Знову пристрасті вирують навколо конкурсу! Цього разу — конкурсу імені М.В.Лисенка. І це не дивно. В історії музичного мистецтва не було жодного конкурсу з часу їх виникнення у музичній практиці, щоб не вирували різні погляди, точки зору, судження відносно таланту, професійної підготовки, авторитету викладача, об’єктивності журі тощо.
Конкурс виконавців — це в першу чергу свято музики, свято талановитої творчої молоді, що демонструє розуміння стилю і характеру виконуваних творів, володіння інструментом для бездоганної інтерпретації. Конкурс виконавців — це розмаїття творчих індивідуальностей, що подобаються або не подобаються слухачам, які, у свою чергу, відповідно до свого таланту, професійної підготовки, уподобань, освіченості та культури, вибирають улюбленця серед учасників конкурсу. З цими ж проблемами зіштовхуються і члени журі. Не завжди висновки журі збігаються з очікуваннями слухачів, і це інколи викликає незадоволення залу, аж до обструкції, що трапилось, наприклад, на І Міжнародному конкурсі ім. П.І.Чайковського: коли оголосили переможцем конкурсу скрипалів Валерія Клімова, зал скандував: «Руха, Руха, Руха!» (Видатний румунський скрипаль Штефан Руха подобався публіці більше, ніж Валерій Клімов).
Конкурс імені М.Лисенка існує як республіканський з 1962 року. Протягом 40 років він був найбільш значущим конкурсом в Україні. Правонаступником цього прекрасного конкурсу став Міжнародний конкурс ім. Миколи Лисенка в незалежній Україні, що є справжнім увічненням пам’яті фундатора українського національного професійного музичного мистецтва, а проведення конкурсу на міжнародному рівні — підтвердженням відродження національного мистецтва, пропаганди його кращих досягнень у світі, інтеграції України у Європейський та світовий культурний простір.
Змагання серед скрипалів, на мій погляд, було одним із найбільш вдалих за всю історію існування конкурсу Лисенка. Про це свідчить і кількість учасників, рівень їх підготовки, авторитетне журі, переповнені зали, полеміка навколо конкурсу тощо. Полеміка в «ДТ», зокрема, почалася зі статті кандидата мистецтвознавства, професора кафедри скрипки, завідувача кафедри камерного ансамблю і квартету Львівської державної музичної академії імені М.Лисенка Георгія Павлія — свого роду ложка дьогтю у бочці з медом.
Переможці конкурсу, талановиті скрипалі, молоді люди, які входять в артистичне життя, дізнаються, що їхня перемога на конкурсі запланована, в журі змова, члени журі підібрані спеціально під лауреата І премії Анастасію Пилатюк. На думку пана Георгія Павлія, планує та розподіляє премії на конкурсах голова журі Богодар Которович. Викликає подив недовіра членам журі, підібраним дирекцією конкурсу та затвердженим Міністерством культури і мистецтв України, — це видатні скрипалі, педагоги, знані у світі, члени журі багатьох конкурсів, їх авторитет на міжнародному рівні незаперечний та бездоганний. Я неодноразово був свідком їхніх принципових суджень та рішень, і повірити в те, що хтось із них дозволить собі піти проти своєї совісті й пожертвувати своєю репутацією просто заради чиїхось амбіцій — це принаймні несерйозно.
Прикро, коли на шпальти газет вихлюпуються коридорні розмови, різні домисли, занадто суб’єктивно обговорюються професійні риси викладачів, їхні дії та вчинки. Тим самим затьмарюється свято змагання молодих талантів, вносяться в їхні душі сумніви, недовіра та неприязнь. Досить того, що все це, на жаль, побутує в середовищі їхніх наставників. Професійне обговорення виступів конкурсантів справді часто буває дискусійним, а тому найкраще місце для нього — спецкафедри музичних вузів та відділи музичних училищ.
Особливо дратує критиків питання участі у конкурсах учнів членів журі. Мені здається, що вони просто плутають місцями причину й наслідок. Кому довіряють місце у складах журі міжнародних конкурсів? Зазвичай найбільш відомим, шанованим у світі артистам та педагогам, які, до речі, завоювали собі авторитет не в останню чергу завдяки наявності у своїх класах чималої кількості яскраво обдарованих і чудово навчених молодих виконавців. Отож, не тому учні перемагають, що їхні педагоги сидять у журі, а навпаки — педагоги стають членами журі завдяки яскравим виступам своїх вихованців.
До речі, в 60-х роках минулого століття у Московській консерваторії на всесоюзних відборах до Міжнародних конкурсів (були колись такі) певний час під тиском прихильників теорії «повної об’єктивності та справедливості» відмовились від запрошення педагогів конкурсантів до роботи в журі. І що ж вийшло? В журі засідали асистенти, інколи навіть аспіранти, а поважні й авторитетні професори сиділи в залі. Картина вийшла доволі неприваблива, тому від цієї практики хутенько відмовились.
Нічого дивного немає в тому, що учні З.Брона на конкурсі скрипалів у Португалії одержали премії (З.Брон був головою, а М.Стріхарж — членом журі). Це було, за свідченням колишнього викладача нашого училища Олени Кононенко, абсолютно заслужено і справедливо, бо рівних їм на конкурсі не виявилось.
Хоча так звана «родинність» — камінь спотикання у кадровій політиці за радянських часів — не завжди була така вже погана: Нейгаузи — батько і син; Ойстрахи — батько і син; Когани — чоловік, дружина, син і донька; Которовичі — батько, дочка, брат; Пилатюки — чоловік, дружина, донька і син; Шутки — мати та два сини; Криси — чоловік, дружина, два сини, брат тощо. І це що? Погано? Це пішло на шкоду мистецтву?
Ось щодо участі в журі родичів конкурсантів, то це, на мій погляд, справді проблематично.
Отже, все гаразд? На жаль — ні, але загроза зовсім не в тому, у чому бачить її пан Георгій Павлій.
Не треба розповідати, в яких умовах ми працюємо, скільки наших кращих викладачів виїхало за кордон, наскільки непрестижним стає навчання гри на скрипці. А на яких інструментах грають наші учні — це просто жах! І при цьому неймовірно, як вони складають достойну конкуренцію своїм одноліткам за кордоном. Ми ще раз пересвідчуємося, наскільки талановитий наш народ!
Контингент учнів-скрипалів у музичних школах рік у рік зменшується, конкурсу при вступі в музичні училища практично немає, не за горами поступове зменшення кількості студентів-струнників у вузах. Не виключено, що настане час — і виконавські конкурси взагалі не проводитимуться, бо нікому буде ні грати, ні навчати. Але поки що конкурсів і в Україні, і в світі багато. І саме вони в основному стимулюють творче зростання молоді та її цікавість до ой якої нелегкої академічної освіти.
Тому питання зниження професійного рівня скрипалів поки що на порядку денному не стоїть, і ще одне підтвердження того — творчий успіх останнього конкурсу імені Лисенка. Проте воно невідворотно наближатиметься, якщо не вдасться переламати ситуацію з підготовкою кадрів на краще.
Конкурс ім. М.Лисенка повинен увійти до Всесвітньої федерації міжнародних музичних конкурсів, що значно підвищить його рівень і престиж як головного музичного конкурсу України.