У давніх греків була Агора — місце зборів вільних громадян. Наш парламент далекий від Агори не лише географічно. У вільному, безсторонньому диспуті, в артикуляції живої мови греки виробляли перші демократичні принципи життя соціуму. Ми, наші діди й батьки жили в суспільстві без Агори. У Країні Рад народ був безмовний із моменту його приходу до влади. Підміна понять, подвійна мораль, людина — гвинтик у системі державної машини придушення, вимушена ідеологічна послужливість мистецтва — образ суспільства, із якого нас вирвала Перебудова; Незалежність України відкривала шлях до Агори. З’явилася вільна преса, мистецтво звільнилося від ідеологічного диктату, відроджувалася церква, інші форми демократичного життя. Ейфорія вільного вітру, молодої України, яка в наметовому містечку на Майдані Незалежності здобувала Свободу, надала нового сенсу життю суспільства.
Герой нашого есе — митець, істота рефлексуюча. Він пережив ейфорію звільнення перших років перебудови, навчився ходити і навіть літати без чужих підказок і настанов. Він живе в сюрреалістичному царстві уявностей, де в дзеркалах відбивається обрій, на лінію якого відсунуте все обіцяне нам на Агорі Незалежності.
У роки перерозподілу цінностей і ролей повалилася система художнього фонду — митець залишився без зарплати, без замовлення. Він міг підписатися під приниженою петицією прохачів милостині «допоможіть знедоленим». Найзаповзятливіші з головою поринули в ринок. Наприкінці 80-х — початку 90-х років багато художніх цінностей спливли за кордон.
З 1989 року для митця почалася нова практика життя з усіма складнощами, але і з єдиною перевагою — свободою самореалізації.
Солодке й водночас жорстке слово Свобода. Залишаючись міражем у множині сфер громадського життя, свобода постукала в майстерні художників задовго до її офіційного визнання.
Талант, як явище богодане, гине без Свободи. Митець і ремісник, який бездоганно виконує замовлення, аж ніяк не синоніми. Символом вільної особистості і тепер залишаються Віктор Некрасов, Микола Лукаш, Алла Горська, Василь Стус, Сергій Параджанов, їхні однодумці, колеги. Адже не випадково їхні образи не зблякли, вони непокоять уми Незалежної України. Ось уже десять років ім’я Сергія Параджанова не сходить зі сторінок есе, книг, пасквілів, мемуарів. Образ відроджується знову й знову на диспутах інтелектуалів, у фільмах, у наукових дослідженнях. Особистості тих, хто в роки жахливих ідеологічних утисків (60—70-ті) зумів «піти в зазор абсолютної особистої свободи», хто не питаючи дозволів, переступив через рогачки убогої ідеології — зберігають колосальну силу сугестії для молодої України. Образ вільної людини продуктивний і довговічний.
Задовго до перебудови творче підпілля 60-х років було лоном національної свободи, коли не тільки «критика в цивільному», а й весь арсенал КДБ вів смертельну боротьбу з націонал-патріотами Валентином-Іваном Задорожним, Аллою Горською, Опанасом Заливахою, Людмилою Семикіною, Феодосієм Гуменюком і ще багатьма. Художній андеграунд зберіг для прийдешньої Незалежної України її мову, літературу, мистецтво, фольклор, ментальність у цілому.
Зона свободи розширилася силою молодіжного бунту 80-х. 1987 року в Манежі (головному виставковому залі СРСР) Україну вперше представляли не соцреалісти, які працювали «у жанрі вождя», а порушники норм і канонів життєподібного реалізму О.Тистол, К.Реунов, А.Савадов, О.Голосій, С.Панич й інші. Стався культурний шок. Московські критики, що знали Київ як вірнопідданицьку провінцію, заговорили про «український ренесанс». Мистецтво молодих не вписувалося в жодну схему, — починалася ера постмодернізму з відкриттями у сфері суб’єктивного — ірраціонального. Кияни привернули увагу не тільки прогресивної критики, а й європейського й американського художнього ринку. До Києва стали їздити, щоб купити витвори українських митців. Це був прорив... Результати виявилися неоднозначними: швидкий успіх, іноді не підкріплений художньою якістю, розбестив багатьох у молодіжному русі — їхні претензії надалі проростуть егоцентризмом, непомірними амбіціями, ячеством. Зруйнується фундамент — уміння служити мистецтву. Поглибиться деформація людських відносин, моральних норм. Якщо 1989 року художня молодь відчула смак свободи творчості, то в умовах перебудови держава вперше зняла залізну руку з горла мистецтва. Було не до нього.
Перебудова накреслила демаркаційну лінію у свідомості нещодавно радянських, а відтепер вільних художників. На узбіччі життя опинилися ті, хто звик пасивно чекати рішень і вказівок згори... А на верхівці державної вертикалі, у тому числі й у Спілці художників, звідки слухняні очікували якщо не благої вісті, то хоча б зрозумілого голосу, панувала розгубленість і жагуче бажання зберегти особисто для себе колишню модель життя за нового розподілу ролей...
