Навряд чи помилюся, коли скажу, що ім'я Мирослава Крлежі, скоріш за все, невідоме українському шанувальникові, умовно кажучи, "балканської літератури" (умовно - оскільки в Хорватії, беззаперечним класиком якої цей письменник вважається, далеко не всі в захваті від того, що країну ставлять в один ряд із тими, що й складають поняття "Балкани").
На відміну від стовідсотково впізнаваних Милорада Павича та Іво Андрича, трохи призабутої Дубравки Угрешич або нещодавно презентованих українському читачеві в перекладі Андрія Любки Міленка Єрговича (роман "Батько") та Светислава Басари ("Фама про велосипедистів"), найбільш плідний письменник Хорватії, котрий почав писати невдовзі після завершення Першої світової війни, а закінчив незадовго до болісного розпаду соціялістичної Югославії (народився 1893 року, помер 1981-го), сьогодні відомий в Україні хіба що вузькому колу любителів та фахівців з югославської літератури.
Після своєї смерти хорватський класик на кілька десятків років був практично забутий на пострадянських теренах, а своєрідне перевідкриття Крлежі відбулося в російськомовному просторі після публікації 2004 року в "Иностранной литературе" і згодом у низці інших часописів та мережевих журналів його мандрівних нотаток "Поїздка до Росії" (1925). В опублікованих у ліберальних російських ЗМІ мандрівних нарисах Крлежа подає доволі незвичну картину, з одного боку, більшовицької, а з другого - непманівської "совєтської" Росії початку 1920-х. Вочевидь, з тієї причини, що та мандрівка не зачепила України (автор в'їхав на територію СРСР через Польщу й незалежні на той час Литву й Латвію), опублікована через 80 років збірка спогадів особливо не зацікавила українського читача. Хоча в ній можна знайти таку, приміром, фразу, яка полестила б і сучасному прикарпатцеві: "Мотаючись у потребах своєї авантюрної солдатської кар'єри просторами між Карпатами й Адріятикою, я встановив, що Станіслав багато чим схожий на Любляну (Laibach und Stanislau - південна та північна окраїни K. und k. ( kaiserlich und königlich - офіційне скорочення державних установ Австро-Угорщини. - О.С.)". Через неканонічність цей текст не публікувався в радянських видавництвах, на відміну від захоплених подорожніх нотаток Герберта Веллса, Леона Фейхтвангера чи Андре Жида. Побувавши 1925 року в СРСР, комуніст і "прогресивний югославський письменник" після своїх нотаток знову зміг потрапити в Країну Совєтів тільки через 40 років. В той, другий, приїзд Крлежа прибув до "червоної" Росії в складі урядової делегації, увійшовши до неї за вказівкою Йосипа Броз Тіто. Олексій Сурков (талановитий поет, автор пісні "В землянке", тої, де "Бьётся в тесной печурке огонь…", і типовий тогочасний літературно-партійний апаратчик), який приймав югославських колег від імені Спілки письменників СССР, на запитання Крлежі, чому його твори (зокрема й "Поїздка до Росії") не публікуються в братній соціялістичній країні, відповів видатною фразою: "Сложно с вами, товарищ Крлежа".
Втім, забороненим для радянського читача Крлежа все ж таки не був. Окрім перекладів російською його найвідоміших творів - "Знамена", "Повернення Філіпа Латиновича", поетичної збірки стилізованих під менестрельські пісні на кайкавському діялекті хорватської мови "Балади Петріци Керемпуха" (в російській адаптованій версії - Петрушки Керемпуха) та інших, - була навіть екранізація одного з головних романів письменника "Родина Глембаїв" (двосерійна телевиства "Пани Глембаї" 1979 року, в головних ролях - Юрій Яковлєв, Маріанна Вертинська та інші відомі в той час актори).
Українському ж читачеві, якщо б він забажав прочитати хорватського класика рідною мовою, доступною була (і лишається) єдина книжка, без перебільшення, одна з найкращих, - "Хорватський бог Марс". Збірка новел, що пов'язані темою участи хорватських домобранів (військовослужбовців сухопутних військ Австро-Угорщини, рекрутованих виключно з хорватів) у Першій світовій війні, має чимало спільного з найкращими творами класиків "втраченого покоління" (Гемінґвеєм, Ремарком), але водночас і принципову різницю.
