Можна було б почати з того, що на останньому концерті декади, присвяченої 140-річному ювілею філармонії, лунала камерно-вокальна музика у виконанні видатної співачки, солістки Національної опери Марії Стеф’юк. Квіти, шанувальники таланту, овації — усе так, як заплановано, ніхто навіть не думав, що буде інакше. І раптом у середині першого відділення в залі гасне світло. Співачка, її концертмейстер Костянтин Фесенко та повний зал слухачів — у цілковитій темряві, здивовані і змушені чекати. Що ж буде далі? А далі нічого не відбувається, світліше не стає. Виявилося, що це зовнішня аварія викликала збій електросистеми, до якої підключено й філармонію. (Генеральна реконструкція переважно підземного центру міста цього відбилася на мистецтві безпосередньо, зазвичай усілякі «відбиття на мистецтві» проявляються й позначаються на його статусі в цій державі. Всім відомо, що культура посідає останнє місце в низці поставлених урядом завдань.) Але розповідь не про це.
Тим часом у філармонії не стає світліше. Можна уявити, як переживає артистка, адже голос — тендітний інструмент, і навіть найменше хвилювання може йому зашкодити. Можливих виходів зі становища два: перенести концерт на інший день і з вибаченнями відпустити публіку вибиратися з темного залу навпомацки — чи продовжувати, створивши романтичну атмосферу зі свічками. Так, зі свічками! Але спочатку їх треба знайти. Минає понад чверть години, рятівні свічки знайшли й у свічниках уже поставили на роялі. Трішки світліше, концертмейстер повинен звикати до напівтемряви. Марія Стеф’юк продовжує концерт. Але голос не слухається її, він ще у стані стресу. Співачка збирається на останніх силах і... продовжує без перерви на антракт.
Можу лише позаздрити витримці й самовладанню співачки, яка не просто продовжила співати, а й зіграла на сцені філармонії маленькі спектаклі у кожній своїй пісні. Примадонна, що співає у темряві, — це не просто романтично, це неймовірно прекрасно.