Мій добрий знайомий, що часто приїжджає в Україну з далекого зарубіжжя, любитель, цінитель і збирач інтер’єрної скульптури, захлинаючись розповідав мені про роботи Михайла Цвєткова. Довіряючи його смаку, вирішила подивитися їх сама і відкрила для себе надзвичайний світ. На тлі монастирської білизни стін майстерні його надзвичайні роботи жили власним, самостійним життям, випромінюючи духовність, глибину думок і почуттів, кепкуючи над тобою, іронізували, вступаючи в діалог із глядачем. А Михайло, ніби з боку прислухаючись до них, до себе і до гостя, стежив за цим таїнством спілкування. Побачивши фотографію скульптури Святослава Ріхтера, яка років десять тому обійшла всі солідні видання тодішнього Союзу, я зрозуміла, що знаю скульптора Цвєткова давно. Ця робота — один із кращих, на мій погляд, портретів віртуозного піаніста, що найповніше розкриває його людську й творчу сутність. Куплена свого часу Москвою, вона, на превеликий жаль, загубилася в надрах союзного Мінкульту.
Цвєткова мало знають «у світі», бо він людина абсолютно не «тусовочна». Він постійно у праці, в пошуку адекватних втілень цікавих йому тем. При цьому його добре знають в Європі, де він постійно виставляється. В нещодавно виданій у Німеччині енциклопедії діячів мистецтва йому присвячено статтю. Розуміючи, що всі ми сповідуємо постулат «немає пророка у своїй вітчизні», вирішила виправити це. А позаяк описувати роботи — справа невдячна і, на мій погляд, зовсім непотрібна, наводжу нижче нашу розмову. А роботи можна і слід подивитися.
— Михайле, я рада нагоді, яка нас познайомила й відкрила вашу творчість для мене. Переконана, не лише я, а й багато шанувальників скульптури мало знають про вас. Розкажіть трохи про себе.
— З дитинства цікавився скульптурою, ліпив ще до школи. Мої роботи заміняли мені іграшки, було цікаво. Батьки скерували мене в художню студію Осташинського, потім в образотворчу студію. А в 7-му класі постало питання майбутнього. Батько — юрист, зараз він — академік Академії правових наук України, звісно, бачив у мені майбутнього юриста. У цьому плані його потішив мій син, який пішов його стопами, зараз він працює в одній з провідних юридичних фірм України «Салком». Не уявляю, як склалося б моє життя, але, на щастя, вони з мамою зрозуміли, що це не хобі, а покликання. Вирішено було спробувати вступити в художню школу ім.Шевченка, іспити склав успішно, закінчив її, потім вступив до художнього інституту. Поворотний момент був після другого курсу, коли виникло питання, в яку майстерню, до якого викладача йти вчитися. Зрозумів, що мені ближчий за духом і стилем Василь Захарович Бородай. І не помилився. Брав участь у виставках із третього курсу. Перша академічна була в Москві, потім республіканські в Києві. У майстерні Бородая заохочувався творчий підхід до мистецтва. Вчителі дали чудову професійну основу, на якій і будується мистецтво. Без цього митця бути не може.
— Ви намалювали досить елегійну картину, але існує постулат, що митець має бути голодний, має долати труднощі побуту, тоді він створює щось. У вашому житті не було такого? Ви спокійно робили свою справу. На якому кредо грунтується ваша робота?
— Після інституту я вступив в аспірантуру академії мистецтв. Під час навчання в аспірантурі мене запросили як «негра» на «почесну» роботу — монумент Батьківщині-матері. Там я отримав неймовірну професійну підготовку. Це дало мені можливість побачити виготовлення великого твору ніби зсередини: від ескізу до роботи в розмірі. Це був неоціненний досвід. Не кажу про якість твору, ми були просто виконавцями. Тоді переважав соціалістичний реалізм зі своїми особливостями. Можна навчити виліпити ніс, постать, але як її розмістити і вдихнути життя — цього навчити неможливо. Інститут вчить професіоналізму, але не робить митцями. Талант — це природа і духовне самовдосконалення.
У той період квітнула військово-виробнича тематика. Мамин співучень Роберт Клявін був головним балетмейстером театру ім.Шевченка. Завдяки йому я потрапив туди. Упродовж чотирьох років з’явилася перша серія робіт. Це була віддушина. Я дізнався багато нового, було неймовірно цікаво.
— Завдяки цій серії робіт з’явилася не властива скульптурі, як застиглому образу, ритміка в роботах?
— Можливо. Але я за цим не стежив. Робив це від душі, від серця. Мене якоюсь мірою стримувала професійна підготовка. Це тепер легко — свобода, люди роблять що хочуть. А ми росли в інший період. Я видушував із себе ті постулати, що, хоч-не-хоч, були закладені в період навчання в інституті, був вироблений образний стереотип — це скульптура, а решта — не «наша» скульптура, а отже, не мистецтво.
