Коли ця стаття вийде друком, будь-яка агітація в Україні, згідно із законом про вибори, буде заборонена. Тому писати про вибори, а тим більше агітувати за якогось певного кандидата я не збираюся. Це буде моїм добровільним внеском у процес власної часткової деполітизації, яка полягатиме в тому, що в моєму особистому світі знову запанує література і все, що з нею пов’язано. Я нарешті зможу дочитати покинуті у вересні книжки, море талановитих і чудових книжок, на які всі ці буремні місяці не вистачало ні часу, ні сил. Я почну забувати по сто разів на день перечитувати «Українську правду» і «Кореспондент» із «Главредом». І не тому, що вони нецікаві чи необ’єктивні, — просто я не матиму часу, бо займуся чимось суттєвішим, наприклад, читанням романів Ремона Кено і поезії Анрі Мішо, про що наразі тільки мрію. Я нарешті прочитаю першу книгу Тані Малярчук, про творчість якої чув так багато доброго, та нові переклади фінської літератури від «Кальварії» й «Літопису». Не кажучи вже про новий роман Іздрика, який десь самотньо спить у вигляді файлу .doc у моєму ноутбуці. (Вибач, Юрку, обов’язково прочитаю, обіцяю.)
Я спробую забути, хто такі Нестор Гавриш і Лариса-Ганна Герман-Скорик — вони мають вивітритися з мого інформаційного поля так само легко, як
увійшли в нього. Я знайду на них потужний антивірус — Kaspersky, а ще краще Norton. Західне, воно, ясна річ, надійніше. А на запитання, хто такі Охендовський, Погребинський і Павловський, я неодмінно відповідатиму, що це якісь дуже відомі польські шляхтичі кінця ХVI століття. А Тарас Чорновіл — це просто однофамілець В’ячеслава, і не більше. А Піховшек — це герой якогось словацького мультика. А Вітренко — це українська назва якогось мусону чи пасату. А горде слово «пісуар» у мене стійко асоціюватиметься лише зі своїм первісним значенням.
Одне слово, я знову повернуся до себе додому, в мій затишний інтелектуальний світ звичайного помаранчевого пацюка чи козла (вже як кому подобається), до своїх залишених справ: нарешті допишу книгу малої прози, закінчу переклад «Антології сучасної польської поезії» й «Гарних двадцятирічних» Марка Гласка. Мабуть, я перестану-таки писати статті про отруєння Ющенка й фальсифікації у другому турі до німецької преси і почну писати туди ж, але вже про речі значно мені ближчі. Наприклад, про українські перспективи на отримання Нобелівської премії з літератури або просто про новинки української літератури, її нові шедеври, її карколомні успіхи.
Я перестану здригатися, побачивши по телевізору, як хрестяться і моляться за мене українські політики, що отримали благословення афонських старців у Єрусалимі. Я не просив їх за мене молитися. Я не вірю їхнім щоденним апеляціям до Бога і вищих сил. Бо точно знаю, що Бог — не фраєр і не пахан, із яким можна бути на короткій нозі, а Отець Небесний. І той, хто згадує його всує, використовуючи його в політтехнологіях як свого політичного союзника, порушує Третю заповідь. А ще я знаю, що Афон — у Греції, а Єрусалим — у Палестині, і разом їм не зійтись. Я забуду, як страшний сон, концертний виступ кандидатки на звання першої леді на мітингу в Донецьку. І рука моя потягнеться по ще одну кисло-солодку передноворічну апельсинку, тобто помаранч (уже як кому подобається). І складу в коморі свої фірмові американські валянки — до наступної революції, як мінімум. Ну й полікую, звісно, свій менінгіт — «Такой от!»
Я напишу відповіді всім знайомим і друзям на всі їхні електронні листи. Там також уже не буде про фальсифікації й отруєння, там не буде дурних жартів про еміграцію, а буде про приїзд, наприклад, до Німеччини чи Голландії на наступне Різдво. І без жодних тобі віз і триразових візитів до консульства, де мусиш пояснювати, що ти письменник, а не рецидивіст.
А ще мені доведеться щось змінити у власному одязі. Річ у тім, що я роками плекаю текстильний «оранжизм». Тому, мабуть, варто творчо переосмислити свою любов до помаранчевого кольору, який ти любив, здавалося б, усе своє життя і який за кілька місяців став улюбленим кольором мільйонів твоїх земляків. Хоча чи може бути у принципі кращий колір?