UA / RU
Підтримати ZN.ua

Правда Надії

Книжка спогадів і роздумів Надії Савченко "Сильне ім'я Надія" презентована на Форумі видавців у Львові. Українська льотчиця, ув'язнена Росією, почала писати книжку під час голодування. Доти доволі іронічно сприймала прохання адвоката Іллі Новікова нотувати спогади для історії.

Автор: Оксана ЗАГАКАЙЛО

Книжка спогадів і роздумів Надії Савченко "Сильне ім'я Надія" презентована на Форумі видавців у Львові.

Українська льотчиця, ув'язнена Росією, почала писати книжку під час голодування. Доти доволі іронічно сприймала прохання адвоката Іллі Новікова нотувати спогади для історії.

Виснажена голодом, але з вірою в перемогу, прийняла рішення раціонально використати життя: "…як подумала, на скільки запитань довго і нудно доведеться відповідати, якщо виживу і вирвуся на волю… Я вирішила: краще один раз написати, поки є час, ніж сто разів повторювати…".

Написала розмовною мовою, а не високим стилем, - справжньою, емоційною, лайливою.

У книзі-свідченні викладає свою правду лише про те, що бачила на власні очі або відчувала: бій під Луганськом 17 червня 2014 р., полон сепаратистів, голодування у російській в'язниці. Також - Майдан, Ірак, дитинство.

Автор повсякчас акцентує на вадах системи, феноменах війни та сепаратистів, парадоксах Росії, вартості життя.

Про доволі трагічні події йдеться без сентиментів. У тексті червоною ниткою проходить принцип - "Я не залишаю собі сил на зворотний шлях", а звідси - впевненість, незламність, раціоналізм і доволі багато… гумору.

Сміх визволяє, полегшує страждання. Ось як описано чи не найважчий - 73-тій день голодування, при втраті 25 кг ваги: "…"клацнуло", а точніше - "крякнуло"!.. Лежу. Починає вібрувати всередині. Починає трусити серце, руки, все тіло. Сідаю. І, як на дискотеці в нічному клубі "світломузика", починає мерехтіти світло за долі секунди по декілька раз".

Емпатія з таким дотепним текстом майже неможлива. Зрештою, цього й не потребує Надія. Писала, що найважче під час голодування - не дія, а "капання на мізки" рідних, адвокатів із проханням припинити.

Вона, радше, прагнула показати можливу ницість, жорстокість людини. Коли оголосила голодування, "тюремщики обшукали камеру з особливим цинізмом і насмішкою(…). У Москві навіть сіль в шкарпетці, якою вуха гріла, хотіли забрати!".

І водночас - воліла продемонструвати, що добро сильніше: "В мене є гідний приклад. Мені написав лист підтримки чоловік на ім'я Віктор… Він голодував свого часу в протест проти окупації радянськими військами Чехословаччини. Нині йому 75 років, і він написав, що в знак солідарності приєднається до мого голодування, як він сказав, "тряхнет стариной".

У "Сильному імені Надія" підтверджуються факти про "спонсорування" сепаратистів Росією, постріли снайперів для розпалювання бою по обидва боки барикад на "криваве Водохреще".

Натрапляємо на часте висміювання безглуздості. До прикладу - полонену Надію відвезли в мотель у Росії під назвою "Євро" - "дешева нічліжка із претензією на євроремонт. Понад трасою із чебуречною поряд".

Навівши всі ці факти, Надія осмислила вартість життя та свободи.

Свободи від ворога, режиму, але найперше - внутрішньої. Її обурює написання багатьох заяв на ім'я керівника тюрми. Тому що це не начальство, а злочинці, які діють проти неї насильно.

Також - її дратує слово "прошу" у встановлених зразках заяв. "І хто вчить людей такій рабській психології?! (…) Треба вже якось відмовлятися від цих рабсько-покірливих стандартів! Людина не повинна мислити в манері самоприниження! Просять тільки тоді, коли хочуть щось, що не належить тобі, або що не заслужив, на що не маєш права! А коли ти просиш в командира свій заслужений відгул за
180 днів (півроку!) бойових чергувань відстояних, а тобі ще й не хочуть їх давати, то це скотство бісити (…) починає! А у в'язниці - то й поготів", - читаємо у книжці.

Тюрма - це вкрадені, змарновані місяці життя.

У книжці вона розмірковує й над своєю відповідальністю за чуже життя. Адже "кожна людина, якщо вона головою здорова, після бою не хоче думати, що саме її куля потрапить в ціль. А з полю бою 200-х виносять, і кожен розуміє, що всі промахнутися не могли…".

Вона ж пише: "Напевно, мені буде про що поговорити з Богом… Але це Суд Божий, а не людський, і аж ніяк не суд Росії".

Сестра Надії Віра прагне видати переклад "Сильного імені Надія" для Заходу.

Коментар

Ростислав ЧОПИК, літературознавець:

- Метр французького натуралізму Еміль Золя колись винайшов термін "експериментальний роман". Це коли в певне суспільне середовище занурюється позитивний інгредієнт (попросту - хороша людина), аби стати індикатором на вияв його несумісності з собою, тобто - індикатором його ненормальності, його негативу. Книжка Надії Савченко і є отаким "експериментальним романом", з тією відмінністю, що Золя свої сюжети і своїх персонажів вигадував, як мінімум - моделював, ну а тут - усе "з натури", стенографічно, "науково реалістично" (як сказав би учень Золя наш Франко), аж до точних медичних замірів на тему: скільки ще може витримати людина, щоб лишитися людиною, скільки ще може витримати Надія, котра має право померти тільки останньою. До того ж уся ця стенографія дійсності, що здається неможливо далекою в часі й просторі, триває "тут і тепер": книжку Надії читаю, коли її авторку перевозять для суду в ростовський Донецьк.

Для Надії Савченко не лише російська "пенітенціарна" система, а вся Росія, ця велика абсурдна Тюрма, є тією "експериментальною лабораторією", куди занурено її, українку, людину, котра, "сидячи в російській в'язниці, міцно тримає за шиворот московського царька" (як зав'язує у передмові неперевершений дід Свирид). Адже той московський царьок вже усвідомив, що, зробивши Надію своєю "особистою заручницею", насправді сам став заручником "інгредієнта" "патологічно чесного" (колись про Стуса, у слідчих звітах), "інгредієнта" на вияв несумісності з честю й людяністю не лише прогнилого путінського режиму, а й усього російсько-імперського трибу життя.

Цю книжку прочитає величезна кількість українців, відтак - не-українців, серед яких останніми стануть, мабуть, росіяни. Але їх зацікавлення буде точно найбільшим. Бо від нього залежатиме - чи й надалі лишатимуться "партачами життя" (як сказала би незабутня Олена Теліга), а чи, похмелившися з остаточного, підсумкового бодуна, врешті вирішать жити по-людськи.