Москви. А вже звідти вирушили в Україну.
Коли процесія дісталася Броварів, студенти університету зняли домовину з воза і на руках понесли до Києва — у Хрестовоздвиженську церкву, що на Подолі. Вранці розпочався багатотисячний мітинг, після якого тіло Шевченка на пароплаві «Кременчук» перевезли до Канева…
За пропозицією Г.Честахівського Т.Шевченка вирішили поховати на Чернечій горі. Студенти університету Святого Володимира, що в Києві, селяни з навколишніх сіл та жителі Канева викопали могилу і 22 травня 1861 року тіло Шевченка від Успенського собору понесли до місця поховання (відстань майже 10 кілометрів). Того ж дня Тарас Григорович знайшов свій вічний спочинок на Чернечій, тепер Тарасовій, горі.
Минав час, і могила перетворилася, як писав письменник Василь Гнилосиров у київській газеті «Зоря», на справжнісіньку руїну. Дерев’яний хрест упав у Дніпро… Україна після цієї публікації сколихнулася. Звідусіль почали надходити пожертви. І тоді 1882 року вирішили спорудити перший меморіал. Замовили хрест на Київському чавуноливарному заводі і 1884 року встановили його на Шевченковій могилі. Доглядати місце поховання Великого Кобзаря київська громада найняла Івана Ядловського, який опікувався могилою майже 50 років. У хатині з чотирьох невеликих кімнат розмістили експонати.
Вдруге впорядкувати могилу Тараса Шевченка спробували за часів Симона Петлюри. На той час він очолював Київську губернську управу. Було підготовлено документ «Про впорядкування могили Т.Г.Шевченка». Але реалізувати грандіозний на той час план, згідно з яким Тарасова гора мала стати історико-культурним парком — місцем паломництва українства, не вдалося.
Зрештою 20 серпня 1925 року рішенням уряду радянської республіки створили Державний історико-культурний заповідник «Могила Тараса Григоровича Шевченка».
У 1931 році вирішили встановити новий пам’ятник. (Хрест, що стояв на могилі з 1884 року, селяни підбурені більшовицькою пропагандою боротьби проти релігії, тросами стягнули з високого кургану і натомість поставили погруддя Шевченка роботи Калена Терещенка. Проте багатьом людям, а особливо інтелігенції, воно дуже не сподобалося.)
…Відтак оголосили конкурс на будівництво музею і пам’ятника на місці поховання Тараса Шевченка.
Музей на Чернечій горі почали будувати навесні 1934 року за кресленнями Василя Кричевського і його учня Петра Костирка. А пам’ятник на могилі створили російський скульптор Матвій Манізер і архітектор Євген Левінсон.
18 червня 1939 року відбулося урочисте відкриття літературно-меморіального музею Шевченка. Відтоді капітальних робіт із реконструкції та реставрації не проводилося.
За ініціативи Національного Шевченківського заповідника ще у 2001 році було підготовлено завдання на проектування. Назріла потреба усунути недоліки в будівництві, допущені в 1934—1937 роках, відновити споруду, яка зазнала значних пошкоджень під час війни, а також, нарешті, реалізувати мистецькі задуми авторів — В.Кричевського та П.Костирка.
Крім того, будинок музею потрібно було привести у відповідність до сучасних вимог з урахуванням досвіду та досягнень світових музейних центрів.
Метою задуму мав стати реалізований архітектурний шедевр першої половини ХХ ст. у поєднанні із сучасною експозицією та належними умовами для відвідувачів і працівників заповідника вже рівня ХХІ ст.
* * *
— Будинок потребував невідкладного капітального ремонту та реставрації як пам’ятка архітектури, — розповідає колишній генеральний директор музею Ігор Ліховий. — Особлива вдячність нащадкам В.Кричевського із США та Венесуели, які повірили нам і передали до Канівського та інших музеїв України сотні мистецьких творів та документів, що дозволило фахівцям планувати і діяти згідно із творчим задумом загальновизнаного майстра національної архітектури Василя Кричевського.
