З-поміж усіх подій, якими в Києві відзначалася 55-та річниця Загальної декларації прав людини, безсумнівно, найпомітнішою й найцікавішою стали Дні Кіно про Права Людини, що відбулися в столичному Будинку кіно з 16 по 21 грудня за сприяння комерційних компаній «СКАЙД-ВЕСТ» та «DHL».
Хітом Днів Кіно про Права Людини стала українська прем’єра стрічки Майкла Вінтерботтома «В цьому світі». Показ зазначеного фільму закономірно привернув глядацьку увагу до фестивалю, адже «В цьому світі», володар «Золотого Лева» на Берлінале-2003, є цьогорічним європейським фаворитом інтелектуального кіно. «В цьому світі» — зразок надпотужного за психологічним впливом фільму. Стрічка доводить, що криза ідей у сучасному кінематографі не є остаточною, а цифрові технології можна використовувати не в суто естетських або суто комерційних цілях, а задля поступу кіномови. У фільмі вдало втілено синтез документального та ігрового кіно. Невелика знімальна група на чолі з Майклом Вінтерботтомом, озброївшись ручною цифровою камерою, супроводжувала двох нелегальних еміґрантів з Афганістану в їхній подорожі до омріяного Лондона. Попри очевидну наявність попереднього сценарію, стрічка фільмувалася в «польових умовах», з великою часткою імпровізації та персонажами, котрі грали самі себе. Псевдодокументальна манера, несподівано обрана Вінтерботтомом (у минулому він знімав історичні стрічки-екранізації), створює віртуозне поєднання правди та фікції, а також дозволяє глядачеві відчути себе у шкірі нелегала, уявити собі цей стан не через художню реконструкцію або тенденційну публіцистику, а з допомогою безпосередніх чуттєвих переживань. Постановочний елемент фільму майстерно вмонтовано в документально відзнятий плин життя. Завдяки цьому у фільмі з’явилися сцени, які неможливо відзняти наживо, проте без них будь-яка оповідь про нелегальний світ буде неповноцінною (наприклад, епізод у вантажному контейнері, де нелегали гинуть від задухи). Мистецтво такого класу впливає на ситуацію з правами людини ліпше, ніж десятки семінарів та тонни списаного деклараціями паперу. Фінальний титр свідчить, що «виконавець» головної ролі, 16-річний афганський хлопчик, по завершенні зйомок дістав тимчасовий притулок у Лондоні.
На тлі цього шедевра особливо програвала документальна програма фестивалю, де публіцистично-кон’юнктурний елемент переважав над художнім. Фільми на замовлення, цікаві лише вузькому колу правозахисників, не відповідають завданню фестивалю — актуалізувати проблематику прав людини засобами мистецтва. Проте по-своєму цікавими були обговорення правової ситуації в Україні на матеріалах щойно побачених фільмів. Ішлося про права дітей та жінок, проблему СНІДу, ситуацію з правами людини в Україні. На щастя, були в програмі фільми (наприклад, російський «Вася» Андрія Загданського та український «Гамлет з гепі-ендом» Олександра Коваля), у яких розгляд ситуації з правами людини є не самоціллю, а засобом показу трагедії людських доль. А ось доля фільму Андрія Шевченка «Обличчя протесту», також включеного до документальної програми, ілюструє порушення прав людини в Україні незгірш від змісту цього самого фільму, адже одразу після створення він фактично опинився «на полиці», так і не дійшовши до телеглядачів. «Обличчя протесту» є першим українським фільмом, що намагається об’єктивно та безсторонньо розповісти про масові заворушення під час акції «Україна без Кучми» в 2000—2002 роках. В «Обличчі протесту» немає жодної крамоли, жодної політичної заанґажованості. Але ж об’єктивний показ подій страшить наших можновладців найбільше, тож фільм навряд чи найближчим часом потрапить на телеекрани. Розуміючи це, автори фільму змушені знайомити глядачів зі своїм твором на напівпідпільних «творчих вечорах». Недоступність цього фільму широкій аудиторії прикра ще й тому, що «Обличчя протесту» — вищий пілотаж документальної публіцистики. Телефільмів такого ґатунку в Україні більше немає — владі набагато зручніше годувати населення брудним низькопробним «Піаром». Андрій Шевченко дав можливість обом сторонам висловитися про ті сумні події. Говорять мешканці наметового містечка на Майдані, говорять представники влади, міліції, силових структур. І хоча беззастережна об’єктивність у публіцистиці неможлива, фільм Андрія Шевченка є надважливим першим кроком до осмислення тих подій.
Безсторонність та об’єктивність — саме цих якостей могли б навчитися в Андрія Шевченка ізраїльські автори, що створювали стрічку «Женін... Женін». У ній ідеться про жорстоке знищення арабського мирного табору ізраїльськими військами. Однак говорить у фільмі лише потерпіла сторона — жертви військової атаки, котрі протягом години розводяться про свою ненависть до Ізраїлю та бажання помститися аґресорам. Отже, ненадання слова другій стороні у цьому фільмі веде до його повної неконструктивності — порозумітися з ворогом набагато складніше, ніж зі зброєю в руках відстоювати власні інтереси.
Не бояться говорити про свої проблеми у сусідній Туреччині. Як відомо, ситуація з правами людини в Туреччині — основна перешкода, що заважає цій країні порушити закони географії та приєднатися до Європи. Очевидно, турецьке прагнення до ЄС не є суто декларативним, адже зловісні зникнення людей там не замовчують, а фільми на цю тематику на полицю не кладуть. Турецька стрічка «Ніде більше» (2002) розповідає про пошуки матір’ю свого сина, який зник через свої політичні переконання. І хоча всі зусилля матері виявляються марними, а стрічка хибує на одновимірну драматургію, поява такого фільму не може не справити позитивного враження на різноманітні комісії з прав людини.
Решта фестивальної програми (французький «Час п’яних коней», «Джерело моєї історії» із Буркіна-Фасо, британський «Небо: мовчазний свідок») відтворили стільки людських страждань та оголили стільки больових точок сучасної цивілізації, що наприкінці Днів Кіно про Права Людини глядачі відчували щось на кшталт катарсичного очищення. Організатори фестивалю (а це були Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, Міжнародний фонд «Відродження», Українська асоціація міжнародної амністії, Центр інформації та креативної діяльності «Верум» і Центр сучасних інформаційних технологій та візуальних мистецтв) виправдали гасло Днів Кіно про Права Людини: ці фільми не залишили нас байдужими.