Як ностальгійно по-доброму пригадуються «довгими зимовими вечорами» чарівні літні... У мене це почуття матеріалізується сьогодні в таку схему: море, сонце, «Кінотавр»... Пам’ять зберегла емоції дивної гармонії того, що відбувалося з тобою (і навколо тебе) на цьому унікальному кінофестивалі. Деталі ж поступово згладжуються, почалося звичне життя. Втім, я лукавлю. Були на XII Відкритому російському кінофестивалі «Кінотавр» і події, що дали привід мені і моїм колегам згадувати про нього, сперечатися, дратуватися нерозумінню, радіти однодумності, писати статті, робити телепередачі і через багато місяців після його закінчення.
Однією з таких стала очікувана багатьма нова картина відомого російського режисера Сергія Соловйова «Ніжний вік». (Мабуть, нетактовно нагадувати обізнаному читачеві і глядачеві попередні роботи майстра, але я все-таки зроблю це, тому що ставлюся до творчості Сергія Олександровича неадекватно: я його беззастережно люблю. Отже, пригадайте фільми «Єгор Буличов та інші», «Станційний наглядач», «Сто днів після дитинства», «Рятувальник», «Спадкоємиця по прямій», «Обрані», «Асса», «Чорна троянда — емблема печалі, червона троянда — емблема любові».)
Сценарій до картини «Ніжний вік» Сергій Соловйов написав у співавторстві зі своїм сином Дмитром (він же виконав головну роль). Генеральним продюсером виступив сам Микита Михалков.
Фільм «Ніжний вік» став не просто подією фестивалю: він подарував своєму творцю головний приз «Кінотавра» — «Золоту троянду». І це було, мабуть, єдине рішення авторитетного і шановного журі, яке вгадали усі. Неймовірно шкода було одного: фільм подивилася тоді мізерно мала кількість глядачів — фестивальна публіка і сочінці.
І от днями у Республіканському будинку кінематографістів відбувся ексклюзивний показ фільму, що став можливий завдяки проекту «Російське кіно: прем’єра в Києві». Проект придуманий і створений за спільною ініціативою Національної спілки кінематографістів України і представництва в Україні Російського центру міжнародного наукового і культурного співробітництва при уряді Російської Федерації.
Офіційне формулювання починання дещо нівелює своєчасність і мудрість події, що відбулася. А дуже хочеться, щоб вона не залишилася непоміченою. Адже тепер усі ми зможемо бути в курсі останніх кіноновинок і визнаних російських майстрів, і молодих кінематографістів. Проект передбачає щомісячні прем’єрні покази нового кіно Росії. Така можливість дорогого коштує — у близькому зарубіжжі останніми роками кінопроцес стає дедалі активнішим і набирає колишню, доперебудовну міць.
«Дзеркало тижня» чимало писало про фільм «Ніжний вік», і тому сьогодні ми пропонуємо вам ближче познайомитися з його творцем — Сергієм Соловйовим.
— Режисер — професія, якій важко дати якесь чітке формулювання. Чому ви вирішили стати саме режисером, а не актором, приміром? Адже, наскільки мені відомо, акторський досвід у вас був у дуже «ніжному віці»?
— Природно, у дитинстві я хотів, як усі нормальні хлопці, стати моряком, і не просто моряком, а підводником (адже я в Пітері виріс). Навіть подумував поступити до Нахімовського училища, вже і фізично себе до цього готував. Але повинен сказати, що якісь нахили до кіно все-таки були. Я подивився фільм «Щасливого плавання» з Черкасовим у головній ролі, і він на мене подіяв просто-таки магічно. Образ головного героя, знову ж офіцера-підводника, врізався в голову назавжди... А потім випадково потрапив на ленінградське телебачення, став ведучим журналу «Юный пионер». Там мене побачив Ігор Владимиров, який був тоді режисером у Товстоногова, і привів у БДТ. З тринадцяти до шістнадцяти років переграв у цьому легендарному театрі ролі всіх хлопчиків: і в «Далях непроглядних», і в «Розламі», і в багатьох інших. Це був золотий час, перезнайомився тоді з молодими, розумними, талановитими, розкішними акторами: Смоктуновським, Юрським, Лебедєвим, Стржельчиком... Проте навіть притягальні залаштунки театру не дуже відірвали мене від образа підводника.
