Місце фальсифікату вакантно |
Після публікації статті «Миро чи сльози?» («Дзеркало тижня» №7/535) роздратований добродій, зателефонувавши мені, прозоро натякнув, мовляв, за такі статті можна позбутися зубів. Однак я давно поставив за правило обертати своє (і чуже) роздратування на конструктивний лад і подумав, по-перше, про те, що слід відвідати стоматолога, а, по-друге, що варто уточнити деякі аспекти відбудови Десятинної церкви, якщо дехто їх ще не розуміє. Якраз і нагода для цього трапилася слушна: 18 квітня, саме в Міжнародний день історичних пам’яток та визначних місць, в УНІАН проводили прес-конференцію з цього питання з участю фахівців — архітекторів, археологів, культурологів та пам’яткознавців.
Втім, із приводу розуміння й нерозуміння проблеми голова підкомітету з питань охорони культурної спадщини комітету Верховної Ради з питань культури та духовності Микола Жулинський, який головував на конференції, правильно зауважив: «Якщо людину ознайомити з усім комплексом проблем, які з’являються сьогодні перед тими, хто хоче відбудувати ту чи іншу пам’ятку, то я переконаний, що жоден українець на це не погодиться. І я не бачу таких людей, крім тієї частини київської влади, яка інспірує так званий патріотизм вищого керівництва України…».
Для того, щоб мати чіткі уявлення про суть проблеми, згадаймо історію. Зведену на Старокиївській горі після офіційного запровадження християнства на Русі в 988—996 рр. церкву Успіння Богородиці (Десятинну) було зруйновано ордою хана Батия у 1240 році. В ХVІІ столітті митрополит Петро Могила зводить на руїнах невелику каплицю Миколи Десятинного, а в 30—40-х роках ХІХ століття за проектом архітектора В.Стасова тут збудовано Десятинну церкву, споруду якої упродовж ХІХ століття неодноразово піддавали критиці. У 1935 році церкву розібрали. Жодних документів чи вірогідних зображень первинного давньоруського храму не збереглося. На основі археологічних розкопок, проведених на місці церкви, неможливо відтворити не лише зовнішні параметри церкви, а й навіть план її фундаментів. Тому на сьогодні існує близько двох десятків проектів реконструкції зовнішнього вигляду храму, жоден із яких, на думку самих авторів, не може претендувати на історичну достовірність. Починаючи з 1994 року, на хвилі «відбудовчого патріотизму», в уряді активно пропагується ідея відтворення церкви. На сьогодні на відбудову церкви кинуто колосальну суму — дев’яносто мільйонів гривень. Проти такого недоцільного розтрачання державних коштів виступила широка наукова та творча громадськість міста. Однак, згідно з розпорядженням Кабінету міністрів України за № 60-р від 12 березня 2005 року, міська державна адміністрація має одержати перший транш — 7,25 млн. гривень і, як зазначено в документі, «укласти за погодженням з Мінкультури угоду з Інститутом археології Національної академії наук про проведення до 31 жовтня 2005 р. археологічних досліджень та забезпечити створення належних умов для виконання відповідних робіт».
Приводом для проведення прес-конференції стала справжня сенсація: археологи відмовилися від коштів, запропонованих урядом!
Отож, постає цілком логічне запитання: невже Інститут археології НАНУ так запанів, що для нього сім мільйонів нічого не варті? На жаль, ні. Для того, щоб відповідати рівню сучасної наукової установи, інститут сьогодні як ніколи потребує коштів. То в чому причина відмови? Може, правими були ті з присутніх серед журналістів, хто періодично вигукував: безбожники! І знову не так. Виявляється, що згадані сім мільйонів — просто чергова спроба замилити очі громадськості. Як повідомив під час конференції заступник директора Інституту археології НАНУ доктор історичних наук Гліб Івакін, сім мільйонів гривень виділені не на археологічні дослідження. На археологію держадміністрація передбачає близько 20% цієї суми. Решта призначена для так званої підготовки до робіт, скажімо, на спорудження даху на півтори тисячі квадратних метрів, укріплення Старокиївської гори...