Як же отриманою свободою розпорядилися митці? Можна говорити про атмосферу творчої ейфорії, що панувала в майстернях і виставкових залах. Контраст між лещатами безальтернативного соцреалізму (який незабаром став модним, ринковим раритетом) і правом відбутися як суб’єктивна особистість був разючим.
Творча ситуація в Україні стала схожою на мозаїку, що мерехтить безліччю граней і відтінків. Відбулася культурологічна революція. Виникали нові видання, які висвітлювали життя художньої богеми. Однак ні Спілка художників, ні Міністерство культури та мистецтв України за 10 років Незалежності так і не заснували журнал, у якому б відбивалися бурхливі художні процеси модернізму. Пострадянським організаціям важко дається темп реального життя.
З початку 90-х років генеральний директор Національного художнього музею України Михайло Романишин рішуче трансформував виставкову політику музею. Відкривалися виставки ще недавно заборонених для показу майстрів, публіка усвідомила велич школи М.Бойчука, українських авангардистів, національно ангажованих романтиків 60-х років, художників діаспори. Музеї Києва, Одеси, Львова відкрили свої фонди. На стінах, де десятиліттями панували образи озброєних солдатів, вождів із броньовиками, засяяло свято молодої творчості. Українське мистецтво повертало собі цвіт, відкриту емоцію, радість експерименту.
Альтернативою єдиновладдю Спілки художників стала ціла мережа новостворених приватних художніх галерей, центрів, фондів. Саме галеристи взяли на себе обов’язок першопрохідців — створення художнього ринку в Україні. Не чекаючи, поки Міністерство культури й мистецтв почне професійно популяризувати наше мистецтво в музеях світу (цього не сталося до сьогодні), галеристи видають каталоги, входять в Інтернет, формують архів модерної творчості.
Одних аура Свободи обдарувала відчуттям розпростертих крил. Більшість митців, ставши справжніми майстрами, стверджують позитивні цінності в цей складний, суперечливий, але продуктивний час, створюють нову національну модель мистецтва. Інші, рішуче відмежувавшись від будь-якої попередньої традиції, у тому числі й від класичного авангарду, занурюються у світ із присмаком нігілізму й цинізму. На те і свобода вибору у вільному мистецтві. Для прихильників філософії потворного, ідей театру абсурду та смерті особливо дорогими є «прогулянки» в зони ірраціонального-підсвідомого. Вірними поводирями новаторів, які брели навпомацки, виступили критик О.Соловйов, куратор М.Кузьма, художник В.Цаголов, А.Ройтбурд. У епатуючих експозиціях любителів людського дна не все переконливо й талановито. Втім, тут викорінюються синдром радянської системи заборон та естетичні табу. В агресії художніх програм митці парадоксальним чином виступають спадкоємцями радянської примусовості. З іншого боку, моделі «розірваної свідомості» і розшматованих людських життів художникам постачає соціум із подвійною мораллю. Коли шарикови й новоявлені остапи бендери робляться героями в Незалежній Україні, «магічному кристалу мистецтва» не уникнути гримас. Звідси зростання патологічного мистецтва і такої ж моральності — цілковите забуття християнських заповідей. Там, де вмирає ідея життєбудівництва, немає місця і національному відродженню, хоча автори нігілістичних, а часто — відверто брутальних програм експлуатують знак українства, претендуючи на роль виразників національного мистецтва в ефектних міжнародних акціях. Україна для них стала кон’юнктурним символом. На цьому поколінні лежить відблиск трьохсотлітнього торжества русифікаторів. Чи не правда, контраст між національним романтизмом шістдесятників і постмодерністів незалежної України разючий? Україні без мови, без Агори загрожує варварство.
Апофеозом став вихід України на 10-му році Незалежності на найпрестижніший форум — Венеціанську бієнале. Вважаючи себе класиком постмодернізму, куратор Валентин Раєвський переніс принципи деконструкції до соціальної сфери. Результат перевершив усі сподівання: Україна в експозиції Раєвського була нічим іншим, як естетичним непорозумінням, хуторянщиною у лопухах. При цьому державних коштів на акцію, а особливо на прогулянки непомірно роздутої делегації було витрачено чимало. Ні М.Жулинського, ні інших націоналгероїв, які споглядали естетичний провал України, ніщо не бентежило. Головне, що Венеція «на шару» для них особисто відбулася.
Дотримуючись закону позитивних цінностей як двигуна життя, віддаємо перевагу радше здобуткам, аніж втратам. Головний ефект полягає в тому, що ідеологічна і творча запрограмованість митця змінилася його особистою програмою, зусиллям і зібраністю індивіда, здатністю подолати ледачу й розслаблюючу залежність від певної, згори надісланої, норми і перетворити сліпе почуття бунту, протесту на нову систему життєбудівництва; тобто мобілізувати весь чуттєво-розумовий апарат особистості, життя. За 10 років ідеологічної свободи той, хто не спав і не чекав милостей, із пасивного виконавця зробився «працюючою машиною» думки й духовності. Зроблене слід тримати як позитивний досвід Свободи. Думка схожа на живий організм, вона живе лише тоді, коли її «тримають».