З нинішнього погляду, Крлежа був інфікований вірусом комуністичної ідеології, і цей вплив сильно відчутний й його антивоєнних творах. Який, утім, підготовлений сучасний читач легко може ігнорувати, зосереджуючись на психологічних аспектах або вишукуючи для себе цікаві деталі "української теми". Адже дія оповідань або безпосередньо відбувається на території сучасної України (оповідання "Бій на Бистриці Лісовій"), або ж на це вказується згадками: "…під час війни деякі генерали закохалися в парки. Вони засадили парками всю Галичину, розводили квіти, прокладали алеї і тут-таки давали їм імена…" (оповідання "Три домобрани"). Варто зазначити, що галицький фронт Мирослав Крлежа, тоді простий солдат, 1916 року бачив на власні очі.
А до війни він навчався спочатку в кадетській школі в угорському Печі, а потім у Військовій академії в Будапешті, однак за нелояльність був розжалуваний. Сталося це після його спроби стати сербським добровольцем під час Першої Балканської війни проти Османської імперії (1912). Тоді він намагався пристати до сербської армії, однак йому відмовили, запідозривши в молодому офіцері австро-угорського шпигуна, а вдома на нього чекало покарання - позбавлення звань, заборона вступати до військових училищ імперії й невдовзі, з початком Першої світової, відправка на Східний фронт. Утім, і того нетривалого досвіду перебування на фронті вистачило для написання згодом твору, що безпосередньо стосується України, - драми "Галичина ("Galicija", 1922, друга редакція - "У таборі", 1934), на жаль, знайомої тільки літературознавцям, які володіють хорватською або сербською мовою. Деякі з них вважають "Галичину" й "У таборі" різними творами, інші - одним у двох варіяціях. В основі сюжету - душевні тортури двох хорватських домобранів, яким наказано повісити українську селянку, котра, у відчаї через реквізовану для потреб армії корову, годувальницю її родини, посміла образити імперського офіцера.
Аби переконатися, чи справді українською мовою перекладений лише один твір хорватського класика, я звернувся до Книжкової палати України й отримав відповідь-підтвердження, що в каталогах палати (1917–2007 рр.) знайдено лише дві картки на одну книжку Мирослава Крлежі - "Хорватський бог Марс", 1968-го і 1981 років. Та й то, як я виявив, звіряючи перекладений текст із хорватським оригіналом, не обійшлося без цензури. До радянського варіянта збірки не ввійшло оповідання "Барак 5 Б", можливо через те, що серед його дійових осіб є кілька полонених російських солдатів?
Варто зазначити, що першим перекладачем прози Крлежі для українського читача став нині, м'яко кажучи, контроверсійний, а точніше пропагандистський, комуністичний письменник Ярослав Галан, котрий на початку 1930-х у львівському прокомуністичному літературному часописі "Вікна" опублікував уривок з одного з оповідань циклу "Хорватський бог Марс" - вже згаданого вище "Три домобрани" (під заголовком "День капітана Ратковича"). Оцінити якість, по суті, першого українського перекладу хорватського класика наразі непросто, натомість якість другого, без перебільшення, чудова. Закарпатський письменник і перекладач Семен Панько, який відмінно впорався з роботою, заслуговує на окрему статтю.
Семен Панько - виходець з селянської родини, який у 1940-х, злидарюючи, ночами сортував листи на пошті, а вдень навчався на відділенні слов'янської філології в гортістському Будапешті. А живі балканські мови, насамперед, сербську, опановував спілкуючись з такими ж, як і він, бідними студентами, вихідцями з Воєводини. Після війни, вже в радянському Закарпатті, Семен Панько закінчить філфак Ужгородського державного університету, працюватиме на журналістській та пропагандистській (куди ж без неї?) роботі, а в історію літератури ввійде як перекладач класика сербської, хорватської та боснійської літератур - нобелівського лавреата Іво Андрича. Його найвідомішій твір "Міст на Дріні" (а також менш відомий "Проклятий двір") дійшли до українського читача саме в перекладі Панька. На жаль, переклад Крлежі в Семена Панька обмежився тільки "Хорватським богом Марсом", а до першого повноцінного роману хорватської літератури XX століття - "Повернення Філіпа Латиновича" - так і не дійшло.