* * *
Замовником робіт іще 2001 року, відповідно до наказу Мінкультури, виступила дирекція Національного Шевченківського заповідника в Каневі, як це, до речі, бувало й раніше при проведенні будь-яких реставраційних та ремонтно-будівельних робіт. Але 2008 року несподівано права замовника Мінкультури, за погодженням із Кабінетом міністрів, передало Черкаській облдержадміністрації. Таким чином, адміністрацію і науковий колектив заповідника фактично було усунуто від активного впливу на процес реставрації та реконструкції меморіалу, що призвело згодом до виникнення цілої низки проблемних ситуацій, окремі з яких і спричинили негативні наслідки для всієї пам’ятки.
* * *
— Тільки завдяки зміні замовника в тому ж таки 2008 році виконано будівельних та реставраційних робіт майже на 34,5 мільйона гривень, що дало змогу завершити роботи на першому і другому поверхах, мансарді, — каже Анатолій Чабан, заступник голови Черкаської облдержадміністрації. — У 2009 році кошти прийшли лише в грудні, тому половину з них довелося повернути до державного бюджету, оскільки використати їх не вдалося.
* * *
— Що ж до концепції та тематично-експозиційного плану нової експозиції… — продовжує Ігор Ліховий, — то кілька років поспіль працювали науковці заповідника, вивчаючи історію попередніх експозицій, досвід вітчизняних та зарубіжних музеїв. Проте з 2008 року в цей процес досить грубо почало втручатися Міністерство культури і туризму. При цьому не запропонувавши нічого суттєвого, що в результаті призвело до певної дезорганізації наукової роботи в заповіднику. По суті, тоді адмінзаходами заповіднику було заборонено залучати спеціалістів іззовні і розробляти свій тематико-експозиційний план, на основі якого і створюється музейна експозиція. Міністерство навіть своїм наказом створило робочу групу на чолі із заступником міністра, але без жодного фахівця-шевченкознавця. Зігноровано наукові центри діаспори та зарубіжних спеціалістів.
За цей час не було проведено жодного ґрунтовного публічного обговорення проблематики підготовки до Шевченківських дат 2011 і 2014 років, щодо концепцій оновлення експозицій Шевченківських музеїв України та зарубіжжя. А це майже два десятки музеїв, які працюють розрізнено, їхню діяльність ніхто не спрямовує і не координує, що не сприяє повному розкриттю їхніх можливостей у підготовці до згаданих дат.
Натомість, без оголошення конкурсу і тендера, без належних на те підстав у травні 2010 року було прийнято рішення передати музей Т.Шевченка в Каневі у розпорядження однієї з київських приватних творчо-архітектурних майстерень… Насправді ж над створенням Шевченківського літературно-меморіального музею, та ще й біля могили українського генія, мали б працювати уже відомі своїми творчими здобутками фахівці-музеєзнавці, літературо- та мистецтвознавці, історики, етнологи, філологи, художники-дизайнери, фахівці з медійних технологій, педагогіки та дитячої психології і, звісно, архітектори, які знають і поважають найвищі досягнення сучасної архітектури і насамперед шедеври, створені Василем Кричевським.
До 2009 року не було жодних заперечень щодо проекту Василя Кричевського. Що ж стосується такого дорадчого органу, як науково-методична рада з питань охорони культурної спадщини, то на засіданні її президії 28 травня ц.р. (шестеро присутніх із 13 її членів) з мінімальною перевагою за рахунок відсутніх, які навіть не бачили цих пропозицій, було прийнято рішення рекомендувати Міністерству до затвердження пропозицію, яка, по суті, передбачала зупинення процесу відтворення проекту музею за В.Кричевським.
* * *
— Реконструкція музею затягнулася на невизначений час, — каже Анатолій Чабан. — Майже сім років не мали доступу до музею відвідувачі. В десять разів зменшилася кількість паломників до Тарасової гори. На науково-методичній раді Міністерства культури і туризму більшістю голосів перемогла концепція архітектора Лариси Скорик. Можна по-різному оцінювати рішення ради, але в багатьох мотиваціях можна вважати його позитивним. Повірте, реалізація проекту Лариси Павлівни має по-своєму оригінальне й логічне втілення. Втрати, можливо, є, але, як на мене, концепція відтворює неповторність духовної постаті Тараса Шевченка.
