Мені сняться бойові дії. Минулої ночі я намагався втекти, стрибаючи з каменя на камінь (ландшафт був гірський і південний), від двох офіцерів, із вигляду якихось білогвардійських. Вони були з пістолетами, і їхнім кулям просто не було куди подітися, крім як влітати у мій череп. Я прокинувся за мить перед попаданням однієї з них мені в потилицю.
Це, безумовно, наслідки читання.
Книжки, що їх я останнім часом читаю, — це продовження моїх взаємин із друзями. Вони приносять їх і кажуть: читай. Іноді навіть змушують: читай, ти повинен! Цього разу другом була Наташа Ґерке, польська письменниця з Гамбурґа, тобто за гамбурзьким рахунком письменниця. У нас із нею склався особливий рівень довіри, після того як ми випадково з’ясували, що маємо не лише спільний рік, а й день народження.
Подарована нею книжка минулої осені номінувалася на «Ніке» — найвищу польську літературну нагороду — й увійшла до фінальної сімки. Звісно, це була найкраща з номінованих книжок. Звісно, ніякої нагороди вона не отримала. Таке з найкращими книжками трапляється часто.
Ця книжка — документ, і я не беруся судити, чого в ньому більше — репортажу чи рапорту. Її автор — 33-річний журналіст Войцєх Тохман пише про Боснію та Герцеговину кілька років по тому. Те — це геноцид, сербо-мусульмано-хорватська різанина (що за лагідне слово!) 1992—95 років. У центрі цієї безжальної книжки — ексгумації, розпочаті згідно з рішенням високих європейських інстанцій наприкінці 90-х. Це коли замордовані тіла вже розклалися в сирій землі настільки, що оголилися кості. Тобто в цій книжці йдеться про своєрідну «іншу археологію»: визначення місць масових поховань, відкопування людських решток, складання їх докупи, впізнавання, перепоховання. Йдеться про тисячі поліетиленових мішків із поки що неопізнаними «людськими комплектами» — згідно з робочою термінологією міжнародних експертів, body bags. Ідеться про страх свідків (катів? жертв? адже просто «свідків» не буває!) — вони до сьогодні приходять на місце події лише вночі, потаємно, залишаючи назавтра для експертів умовний знак — наприклад, пачку від сигарет: копати тут. Ідеться про фактично невиліковне і незгладиме — про сліди однієї з тих воєн, під час яких так звані «солдати» доблесно займаються переважно двома способами «захисту вітчизни» — убиванням хлопчиків і ґвалтуванням дівчаток.
Книжка називається «Наче камінь їла». Це потребує пояснень. В одній з її сцен
42-річна мусульманська жінка щоночі бачить примару свого закатованого в тій війні чоловіка. Вона вже й не хоче з ним бачитись, а він усе одно приходить. Уранці син каже їй, що вона знову всю ніч скреготіла зубами. Ти наче камінь їла, додає син.
Цей скрегіт і справді має якісь підземні, потойбічні витоки: знівечені людські скелети на дні чи не кожної печери, ями, криниці. Трохи більше ста сторінок не простого, а дуже простого тексту. Короткі і напрочуд виразні, але водночас ніби ледь незавершені розділи. Документалістика, що наче сама собою, без авторових зусиль, переходить у метафорику, а та — в метафізику. Просто розповідні речення. Ось хоча б такі:
«Body bags тепер лежать на землі в темному бараці. Чекають когось, хто по них зголоситься. Білі поліетиленові мішки на замках-блискавках — щось наче футляр для чоловічого костюма, от тільки довжиною два метри».
Або: «У Поточарах жінкам і дітям наказали йти праворуч, чоловікам ліворуч. Те, чи хлопець є ще дитиною, чи вже чоловіком, вирішувала мотузка, натягнута на висоті 150 см. Ті з хлопців, котрі були вищі, йшли ліворуч».
Або: «Чоловіки з Республіки Сербської, з якими вдається порозмовляти, кажуть, ніби під час війни всі були кухарями. І ті з Сербії, котрі приходили сюди їм на допомогу, так само лише куховарили. Всі завжди повторюють те саме, навіть у розмовах між своїми. Певно, вже й самі в це повірили».
Або: «Забирали гроші, прикраси, телевізори, посуд. Із господарства — трактори, машини, знаряддя. У нас було багате село. Другий день настав, третій, четвертий. Ми сиділи голодні по хатах. Брудні, без води. Спека нестерпна. На трупах наших чоловіків паслися мухи».
Я хочу врешті відкласти це кудись убік — і книжку, і все, що вона в собі містить. Мені хочеться повторювати слідом за Ольгою Токарчук, чиї слова винесені на обкладинку: «Злюся на себе, що я це читаю, але не можу припинити. Краще би погортати якісь кольорові журнали, вивести псів на прогулянку. Однак читаю». Я також.
Навіщо мені ця смертоносна, заповнена мухами спека? Навіщо цей присмак каменю в роті? Навіщо він туди їхав, цей поляк, і два роки там сидів, і чому їм до всього цього вічно є діло, чому вони влазять? У них що, якесь особливе відчуття відповідальності за всіх?
Безумовно, сто разів має рацію Микола Рябчук, коли, реаґуючи на одну з моїх попередніх публікацій, пише про нашу спільну відповідальність. Він має, зрештою, не тільки сто, а й усі тисячу разів рацію в тому, що ми справді заслуговуємо бути там, де ми є. Гадаю, не в останню чергу й тому, що в нас ніхто й ніколи не написав правди про Боснію. В нас цю правду було переважно замовчано. Звісно, з традиційно української точки зору, Боснія просто дуже далеко — навіщо про неї говорити? Але й про Волинь 1943-го в нас поговорили тільки для годиться — не було куди подітися від річниці, яка, на щастя, вже позаду. Отож, ми не тільки не маємо власного Тохмана. Ми досі не спромоглися видати в себе книжку іншого безжального польського репортера, Павла Смоленського, з його пронизливою правдою про акцію «Вісла». Мовчу про обидві чеченські книжки росіянки Політковської. За найвищим рахунком, відсутність у нас подібних літературних документів якнайвиразніше свідчить про рівень громадянської несвободи і загальмованості.
Хотілося б однак закінчити не вироком.
В одній із фінальних сцен Тохманової книжки описано обмін полоненими між сербськими й мусульманськими бойовиками. Вочевидь, полонених мусульман утримували у значно жахливіших, дослівно концтабірних умовах. «Що ви з ними робили? — питає шеф мусульманського загону у своїх сербських візаві. — Скільки вони важать? По тридцять кілограмів? Я вам ваших повертаю такими, що кожен має по сто. Ви повинні нам трьох наших за одного вашого давати!». Це гумор, і всі сміються. Здається, навіть полонені.
Я теж хочу сміятися. Мені це, можливо, навіть і вдалося б, якби не камінь, жахливий камінь у роті.