— Тоді з’явився ваш Ріхтер?
— Пізніше. Тоді в мене, крім балету, була велика серія людей творчих професій. Це теж була віддушина, що дозволяла не займатися робітниками й колгоспницями. Це були Грін, Чехов, Рахманінов і Ріхтер.
— Наскільки я розумію, за держзамовленням ви не працювали?
— Цей перелом відбувся приблизно в середині 80-х, із приходом перебудови. Стало легше дихати. Існували виставкоми, їх було не уникнути, і, хоч-не-хоч, художник мав орієнтуватися — пройде робота на виставку чи ні. Це був диктат. З першого курсу я працював. Оскільки стипендії не вистачало, працював на прокладках. Прокладки — це коли художникові давали замовлення пам’ятника, він підтверджував ескіз, потім у розмірі слід було зварити каркаси, зробити близьку до ескізу модель. Платили так собі, але це давало можливість виживати. Щоб творити, доводилося заробляти.
У середині 80-х відчув сумнів. Зрозумів, що світ живе в іншому вимірі і ми дуже відрізняємося від них. Мене страшенно вразила угорська скульптура, це був шок. Ніякої гігантоманії, вона була людяна. І перша робота, яку я вільно вихлюпнув, — «Забіг». Мені пощастило: був досить молодий, щоб робити те, що відчував. Скульптура як творчість робиться для глядача. Глядач і є споживачем твоєї творчості. Тому вища оцінка — коли купують роботи, які я роблю для людей.
— А як би ви визначили свій стиль?
— Важко сказати. Моє кредо — в кожній роботі має бути закладена думка, ідея. Не формальне розміщення маси в просторі. Це припустимо, коли працюєш у співавторстві з архітектором. На жаль, таких цікавих пропозицій поки що немає. У нас ще не прийшли до цього. Я роблю речі, покликані створювати духовну ауру інтер’єру.
— На Заході звикли до галерей, звикли прикрашати свій дім творами мистецтва, а для нас це все нове. Й, окрім грошей, у споживача мають бути певні знання, смак, інтелект. Сьогодні ви повинні робити дві справи — з одного боку, створювати свої роботи, з другого боку — виховувати свого споживача. Для кого ви працюєте?
— До перебудови мої роботи купувало Міністерство культури, Спілка художників, роботи йшли в музеї, більше — у запасники. Наприкінці 80-х з’явилася можливість самостійно виставлятися на Заході. Там почали купувати мої роботи. Творчість набула реальної вартості. Усвідомлення, що твоя праця дарує радість, додавало сил. Для мене дуже важливо, що серйозний попит на мої роботи з’явився і в Україні. На жаль, не кожен може собі це дозволити. Сподіваюся — поки що.
— Судячи з того, що я бачу в майстерні, ви не боїтеся мінятися.
— Я дійшов до такого життя, коли можна працювати не оглядаючись на когось і робити те, що мені близьке.
— А відчуття самоіронії, наявне в багатьох останніх роботах, — вплив соціуму, ніби підсумок десятиліття незалежності України?
— Схоже. В «Арго» є певний підтекст. Зараз знову ставлять у місті твори мистецтва. Я хотів би поставити його біля Кабміну як пам’ятник невідомому прем’єру та його команді...
— Як ви організовуєте своє життя?
— Я був вихований у той період розвитку нашого суспільства, коли самореклама не заохочувалась, це вважалося поганою манерою, нескромно стосовно своїх колег. Вважалося, що «нагорода знайде героя». У житті так і відбувається. Митець, по-моєму, має споглядати світ і працювати в майстерні, а не займатися рекламним шоу. Мені це не близьке. Як сказав у своєму інтерв’ю Геннадій Хазанов: «Якщо я заявлю, що я геній, моє місце в божевільні». Художник має творити, мистецтвознавець і менеджер — рекламувати. На щастя, мене підтримують багато серйозних українських фірм, у тому числі компанія—володар престижних міжнародних нагород — «Укрінтеренерго» та її директор Ігор Романенко. Свої взаємини зі світом я будую через галереї, через виставки за кордоном, у Європі й Америці.
— У якій же галереї можна не лише подивитися, а й купити ваші роботи?
— Галерея «Мілена» міститься в готелі «Національний». Я один із її співзасновників. Ця праця дає широкі можливості для спілкування з клієнтами та митцями. Там виставлені не тільки мої роботи, а й інших дуже хороших скульпторів.
— А що стосується закордонних виставок, ви займаєтеся самоорганізацією чи контакти напрацьовані?
— Так, контакти налагоджені. Зараз мене знову запрошують в Америку для персональної виставки.