Вихід у прокат фільму "Поводир" Олеся Саніна має ознаменувати нову точку відліку українського кіно. Його головний меседж - "можливість" наших кінематографістів зробити масштабний глядацький фільм і таким чином відчинити ворота української індустрії.
Першим важливим фактом є те, що обидва нові українські фільми (котрі всуціль заполонили очі й думки глядачів), "Плем'я" Мирослава Слабошпицького та "Поводир" Олеся Саніна, базуються на темі фізичного каліцтва, пов'язаного з органами відчуття.
У першому випадку йдеться про глухонімих, у другому - про сліпих.
Звісно, це випадковість. Але яка характерна і, можливо, знакова! Через художній та емоційний катарсис, через проблеми з відчуттями має настати певне прозріння. Це по-українському. Або по-християнському. Як-то кажуть, на круте дерево потрібно крутого клина. І саме такими клинами є "Плем'я", "Поводир".
Проте якщо "Плем'я" (як клин) був застосований не масово - на "свою" аудиторію, обмеженим числом копій, то "Поводир" виглядає такою собі зброєю масового емоційно-бізнесового ураження.
Висунення цього фільму на "Оскар", згодом скандал, із цим пов'язаний, широка рекламна кампанія, правильний маркетинг і найбільший український дистриб'ютор - усе свідчить про вивірений шлях, ледве чи не вперше в українській історії застосований за лекалами вже давно усталених кіноіндустріальних держав.
З "Поводирем" майже все склалося як гадалося. Знаний режисер ("Мамай" Саніна мав розголос),
найкращий оператор України (Сергій Михальчук).
Відома і чудова співачка з дебютом у кіно (Джамала), один із найкращих українських продакшенів (Pronto Film). І наразі актуальна й ідеологічно правильна ідея в основі сценарію - розстріл більшовиками кобзарів та масова колективізація в Україні.
Втім, за добре склеєною формою подачі, за фантастичною операторською роботою, вражаючими панорамами, художньою досконалістю в кадрі ховаються й фундаментальні проблеми нашого кіно. Особливо прикрі. Бо так само, як короля робить його почет, кіно проявляється через деталі.
Будемо відверті. Харизматичний актор Олександр Кобзар, що грає негативного персонажа (чекіста), впродовж усього фільму - однаковий, його вираз обличчя більше скидається на маску, надіту на початку фільму та так і не змінену до фіналу. Приголомшливий Станіслав Боклан - один із найкращих акторів вітчизняного театру - в кіно однак лишає при собі театральність...
Цікавий юний Антон Святослав Грін - усе ж таки аматор і, попри всі тренування перед зйомками й під час них, аматором залишається, і цього не приховати у великих планах, а особливо - в діалогах. Цього не приховати ні операторськими ракурсами, ні монтажем.
Джамала - фізіономічно і у звуковому плані чарівна, всі про це знають, але теж - аматор.
Та першість у розфокусі "Поводиря" веде драматургія. Доволі складний проект із великою знімальною групою, тривалим пре- і постпродакшеном, масовками та кількістю локацій (що робить честь творцям), - у певних сценах провалюється в режисурі й драматичній складовій. Сцена бійки хлопця з іншими хлопцями "на палках", крім того, що знята невдало (потрібні знавці екшен-зйомок, а в нас такого ніколи не знімали), - не пасує сюжетові: драматично-ліричну історію з формою роуд-муві перетворюють на бойовик із очевидними алюзіями "Сліпої люті" Філліпа Нойса з Рутгером Хауером у головній ролі.
А в трагічній сцені з колодязем і розумінням смерті коханої герой Боклана, в розпачі волаючи до неба, розкидає в боки руки так пафосно, що руйнує все перебільшенням і нереалістичністю. Так само і в сцені, коли герой Антона з голоду йде грабувати квартиру, його застає героїня Джамали і, замурзаного (по такому тривалому часі) - впізнає в одну секунду…
Хтось скаже, що не треба бути занадто прискіпливим. Що не треба бути прискіпливим у такий час. Не треба "довбатися" до нашого кіно, до тих, хто хоч щось робить, а тут ти, писака, лише теревені розводиш… Цілком імовірно.
Цілком імовірно, що фільм сподобається масам і 130 копій спроможуться зібрати 30 млн грн за курсом 12 (мій прогноз) за півтора місяця прокату. І вже таким чином зробити "Поводиря" першим вітчизняним блокбастером (хоча це й не окупить витрат на фільм).
Хто зна, може, зважаючи на ситуацію в Україні, Американська кіноакадемія (чутлива до політичності, соціальності та ідеологічності) не тільки внесе "Поводиря" до списку номінантів, а й присудить йому нагороду за найкращий "іншомовний фільм". Можливо.
Але це не спростовує важливості критики стосовно кіно. Особливо вітчизняного. Яке лише через неймовірні зусилля зможе пробити ідейний і технічний мур проблем, збудований нами ж самими.
"Поводир" може виявитися знаковим фільмом у тому сенсі, що, шкутильгаючи й навпомацки, проведе нас на інший бік барикад. Подалі від племені злих прибічників старого статус кво.
Караван іде. І підштовхує його якраз "гавкання".