Вибухом, шоком став фільм «Летять журавлі». Він таки по-справжньому «звернув» мені мозок набік. Пізніше з радістю дізнався, що таке ж потрясіння від цієї картини відчув і Гліб Панфілов, який був того часу секретарем обкому комсомолу у Свердловську, і Олексій Герман, що збирався займатися літературою, театром, але в жодному разі не кіно. От і виходить, що один-єдиний фільм сформував долі цілого покоління людей.
— Скільки разів ви вступали у ВГІК?
— Один раз, причому в 16 років. Михайло Ілліч Ромм відразу ж узяв мене на свій курс. До речі, історія зі вступом дуже забавна. Михайло Ілліч прочитав мою вступну роботу, вона йому чимось сподобалась, і він поставив свою візу: «Довести до третього туру». Але Кулешов на співбесіді поставив мені двійку. Письмова — той самий результат. Твір — три бали! І 30 чоловік на місце! Мій майбутній педагог Євген Миколайович Фос після твору сказав Ромму: «Уявляєш, один пройдисвіт примудрився списати роботу у Пришвіна...» Михайло Ілліч поцікавився, чому той так вирішив. «Адже він же написав: «Від неї пахнуло яблуками...» — «Перевір про всяк випадок у бібліотеці», — порадив майстер. Фос перевірив — не підтвердилося. «Тоді, у Паустовського», — каже. Знову ж, неув’язочка. «Тоді в Бабеля», — було останнє припущення. Ось тоді Михайло Ілліч узяв мій екзаменаційний лист, перекреслив усе червоним і написав: «Вірити. 15 балів. Відмінно з усіх спеціальностей. Ромм». Ну як можна було людині, твір якої плутають із самим Пришвіним, поставити меншу оцінку?.. Ось так я і став студентом.
— Вас вважають одним із начитаніших режисерів. Відкіля ця пристрасть до літератури?
— Усе фільм «Летять журавлі»! І ще чудовий нині фотограф Валерій Плотников. Ми познайомилися з ним, коли нам було років по тринадцять. Валера тоді вчився в художній школі. Він запитав, хто з художників мені подобається. «Рєпін, — кажу, — «Бурлаки на Волзі». — «А імпресіоністів бачив?» Я не бачив і не чув про них. Тоді Валерій привів мене в Ермітаж і показав картину Матісса «Червоні люди навколо Землі». «Бачиш? А ти кажеш — Рєпін…» Я ж нічого не бачив, крім якихось розмитих червоних плям. І дав собі слово: ходитиму в Ермітаж доти, доки не зрозумію. І знаєте, десь років через два знову подивився на цю картину, і вона мені так сподобалася… Ось такою була робота самовиховання. І ще. Ми з першого класу сиділи за одною партою з Льовою Додіним, нині чудовим пітерським театральним режисером. Десь класі в п’ятому в нас із ним була така халтура. Ми грали «Казку про рибака і рибку». Він — діда, я — бабку... Об’їздили зі спектаклем усі школи, нас звільняли від занять. І я вже тоді зрозумів, який же це розкішний спосіб життя!
…Ну а потім, звичайно, навчало саме місто. Всі халепи у свідомості вели в двір, звідти — на вулицю... А там був Петербург. Чудове місто, яке з мертвого живого зробить запросто.
— І як же ви адаптувалися в Москві?
— Важко. Здебільшого витрачав усе, що надбав у Ленінграді. Привіз, приміром, у ВГІК валізу рідкісних книг — повне зібрання андеграундного журналу, який Мейєрхольд із Головіним із 1904-го по 1914 рік видавали для своїх. Їх навіть у Ленінській бібліотеці немає.
— Мабуть, продали, коли грошей до стипендії не вистачало?
— Якби продали. Пропили.
— Хто ж у цьому варварстві брав участь?
— Друзі... Гена Шпаліков.
— Вибачте, Сергію Олександровичу, за болісне запитання, але чому так виходить у житті: друзі, студенти, спільні смаки й інтереси — і один стає відомим, щасливим режисером, а другий гине?
— Трагічна доля Гени Шпалікова — доля поета, справжнього поета. Гена — людина чудова, надзвичайна. І весь його шлях, включаючи пияцтво, — осмислений шлях надзвичайно тонкого митця, який на тверезу голову не міг ні перенести це життя, ні зрозуміти...
