Вихід третьої та, сподіваємось, останньої «Матриці» зменшив кількість непосвячених у таємниці нашого віртуального буття до мінімуму. Якщо припустити, що у світі Голлівуду існують якісь інші цілі, окрім комерційних, то вихід напрочуд невдалої «Матриці: Революції» можна було б виправдати так: останні щасливці, кого не зачепила повсюдна присутність «Матриці» в сьогоднішньому маскульті, нарешті взнають усю правду про нашу псевдореальність. Тепер «Матриця», схоже, торкнулася всіх і кожного.
Буря, здійнята вітчизняними та зарубіжними мас-медіа з приводу чергової голлівудської прем’єри, наштовхує на думку, що віртуальна реальність таки править світом. Нас закликають «припустити неможливе»: наш світ таки не контролюється Матрицею. Переконують, що свідомість кожного з нас — це його власна свідомість, не контрольована ніякими машинами. Ніхто з нас не є живою батарейкою для функціонування механічних монстрів. Усі наші фізичні відчуття реальні, створюються не комп’ютерною програмою, а органами нашого тіла. І біфштекс, який ми їмо на сніданок, є не симулякром, а таки біфштексом. Іронія звітів та репортажів про вихід фільму «Матриця: Революція», здається, всього лише приховує параноїдальну серйозність їх авторів. Матриця, хоч і у своєму мас-медійному втіленні, таки опанувала світом.
Проте не тільки індустрія розваг заходилася гратися з новоствореними віртуальними міфами. Норвезький учений, професор Оксфорда Нік Бостром нещодавно видрукував дослідження «Чи не живеш ти у комп’ютерній симуляції?», в якій на науковому рівні доводить, що «гіпотезу симуляції реальності слід розглядати серйозно». Резонанс, вчинений «Матрицею» в середовищі інтелектуалів, свідчить, що зневажуваний ними Голлівуд ще не втратив здатності породжувати міфи, на які ведуться не тільки тінейджери. У листопаді 1999 року, тобто через кілька місяців після приголомшливої появи першої «Матриці» на екранах, у німецькому місті Карлсруе відбулася наукова конференція під приреченою назвою «In the Matrix» («Всередині Матриці»). У конференції взяли участь такі інтелектуальні авторитети сучасності, як неформальний лідер всесвітнього психоаналітичного руху Славой Жижек, «критик цинічного розуму» Петер Слотердайк та російський філософ-постмодерніст Борис Гройс. Останній говорив про «екранізацію смерті філософії», здійснену зухвалими американськими молодиками. Петер Слотердайк побачив у «Матриці» ілюстрацію до своїх теорій про роль іронії в сучасному світі. А блискучий діагностик людської натури Славой Жижек порівняв цей блокбастер із психологічним тестом Роршаха (у процесі тесту пацієнтові пропонують проасоціювати побачені беззмістовні плями з будь-якими уявними предметами). Феномен «Матриці» в тому, що кожна соціальна група побачила у цьому фільмі те, що переймає її найбільше. Інтелектуали отримали поживу у вигляді загадкових псевдофілософських діалогів, а також можливості відшукування психоаналітичних та марксистських підтекстів у фільмі. Рядовий «наївний глядач», себто споживач блокбастерів, побачив нестандартний підхід до традиційного матеріалу коміксів. Ліві заговорили про диктат капіталу, що алеґорично представлений у фільмі тотальним контролем машини-«експлуататора» над людиною-«пролетарієм». Праві побачили у фільмі чергову ліберальну антиутопію. До того ж автори «Матриці» вправно зіграли на приспаних фобіях та неврозах сучасної західної людини. Вже багато говорено про параноїдальний страх того, що навколишній світ є не об’єктивною реальністю, а штучно побудованою фікцією. Та й з чим має асоціюватися в американському колективному несвідомому зловісно-зелений колір Матриці? Звісно, з загрозою всюдисущого ісламу! Так чи інакше, проект зачепив усіх.
Унікальність «Матриці» в тому, що ця трилогія спромоглася охопити й зацікавити фактично всі верстви сучасного соціуму — від зацофаних тією ж віртуальною реальністю підлітків до лідерів інтелектуального світу планети. Одначе поява трилогії не свідчить про повернення старих добрих часів, коли начебто не існувало протистояння елітарного та масового мистецтв. «Матриця» — дітище постмодернізму, що засвідчило еволюцію цього загадкового явища. Найкращі постмодерністські твори з приблизно однаковим інтересом сприймалися і масою, і елітою, щоправда, на різних рівнях. Масового споживача в романі Умберто Еко чи фільмі Девіда Лінча приваблює захоплива інтрига та жонґлювання архетипами масової культури, а елітарного — інтелектуальна гра алюзіями та підтекстами, розшифрування яких доступне тільки вибраним. Ситуація з «Матрицею» відрізняється тим, що тепер вступити в постмодерну гру можуть усі. Якщо раніше прихований, глибинний шар постмодерністських творів був доступний лише інтелектуалам, то тепер ним може насолоджуватися кожен більш-менш освічений глядач. Постмодернізм зазнає профанації (якщо такий вислів не є оксюмороном). Позірна глибина «Матриці» насправді порожня: в першій частині хакер Нео тримає в руках томик Бодріяра, а в діалогах вигулькують цитати з давньогрецької філософії, щоправда, адаптовані до американських підручників на кшталт «Платон за 90 хвилин».
