Міжнародний конкурс молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця завжди сприймався публікою як найпристрасніша подія концертного сезону. Емоційний розпал змагань щороку був настільки сильним, що, здавалося, у Колонному залі Національної філармонії проходить фінальний матч Ліги чемпіонів.
Грона уболівальників мальовничо звисають із балкона і обвивають колони, дами постійно нишпорять у своїх сумочках у пошуках валідолу, публіка, немов у Колізеї, владними оваціями розпоряджається артистичним життям і смертю конкурсантів. Особливого шарму напруженій атмосфері надає рик охорони філармонії, котра сумлінно оберігає «негумовий» зал від усіх бажаючих.
— Коли ми це все починали 1994 року, — згадує генеральний директор конкурсу Юрій Зільберман, — вітчизняне виконавство ще не мало досвіду організації подібних міжнародних акцій. Фактично ми діяли інтуїтивно. Наприклад, було зрозуміло, що необхідне високопрофесійне міжнародне журі. І саме в цьому питанні нам пощастило. Ми відразу вийшли на музикантів, які вже не так багато концертують, але водночас належать до конгломерату виконавчих авторитетів і мають популярність саме в міжнародній конкурсній системі. Спочатку з нами працювали пан Томпсон, президент журі Сіднейського конкурсу, Тереза Дюссо, котра була в складі журі конкурсу ім. П.Чайковського. А потім ми намагалися утримати рівень і запрошувати лише людей з ім’ям — тих, хто, наприклад, мав би досвід роботи в конкурсах королеви Єлизавети чи Чайковського, або Клайберна, або Артура Рубінштейна, або в інших конкурсах того ж рівня. Однак ми прагнемо обминути «компаньйонство» і не запрошувати одночасно музикантів, які кілька разів зустрічалися на інших конкурсах.
Нинішнього року ювілейні, п’яті, змагання відкриються 17 квітня. Оцінювати виступаючих будуть провідні музиканти світу, у тому числі Дмитро Башкіров (Росія, Іспанія), Борис Блох (США), Бернд Гетцке (Німеччина), Валерій Козлов (Україна), Віктор Макаров (Австралія), Мішель Соні (Франція), Микола Сук (Україна, США). Журі очолить диригент, літератор і композитор Роман Кофман.
Буквально з перших же днів народження акції критика побачила в ній неабиякий потенціал впливу на міжнародний імідж України. Конкурс пропагував столицю нашої держави не лише як місце народження геніального Горовиця, а й як один із центрів розвитку сучасного піанізму. Про репутацію акції свідчать численні вітання глав держав і християнського світу, а також та обставина, що нинішнього року вперше учасників з-за кордону буде в кілька разів більше, аніж з України. Усього на участь у конкурсі надійшло 205 заявок із двадцяти двох країн світу. Відбірні тури проходили в Америці та Києві за відеокасетами. Цей етап вдалося обминути тим претендентам, які мають титул лауреата конкурсів, зареєстрованих Європейською та Світовою федераціями. За результатами відбірного туру нинішнього року до Києва приїдуть близько ста піаністів з Австралії, Вірменії, Великобританії, Італії, Китаю, Кореї, Польщі, США, Франції, Югославії й ін. — у цілому з двадцяти країн світу.
Одна з найцінніших традицій конкурсу пам’яті Володимира Горовиця — перевага осмисленості перед технікою виконання. У минулому навіть розгорнулася ціла дискусія, пов’язана з осмисленням «ніші», на яку претендував конкурс. Насамперед вирішили не оголошувати акцію змаганням «юних віртуозів». Оскільки для дитини установка «будь віртуозом» може означати лише «грай швидко і голосно». Коли виконавець виростає, у його технічному арсеналі може залишитися лише швидкість. Музика перетворюється для дитини на спорт. Щоправда, деякі викладачі самі провокують подібне ставлення з боку своїх підопічних до мистецтва. Як сформулював один із зарубіжних гостей, «учителі припускаються грубої психологічної помилки, коли готують учнів до виступу, як коней на забіг». В результаті у «невдах» з’являються неврози, а «переможці» залишають музику лише через хибне уявлення, що тут вони усього вже домоглися. Інша річ, коли юний музикант отримує від свого виступу на сцені задоволення. Гра як радість — у цьому є щось від медитації — уважне вслуховування в процес, співтворчість із залом, здатність спонтанно й емоційно реагувати. Але цього у нас рідко хто навчає.