— Хочу відволікти вас від смутних спогадів і поставити запитання, невдячне для журналіста, але надзвичайно для мене важливе, оскільки поточної інформації про те, чим ви займаєтеся нині, у нас дуже мало. Подейкують, ви зайняті відразу двома грандіозними проектами?
— Цілком правильно. Один із них — «Єлизавета і Клоділь». Це велике складнопостановочне, видовищне кіно. Дія відбувається на початку минулого століття, 1906 року, у Санкт-Петербурзі й у Франції. Це історія про двох п’ятнадцятирічних дівчаток, які переживають зміну епох. Вони живуть передчуттям століття, бояться пропустити його радості, його революції. А одна із найчарівніших революцій — сексуальна. Обидві дівчинки з забезпечених родин їдуть на французький курорт, де колись познайомилися, передчувають пригоди. Приїздять — а там не сезон. На всьому курорті чотири мужики: 70-річний французький поет Пьєр Жако, лауреат Нобелівської премії (я сподіваюся, що його гратиме Жан-Луї Трентіньян), американський льотчик-недоумок Гастон, австрійський художник, який увесь час клеїться до дівчат, і людина, що друкує «Іскру» (це герой Сашка Баширова, актора, який грає в мене всіх народних персонажів). Хочеться зняти такого кумедного, ніжного, навіть дещо безглуздого (якщо можна так сказати) «Доктора Живаго». Взагалі, сюжет фільму дуже «закручений», багато музики. А закінчується все для однієї дівчини — у 37-му році, для іншої — у 43-му. Вони обидві — уже дорослі жінки, що підбивають підсумок своїм надіям.
— Ви сказали якось, що в людини всі смаки, погляди, принципи формуються з 12 до 22—25 років?
— Безумовно. Є, правда, щасливі люди, які дитинство носять до старості. У всіх інших визначальна шкала цінностей формується саме в цьому віці.
— У вас також було саме так?
— Так, так, так! Усе найсерйозніше сталося саме в ці роки, я зрозумів, що є що, що таке добре, що таке погано. У 40 років мені нічого було додати до того, що я знав у 16—17 років. Навпаки, у 16—17 років було що виправити в мені сорокарічному. Це так, і не інакше.
— Ви вже знали, що таке кохання, смерть, приміром?
— Не знаючи — знав. А потім настає плутанина понять. І все від проклятущого соціуму. Від того, що ми робимо вигляд, ніби суспільно живемо. І поступово втрачаємо силу і красу індивідуальності. У 12—22 роки людина самотня, катастрофічно самотня. А самітність — колосальне багатство. Я згадую історію, коли Лев Гумільов писав своїй матері Анні Ахматовій із в’язниці, звинувачуючи її в тому, що вона погано використовує своєю популярність, не просить допомоги в Сталіна, Ворошилова, не може допомогти йому вийти на свободу. А коли раптом замайоріло звільнення, він сказав такі слова: «Я боюся вийти на свободу. Не хочу. Там усі місця зайняті». Це юнацьке почуття найпотужніше: там, у дорослому житті, всі місця зайняті і ти повинен сам відшукати свою нішу. Отроцтво — колосальний подвиг людини або відсутність цього подвигу...
— А коли ви вперше зрозуміли, що таке кохання? В отроцтві?
(Глибоко, щиро замислюється...)
— Не знаю, не можу сказати. З роками поняття кохання коректується. Мабуть, тоді було передчуття почуття. От я зараз зніматиму чеховську картину (це, до речі, мій другий проект). Про кохання. Боже, як дивовижно звучить сьогодні це слово. Заяложене, спаскуджене, споганене... Так само, як і слово «духовність». Є ж чудове російське слово «душевность». Я навіть назвав фільм «Антон Чехов. Про (і зображення сердечка)!». Щоб слово «кохання» не вживати.
Знаєте, як Чехов казав: «Кохання — це або залишок чогось великого і величезного, чого у всій повноті і значущості ви ніколи і не бачили, і не відчували, або натяк на щось, що в майбутньому може розвинутись у щось величезне і велике. Нині ж воно нікого не задовольняє, тому що дає значно менше того, чого ти від цього чекаєш». Повністю підписуюся під цими словами.