Скажу відразу: автор поетичної дилогії «Чотири вежі» належить до шістдесятників. З дуже енергійних романтиків. Митець з оголеним нервом пізнання! Прагнув писати правду і тоді, коли над Музою стриміли інші стяги. Нині ж дзвінкоголоса поезія, хоч і дихає атмосферою соціального оптимізму, та без особливих захоплень, бо помережана сумом літ за нездійсненими суспільними ідеалами. Автор, його провідний ліричний герой — не з родоводу грозовідводів, які біль віддають землі, а самим — хоч би що. Герої творів — з козаків, з лицарів української честі й гідності. Вірю, що читач вловить кричущий лаконізм болю, коли «Пеньки на цвинтарі дерев біліють, наче обеліски», коли на чужині «стримлять кипариси, мов турецькі ножі», а кулі з війни досі вціляють у зранену душу. Душа — чи не найуживаніше слово в двотомнику! Задушевна поезія...
Для мене, поетового давнього приятеля, видно, як його життя підсвічує творчість, а творчість підсвічує життя, і, думаю, це сприяє і пізнанню суті його особистості. Тому коли поет бурчить, кимсь чи чимось невдоволений, я цьому не надаю значення. Бо про це він не пише. Бо визначальною бачу позицію, закорінену в публічнім слові.
Перебийносова поезія і темами, і одухотвореним змістом, і розмаїттям художніх засобів розвивається в контексті творчих здобутків української поетики. Я запам’ятав, що однією з уживаних барв молодого Миколи Бажана був колір «іржавий», що знадобився поету для увиразнення криваво-революційних подій. І Перебийносом вдало використовується цей епітет, що стає у нього метафорою — то «покривається трава зловтішною іржею», то «межа іржава», сімейне «фото іржаве», що увиразнює поетичний малюнок і нині. Якщо в ліричного героя раннього Миколи Вінграновського «троянди з горла ростуть», то в сучасного Петра Перебийноса молода трава «проростає крізь торішнє листя, крізь розімлілого дідуся».
Поет з болісним переживанням повстає проти сірої атмосфери в суспільстві, коли громадяни стають жертвою бездуховності, гноблення душі, що веде до втрати неповторного «я» українця, просто чесної людини або й унікального таланту.
Чи не від доторків душевних ран вірші не просто запам’ятовуються, вони продовжуються і висновками читача, асоціаціями, роздумами, переживаннями. Поетична стихія Перебийноса традиційна і в органічнім зрощенні ліричного героя з рідною природою у її різноманітних видозмінах, що проектується на стан людського самопочуття.
Якщо поети — родом з дитинства, то Петро — тим паче. Хоча і пише «Стаю урбаністом», віддавши місту доросле життя, він і в місті залишається нерозривним з природою. Поет оспівує красу, чарує нею, боронить її, прагне тримати Музу вище суєтних, політичних перемов, навіть суперечки зі злом залишає публіцистам, водночас не позбавляючи зло свого суду. І все-таки поетова душа не може не противитися злу, з публіцистичною гостротою звучання поетичного слова.
«Дайте мені попільничку — і я напишу оповідання», — пригадую вислів начебто Антона Чехова. Коли читаю вірші Перебийноса, в якого нема непоетичних тем, здається, чую, як поет каже: «Дайте мені шкільну чорнильницю — і я напишу вірша». І що ви думаєте? «Примружу очі — і мені посвічує в далечині бочком полив’яного личка моя школярочка-криничка, яка на денці десь хова ще ненаписані слова». Рідко хто зумів качани кукурудзяні опоетизувати. А в Петра із зерен качанів, принесених у пілотці тата, на розпеченій сковорідці смачні коники підстрибують. Я тільки в Петра Мойсейовича прочитав вірш «Газетний цех». Він бачить, як «Лебідкою зринає газета в небеса». І привезені мамі мандарини в Перебийноса — предмет поезії, коли одне одному передають «стиглі сонечка рожеві», від чого аж світліє на душі у читача. На думку поета, що виріс з аса-журналіста, і в буденному є небуденне, і у відомому є невідоме.
Полюбляючи «рідні» теми, поет заселив вірші, особливо у розділі «Зелені дзвони», рідними людьми — мамою, татом, бабусями, дідусями, сестрою, дітьми, сонячними, як усі діти. Так, вони подібні на наших із вами рідних, чим і нам рідні, але світяться рисами своїми — неповторними, індивідуальними. Батько, що до мами повернувся, з болем війни не розлучився — у ранах, снах і спогадах, — синів моральний авторитет, борець за справедливість, щоденний творець добра, з тендітною душею, що «забуває» про змагання з косарями, коли зігріває подихом пташат, підібравши їх з-під коси. Це на батьковім коліні синок сидить, «як на престолі»! Мати ж переходить з книжки в книжку, як Богоматір, безгрішна і благовісна, щоб і в згадці підтримати синочка теплим поглядом чи щирим словом.
