Як хороше плювалося мені торішньої осені, коли нобелівський комітет видав серові, британському письменникові тринідадського походження та індійського коріння В.С.Найполу, фінансову допомогу в сумі близько мільйона американської валюти. І за що видав! За ревне служіння ідеалам антифундаменталізму та антиісламізму. Ніколи ще Нобелівська премія не була вручена настільки кон’юнктурно і прямолінійно.
Західний світ після 11 вересня і справді став іншим, вирішивши вкотре показати тому іншому, незахідному, світові своє місце. Тоді це скидалося на таку собі інфантильну тенденційність Заходу взагалі і Шведської академії зокрема спричинену бажанням хоч і в такий нечесний спосіб, але захистити себе від екстремізму ісламського зразка. Хотілося вибачити нобелівцям іще одну тенденційність і не сприймати її як тенденцію. Однак, схоже, західне суспільство всерйоз занепокоєне «ісламською загрозою», і це занепокоєння вкотре справдилося. А численні анекдоти про політкоректність, що ширяться, як галюциногенні гриби після кислотного дощу, поволі насправді-таки перетворюють її на величезний і зовсім несмішний анекдот.
13 травня культовий у певних інтелектуально заклопотаних колах 44-річний французький прозаїк Мішель Уельбек отримав одну із найпрестижніших літературних премій IMPAC, яка вручається щороку в Дубліні і становить 60 тисяч фунтів стерлінгів. Автор резонансного і скандального роману «Платформа» (сюжетним тлом якого є сексуальний туризм в Таїланді, а критиці «безсенсовного ісламу» присвячено багато сторінок) цього разу був удостоєний почесної відзнаки за свій, подейкують, центральний роман «Елементарні частки». В основу його сюжету покладене життя двох французьких братів-інтелігентів з їхніми проблемами і концепціями, психосексуальними комплексами, збоченнями й радощами, кров’ю, каліцтвом та спермою. За жанром цей твір можна було б умовно визначити як роман-порахунок із сексуальною революцією 1960-х років.
Перекладений 26 мовами (російською, у тім числі), цей, як на мене, загалом естетично слабкий і неви_правдано роздутий роман випередив твори двох останніх букерівських лауреатів Марґарет Ествуд та Пітера Кейрі, а також класика латиноамериканської літератури Карлоса Фуентеса. І це може свідчити лише про очевидну позитивну налаштованість журі на щось. На що? — запитаєте ви. Мабуть-таки, передусім, на позатекстове, властиво, нелітературне обличчя Уельбека — відомого скандаліста, хама і… (дежа вю!) — ісламофоба.
Не знаю, у яких стосунках Уельбек перебуває з партією Ф.-М. Ле Пена і здоровим глуздом, але тільки божевільний міг в інтерв’ю поважному французькому часопису Lire назвати іслам найтупішою релігією. «Якщо ви почитаєте Коран, ви просто припухнете, — просторікує далі син, до речі, правовірної мусульманки. — Біблія принаймні чудово написана — древні євреї мали чуття стилю». Можна повірити в те, що сучасний західний світ любить Уельбека, дякуючи йому за розвінчування сексуально революційного покоління французьких шістдесятників. І за любов свою він вимагає плати. Відтак Уельбек як справжній блазень мусить висловлювати старанно приховувані і завуальовані бажання Заходу. Але нині, після французьких лівих під шквалом прямолінійних наїздів Уельбека опинився іслам, за його словами, релігія «небезпечна і бездарна». Отака дивна політична заанґажованість письменника. Майже за Сартром.
Можна було б вважати підозру перебільшеною, якби не одна деталь: премія IMPAC вважається найдемократичнішою і найпочеснішою письменницькою відзнакою на Заході, оскільки визначається голосуванням журі, до якого входить 123 бібліотеки з 38 країн. І після цього не вірити у всесвітні змови? Симптом, панове, не інакше, як загальноєвропейський симптом.
Сам Уельбек визначає себе як циклотемика — людину, яка завжди суперечить собі і не має власної думки із жодної проблеми. Інакше кажучи, чисте втілення постмодерного світовідчуття. Але це йому не заважає висловлюватися з небаченою категоричністю, коли мова заходить про питання релігії та моралі («Буржуазної, юдеохристиянської моралі більше не існує»). Від минулих епох Уельбек залишає сучасній людині лише одне явище — спарювання, союз двох. А ще він любить теоретизувати: головний герой «Елементарних часток» Мішель Джерзінскі відкриває спосіб радикального оновлення людини, коли на зміну «старому людству» має прийти людство «нове», що відтворює себе нестатевим шляхом. Уельбек вірить і знає, що завтра людина стане такою собі бактерією. А європейці дуже полюбили Уельбекові метафори. Тож прощавай, світе старий. Привіт, тобі, плем’я нове, клоноване.