Відтак стають зрозумілими і наміри ініціаторів відбудови з міської державної адміністрації: «кинути кістку» археологам, щоб, з одного боку, заліпити їм рота новенькими банкнотами, а з другого боку, провести археологічні роботи як перший етап підготовки території до будівництва.
Отже, матеріальний бік проблеми: дядьки нашого міста, як не києм, то палицею, вже вкотре хочуть винути з наших кишень гроші – адже ці дев’яносто мільйонів гривень є нашими податками.
Естетичний бік проблеми: окрім того «маніфестального архітектурного психозу», що панує нині в центрі столиці, з відбудовою фальсифікату Десятинної церкви (саме фальсифікату, адже фахівці не можуть відтворити первозданний вигляд храму) буде спаскуджено найдавнішу частину історичного центру Києва: (1) буде знищено естетичний панорамний характер цієї частини Києва, хоча, згадаймо, саме панорамність надає нашому місту неповторного шарму, а його мешканцям — особливого відчуття розкутості, коли з віщих київських високостей хочеться як не птахом полинути в долину Дніпра, то принаймні, як висловився Оноре де Бальзак, скинути штани й помочитися на голови всіх королів світу; (2) будівництво матиме катастрофічні наслідки для довколишньої забудови, воно вкриє саваном кількарічного (а то й довічного) забуття Національний музей історії України, який закриють для відвідувачів, призведе до естетичної загибелі яскравої барокової пам’ятки — Андріївської церкви, яка звучатиме кволим відлунням новоствореного одоробла (цей дисонанс добре видно на малюнках ХІХ ст., де зображена Десятинна церква архітектора Стасова і поряд — Андріївська церква), і до реальної загибелі найстарішого дерева нашого міста — п’ятсотлітньої липи, яка є живим свідком багатьох історичних подій.
Моральний бік проблеми (стосується не лише Десятинної церкви): спекулюючи на питаннях віри та пошанування святинь, дядьки нашого міста просто гендлюють землею, маючи з того зиск; вони не зважають на те, що земля в Києві перебуває в комунальній власності, тобто належить територіальній громаді, тобто нам з вами; то, може, настав час дати дядькам по руках?
Політичний бік проблеми: про нього на прес-конференції розповіла старший науковий співробітник Інституту теорії та історії архітектури та містобудування, кандидат архітектури Наталя Логвин: «Олександр Омельченко каже, що церкву відбудовуватимуть на розпорядження Президента Кучми. Але, вибачте, це розпорядження Президента про відбудову Десятинної церкви було скасовано. Замість нього Президент Кучма у березні 2004 року видав указ про впорядкування території. Але там нема що впорядковувати. Старокиївська гора, слава Богу, стоїть, вона не руйнується й не сиплеться, як, скажімо, Софія чи Лавра. Однак не встиг Омельченко сповістити про відбудову, як Кабінет міністрів у спішному порядку видає розпорядження про проведення археологічних робіт. Постає питання: чому саме Кабінет міністрів? Адже ні Інститут археології, ні Міністерство культури, у віданні якого знаходяться пам’ятки археології, не зверталися до Кабінету міністрів з відповідним поданням. Якщо це робиться для впорядкування території, то для чого тоді поспішати? Однак очевидно, що робиться це для того, щоб швидко все розкопати, сказати, що там нічого нема, і розпочати будівництво до виборів».