Поет — тонкий лірик. Зменшувальними, пестливими словами, хмаринками і стеблинками, промінчиками пересипані розніжені вірші, вірші не лише для дітей, а й для дорослих. Нині, за відсутності мисливців на плагіат, що з чим тільки не цілується-переціловується в піснях-одноденках, вітер з листям, сонце з рушниками, коли творці текстів похапцем вставляють ці метафори у рядки, «позичаючи» їх у таких творців образів, як Петро Перебийніс. Це в нього у природній тканині вірша «Цілується джмелик із мальвою». Це в нього «Щемливо пахнуть чебрецем чубаті вітровії», «Немов крижиночки розталі, дзвенять синички на вербі». Не розтікаючись мислію по древу, він уміє зупинитися на півслові, на півтоні, на найвищій ноті. Здавалось би: «Ноженята точені, наче знаки оклику» — вже все, та ні: «Груди теплим подихом вітерець оголює і до тебе соняхи повертають голови».
Часом вірші Петра Перебийноса нагадують намальовані етюди. Тут немає силуваних образів. Усе прозоре, зриме і природне. Які разки намиста, павутинки бабиного літа, найтонші відтінки барв, що співають у рушниках, дзвенять у благенькому листочку берези, що затуляє кору від ножа, — все це та тонка матерія, яка не засліплює і торкається чутливих мембран, зіниць душі, як щось очікуване і бажане й залишається там, як рідне. Наскільки Петро Перебийніс ніжний лірик, видно хоча б із того, що й роздвоєне жало гадюки для нього — свічечка. А головна для нього — свічечка пера. При ній він і пише для нас свої світлі поезії.
Жаль, що під деякими віршами немає дат. Цікаво все ж, коли написано: «Хиляться п’єдестали, падають вічні стовпи» і «лізуть грішники повсталі на порожні п’єдестали». «Падали дзвони і груші. Падали душі». Старшим зрозуміло, коли, а молодшим? Важливою для дослідника, а може — й читача, є і біографія поетового образотворення. Може, автор врахує це при виданні інших книг.
У поеті живе щасливий сім’янин, який не зациклюється на конфліктних моментах у коханні, не розтаємничує розломи доль заручених, а хвилює розкриттям потаємних порухів закоханої душі. Як він увесь світиться, коли згадує свою суджену — чорняву Валентину Дмитрівну! Щемливі до болю вірші про кохання, коли догоряє літо життя у багрянці осені. Любов щемлива у поета і в літах: «Захлинаються болем сумовиті баси. Прощавай, моя доле, у сивинах коси».
Часом здається, що в Петра Перебийноса поетичний слух абсолютний. Кожен рядок звучить, як струна. У мене завжди на слуху його «Рятуймо, люди, пісню!» Не випадково на його слова написали пісні, які стали популярними. («Мелодія лилась, нечувана, незнана. Співав мені Білаш. І Бог стояв між нами»). Є достатньо милозвучних віршів у поета, щоб прихилити до них нові композиторські таланти.
Зримо вирізняється у поетичному цеху строфіка віршів поета. Віртуозний лаконізм, який підкреслює у передмові до видання Михайло Слабошпицький, робить вірші динамічними, дзвінкоголосими, легкими для пам’яті. Містко, трасуючим пунктиром чарівних рис автор відкриває нам симпатичних йому людей, скажімо, циганку: «Гілочку промінь ворушить, / спалах зіниці пече. / Дивиться лагідно в душу / вечір тернових очей». Справді, у Петра Перебийноса словам тісно, а думкам просторо:
Маестро! Я граю.
Ми славні мужі...
А серце — на грані,
а я — на межі.
Переборювати межі пізнання і відтворення пізнаного на межі творчих можливостей, відгранювати рядки до поетичних шедеврів на грані творчої напруги, а також брати читача у мандрівку в минуле і прийдешнє, коли дорослий почуває себе дитиною, а дитина себе — дорослою, як зазначає Ганна Черінь, — то як це цікаво, пізнавально й відповідально! Цей двотомник автора по праву заслуговує на найвищу відзнаку.
Петро Перебийніс, Чотири вежі (у 2 томах), К.: Ярославів вал, 2004.