Проте за чотири роки, що розділяють різні частини трилогії, її творці брати Вачовськи вирішили відмовитися від інтелектуальних лаврів братів Коенів і зайнятися чистою комерцією. Персонажі продовжень «Матриці» так само роздувають щоки у зарозумілих діалогах, але реального філософського підтексту вочевидь поменшало на користь спецефектів. Одразу пролунало обурення критиків, мовляв, цікавий задум знову перетворюється на прохідний комерційний проект. Але хіба краще було б, якби «Матриця» започаткувала новий тип інтелектуального кіно, в якому фрази на кшталт «усе, що має початок, має свій кінець» видаються за філософські сентенції?
У фільмі «Матриця: Революція» натяки на інтелектуалізм зведено до мінімуму, тож і матеріалу для гри в постмодернізм більше не залишилося. Автори ніби зумисне відхрещуються від інтелектуального минулого, з дивною старанністю перетворюючи своє дітище на примітивний комікс. Персонажі стають дедалі схематичнішими, діалоги — мелодраматичними. За логікою сюжету ніби ніхто й не стежить — злива спецефектів поставить усе на свої місця. Проте брати Вачовськи, палкі прихильники кічу, навряд чи серйозно сприйняли б такі закиди: вони просто випробовують себе в жанрі ґіґабюджетного блокбастера, а на високі матерії їм, як «справжнім постмодерністам», начхати.
Тим більше що в дію пішли перевірені стратегії голлівудського піару. Вже не вперше тамтешнім умільцям доводиться рятувати безпорадний фільм від комерційної загибелі. А з «Матрицею: Революцією» особливих проблем, мабуть, і не було: протягом останніх чотирьох років «матричний» бум ніяк не вщухав, і глядацької інерції, за якою маси тягнуться до кінотеатрів на продовження своїх улюблених стрічок, вистачило аж на два фільми. Та все ж було застосовано один винахід: прем’єра фільму 5 листопада відбулася одночасно з точністю до години більш ніж у п’ятдесяти країнах світу (Лос-Анджелес побачив «Революцію» о 6 ранку, Лондон — о 14-й, Токіо — о 23-й тощо). Ця акція розкручувалася як безпрецедентна подія планетарного масштабу, що, за словами продюсера всіх трьох «Матриць» Джоела Сільвера, «відображає бачення братів Вачовськи та підкреслює тему інтеґрації, про яку йдеться в трилогії». В урочистих словах продюсера мимохіть прослизнула обмовка, здатна пролити світло на суть цього ґрандіозного атракціону. Який зв’язок між інтеґрацією, про яку говорив Джоел Сільвер і яка уможливила одночасну прем’єру фільму як у «метрополії» (США), так і в «колоніях» (решта світу), й віртуальною реальністю, що є лейтмотивом трилогії? Чи не є та сама «культурна інтеґрація» всього лише формою віртуалізації світу, способом масового ідеологічного контролю? Матрицю з однойменного фільму неодноразово називали метафорою індустрії розваг, що зомбує своїх споживачів. Зрештою, як доводить сама трилогія, кожна, навіть найдовершеніша система іноді виходить із ладу, породжуючи непоправні помилки. Якщо перша «Матриця» була саме такою помилкою голлівудської системи, яка алеґорично розповіла всьому світові про сутність «фабрики снів», то дві наступні частини трилогії виправили ситуацію, звузивши ідею до суто розважальної.
Про те, що «Матрицю: Революцію» слід розглядати не як кінематографічний, а як соціальний феномен, свідчить також використання цього фільму у політичних іграх. Невдовзі після прем’єри «Революції» на одному з українських опозиційних інтернет-порталів з’явилася стаття Юлії Тимошенко, в якій сюжетні колізії фільму знаходять свої відповідники у вітчизняному політичному житті. Схоже, трилогія «Матриця» перетворюється на щось більше за вдалий голлівудський проект — вона стає артефактом масової культури. Численні обігравання, пародії та епігони уславленої трилогії не забаряться.