Пані Наталя намалювала яскраву картину ймовірної відбудови: «Будівництво проводитиметься на палях. Викопають котлован, і ті підмурівки церкви, які ще залишилися, викинуть, як викинули свого часу підмурівки Михайлівського Золотоверхого собору та Успенського собору. Хто б вам що не говорив про те, що там збереглися давні рештки, це неправда. Ніяких давніх решток на цих двох пам’ятках не залишилося». Натомість, за міжнародним та українським законодавством, саме давні фундаменти, а не новотвори, споруджені на них (або замість них), вважаються пам’ятками старовини. На цьому наголосила у своєму виступі заступник голови Державної служби охорони культурної спадщини Міністерства культури України Євникія Ліньова. За її інформацією, таке будівництво стане прямим порушенням світового пам’яткоохоронного законодавства — Венеціанської міжнародної хартії з консервації й реставрації пам’яток та визначних місць (1964 р.), Конвенції ЮНЕСКО про захист світової культурної та природної спадщини (1972 р.), Бурської хартії (1979 р.), Флорентійської хартії (1981 р.), Дрезденської декларації (1982 р.), Лозаннської хартії з охорони та використання археологічної спадщини (1990 р.), Ризької хартії з автентичності та реконструкції історичних об’єктів у контексті збереження культурної спадщини (2000 р.), а також багато інших, в тому числі й українських законів.
Для того, щоб уникнути руйнівних наслідків відбудови і не порушувати законодавства, можна було б пристати на пропозицію, розроблену в Академії архітектури, і здійснити так звану віртуальну реставрацію церкви, про що розповів журналістам віце-президент Академії архітектури, професор Валентин Єжов. Уявіть собі, що у вечірній час над древніми фундаментами, з допомогою лазерної техніки та спеціального освітлення, виникають віртуальні обриси храму…
Однак у нас, мабуть, повелося здавна: якщо влазимо в щось, то з головою і до смерті. Нам потрібно спочатку розвалити, зруйнувати, вивернути, перекрутити, а тоді вже чухати потилицю, мовляв, ото набудували!..
Отже, археологи не лише не бажають ставати учасниками незаконної і безглуздої будови, а й залишаються невиправними романтиками навіть у сучасних умовах: вони відмовляються розтрачати державні кошти на недоцільні дослідження, зважаючи на те, що, по-перше, археологічні роботи стануть лише прикриттям для початку будівництва, а, по-друге, існують нагальніші проблеми реставрації унікальних пам’яток світового значення, серед яких називають Софію Київську та Києво-Печерську лавру, що занесені до реєстру ЮНЕСКО. Про це йшлося, зокрема, і в зверненні представників громадськості та науки до Президента України, яке зачитала учасникам прес-конференції заступник голови Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, кандидат історичних наук Олена Титова. Вона повідомила також, що на сьогодні до «червоної книги» пам’яток України занесено близько 200 пам’яток, які перебувають в аварійному стані і потребують негайних реставраційних робіт.
Здавалося, ось куди слід було б вкласти відповідні кошти. Аж ні. Мулько. Муляє дядькам проклята грошва і осоружна політика, бо шурхнуть гривні повз руки у регіони, як горобці з городу, — іди, лови… І в тих регіонах, хай навіть щось там відреставрують, то хто його побачить? Десятки, сотні? А якщо збудувати таку штукенцію, як Десятинна, в самому історичному серці Києва, то побачать мільйони, а відтак можна буде і в кишеню щось покласти, і випнувши груди, на вибори піти, мовляв, дивіться, які ми «кльові».
Сподіваюся, що все це залишиться у їхніх снах і мареннях. І навіть якщо уявити немислиму річ, а саме, що на відбудову їх подвигають не гроші і не політика, а бажання творити добро, то давно слід було б знати, що намагатися робити добро, маючи за душею саме лише бажання добра — марна річ. Все це завжди обертатиметься злом. Для того, щоб робити добро, потрібно точно знати, як його робити і вміти його робити.
Втім, розмову ще не закінчено. Учасники прес-конференції підписали звернення до Президента України Віктора Ющенка та віце-прем’єра з гуманітарних питань Миколи Томенка з пропозицією провести широке обговорення проблеми за круглим столом з участю вищих посадовців держави й міста, фахівців, представників громадськості.