Тож цей роман, який, за словами вже згаданого на початку статті Міленка Єрговича, починається "найзагадковішим реченням у хорватській літературі", широкому читачеві наразі доступний лише в російському перекладі Івана Дорби. Втім, російський перекладач югославських класиків (сербського Мілоша Црнянського, чорногорського Михайла Лалича, хорватського Мирослава Крлежі) не такий уже й росіянин, а виходець з дворянської родини Чеботарьових, які мали маєток (нині в ньому сільська лікарня) у селі Бандуровка Олександрійського повіту Херсонської губернії (нині Олександрійський район Кіровоградської области).
І якщо про скромний трудовий шлях Семена Панька можна написати просту біографічну статтю, то про життя Івана Дорби запросто вийде історичний шпигунський детектив. Бо в його житті (спочатку під прізвищем Чеботарьов, потім Чеботаєв, і вже пізніше під псевдонімом Дорба) були й спокійне дореволюційне дворянське дитинство, і еміграція до Туреччини й Югославії, і вербовка в німецькі та радянські спецслужби, і складні шпигунські ігри у французькому Русі опору, нацистському абвері й сталінському СМЕРШі. І тільки значно пізніше, у повоєнний час, - мирна робота в московському "Гослите" (Державне видавництво художньої літератури), де переклав російською твори українських класиків - Лесі Українки, Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського, Степана Васильченка та низки ідейно близьких йому радянських сучасників.
Нас же, в контексті Крлежі, цікавить насамперед перекладений Іваном Дорбою роман "Повернення Філіпа Лавриновича" - про долю художника в 1920-1930-х роках. Цей твір, за оцінками літературознавців, лягає в один ряд із провідними модерністськими романами тогочасної світової літератури, такими як "Улісс" Джеймса Джойса (Ірландія, 1922), "У пошуках утраченого часу" Марселя Пруста (Франція, 1913–1928), "Світло в серпні" Вільяма Фолкнера (США, 1932), "Зачарована гора" Томаса Манна (Німеччина, 1924) та ін.
Відрадно, що "Філіп Латинович" уже в незалежній Україні таки був презентований, але в нестандартний спосіб - виставою "Бобочка" в постановці загребського театру "Морузгва" на унікальному Міжнародному фестивалі моновистав "Відлуння" (Чернігів, 2017). Героїня роману Крлежі є тут головною і єдиною роллю, а сам художник Латинович залишився поза сценою. Можна додати, що інший герой (або, скоріш, антигерой) роману має київське походження.
Хочеться сподіватися, що знавцям балканських мов не забракне творчої цікавости, і через "Повернення Філіпа Латиновича" в українську перекладну літературу повернеться, практично з забуття, і сам Крлежа, чия творча спадщина чекає ще на сміливця-перекладача, який візьметься й за його найвідоміший поетичний цикл "Балади Петриці Керемпуха" (написані в 1930-х, стилізовані під пізньосередньовічні, ці вірші в Хорватії читають з театральних сцен і навіть накладають на рокмузику, а скульптура самого літературного героя - сільського менестреля - красується на найвідомішій торговій площі Загреба посеред базару Долац). Або за сатиричну антиутопію "Бенкет у Блітві" (1938–1939, дописану 1968-го), яку знавці ставлять в один ряд із творами класиків абсурдизму Ежена Йонеско з його "Носорогами" й Семюела Бекета ("В очікуванні Годо") і якої не перекладали російською. Тож є добра нагода вирвати кубок першости і розповісти через багато десятиліть про події у вигаданій країні (чия назва походить від хорватського слова, що означає "буряк") на північному сході Європи, що після століть чужоземної влади та політичної нестабільности постала самостійною державою під диктаторською владою жорстокого лейтенанта. Хіба не цікаво?