Радянська культура довго привчала людей «гнатися і переганяти». Так само, як у загальноосвітній школі було обов’язкове складання норм ГТО, у школі музичній систематично влаштовувалися «забіги» академічних і звітних концертів. Практично жодну школу, будь вона в селі чи районному центрі, не минали «планові» поставки лауреатів. Усім, хто пройшов через ДМШ, відомий цей жах заліків і четвертних виступів: тотальний у масштабах країни дитячий невроз, страх почати не з тієї ноти, забути текст, не зіграти або не проспівати до кінця. Для багатьох дітей ці планові концерти взагалі закрили шлях у мистецтво.
До речі, можливо, саме традиція академконцертів, немов міна уповільненої дії, дуже вдарила по іміджу конкурсу через шпальти преси. Маючи за плечима досвід контакту з ДМШ, багато авторів бачили в конкурсі не що інше, як ярмарок вчительських і батьківських амбіцій. Пізніше стало видно, що це не так. Серед конкурсантів почали з’являтися такі, хто свідомо вибудовував свій сценічний імідж і стиль інтерпретацій, демонструючи тим самим принципову відмінність музиканта, котрий бачить свій шлях, від рядового, хоча і старанного, учня. Згодом і зарубіжні гості конкурсу у своїх інтерв’ю зазначали, що в Києві почали збиратися піаністи-віртуози, особливо на змагання старшої групи. Але їхня гра була осмисленою. Втім, враховуючи артистичну традицію Горовиця, інакше й бути не могло.
Специфіка конкурсу пам’яті цього піаніста полягає в складній програмі. Зокрема, передбачалося виконання транскрипцій Ліст—Горовиць, Крайслер—Рахманінов. Це специфічний репертуар, який не так часто грають в інших країнах. Є також і позиція, пов’язана з виконанням твору українського автора. Як зазначав Юрій Зільберман, на превеликий жаль, для конкурсних виступів частіше за все беруть ту музику, яка була колись опублікована. Сьогодні, як відомо, музичні видавництва не функціонують, тому для виконавців закрита можливість познайомитися з новими творами українських композиторів. Але те, що було колись видано в «Музичній Україні», «Музиці» чи «Советском композиторе», сьогодні подорожує по всьому світі. Наприклад, в Америці виявилося досить багато публікацій українських авторів. Там є Лятошинський, Косенко, Лисенко, Філіпенко, Скорик, Карабиць. Значно менше знають українську музику в Китаї, а в Японії й зовсім не знають. Тому оргкомітету доводиться пересилати ноти, ксерокопії тощо. Включаючи твори українських авторів в обов’язкову програму, організатори конкурсу тим самим активно утверджують українську культуру в світовому контексті. Судячи з тонкої інтерпретації, яку зробили поцінувачі української музики, вони дійсно знайшли в ній щось для себе близьке.
V Міжнародний конкурс молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця є першою ланкою в ряду акцій, присвячених 100-річчю від дня народження великого піаніста ХХ століття. Пізніше, в кінці травня, відкриється шостий міжнародний фестиваль «Київські літні музичні вечори». А восени переможці конкурсу виступлять у Польщі, Франції, Швейцарії та Росії. Кульмінацією ювілею буде міжнародний музичний фестиваль «Володимир Горовиць. Київ — Нью-Йорк», що відкриється 1 жовтня в Національній опері України ім. Т.Шевченка.