* * *
— Працівникам заповідника, на жаль, не відомі офіційні документи, які можна було б назвати завершеним проектом або кошторисно-проектною документацією щодо створення експозиції музею, в їхньому нормативно-правовому і фаховому сенсі, — продовжує пан Ліховий. — Отже, практично неможливо неупереджено й адекватно оцінити новий задум… Оцінити — чи має все це «шоу» хоч якийсь стосунок до висвітлення ролі Шевченка в українському та світовому просторі?
Із цього приводу було надіслано відкритого листа президенту України Віктору Януковичу. Але аргументи не були почуті.
Взагалі, до здійснення реставрації музею на Тарасовій горі так чи інакше причетні три президенти України, глави шести урядів, п’ятеро керівників Міністерства культури, троє голів облдержадміністрацій та четверо директорів заповідника…
Те, що ми там зараз бачимо, я б не ризикнув назвати «літературно-меморіальним музеєм Тараса Шевченка» біля його могили. Це, очевидно, щось інше. І йому ще потрібно знайти визначення. Ми ж прагнули, щоб це був музей — світлиця українського духу, як його задумував професор В.Кричевський з колегами, своєрідний храм національної культури, після відвідин якого кожен із нас сприйняв би Шевченкові ідеали як власне життєве кредо…
* * *
Віктор Янукович на відкритті оновленого будинку-музею назвав Шевченка «культовою постаттю Російської імперії».
Ганна Герман стверджує, що творчий доробок Кричевського — дещо не вписується в сучасну шевченківську «архітектоніку» (див. офіційний текст заступника глави адміністрації президента).
Лариса Скорик вважає, що її нова концепція переносить Кобзаря у європейський культурний вимір…
А опоненти влади (і митців при владі) — залишаються на своїх позиціях. Адже найважливіше і найскладніше у цій Шевченковій справі — зберегти краще з минулого… Як писав Достоєвський, без цегли минулого — не збудуємо майбуття.
Втім, Тарасова гора саме сьогодні й стала, на жаль, ще однією «політичною територією» — для ствердження певних амбіцій. А не тільки сакральним місцем…
Офіційно
«…Для здійснення ремонтно-реставраційних робіт і створення експозиції у будинку-музеї Т.Г.Шевченка у м.Каневі Корпорацією «Укрпроектреставрація» разом з УкрНДІ було використано від 2003 до кінця 2009 року 66,5 млн гривень. Однак за ці кошти і майже за 7 років не був здійснений ремонт навіть двох поверхів, призначених для експозиції…
…Підіймаються штучні хвилі «стурбованості» про порушення художнього задуму архітектора В.Кричевського. Споруда будинку-музею зводилась у роки безжальної сталінської розправи із сучасним і справжнім мистецтвом та сучасними і справжніми митцями. В.Кричевському довелося збудувати її не в стилі українського архітектурного модерну, одним з фундаторів якого на початку ХХ століття він був, і не в репресованому на той час українському авангарді, а тільки в ушанованому тоталітарним режимом римсько-грецькому псевдокласицизмі.
Намагання В.Кричевського поєднати цю архітектуру з декоративними мотивами українського модерну початку ХХ століття були, безперечно, спробами суміщення несумісного. Трагедія митця була очевидною, тому не випадково 1943 року він виїхав до Львова, а далі — до Америки, і вже до кінця своїх днів не спроектував і не збудував жодної споруди…
…Нова концепція не спотворює архітектурного рішення споруди В.Кричевського, а органічно єднає його з ідеєю увічнення пам’яті Кобзаря на сучасному світовому рівні».
(З листа Ганни Герман Володимиру Яворівському, голові комітету
Верховної Ради України з питань культури і духовності)