Задумавши кілька тижнів тому свій «Сепаратизм?», я — ніде правди діти — розраховував на деяку читацьку реакцію, особливо з боку завжди готових до взаємних облаювань анонімів із віртуальної мережі. Водночас, іронічно-симулятивний тон моїх нотаток здавався мені більш ніж очевидним. Але подальша дискусія, а, точніше, місцями сварка навколо мого тексту, зафіксована на www.zn.kiev.ua/ie/phorum/show/27/3783, зненацька — і вкотре — оголила для мене просту істину, про яку я, грішний, переважно забуваю: «Постмодернізм не пройде!». На відміну від літературно-художнього, газетний текст у нас і досі прийнято розуміти одноплощинно, будь-яка гра виключається, стереотипи залишаються в силі, хоч як провокуй їх на стереотипність.
Я не сподівався від земляків, перепрошую, краян з Галичини такої гарячої підтримки мене в тому, чого сам я не підтримую. Я не сподівався від краян, перепрошую, земляків зі Сходу такої рішучої готовності підтримати мене в тому ж. У зв’язку з цим я мушу — цього разу без іронії — з’ясувати свою позицію у простих і ясних формулюваннях. Жарти на бік, як жартував великий Маланюк. Ідеться ж бо про таку дрібницю, як найближче майбутнє. Як уявити собі цю (і водночас нашу) країну, скажімо, за десять років?
Існує щонайменше три геополітичні проекти, пов’язані з найближчим майбутнім України. Змістом наступних десяти років, цілком можливо, і виявиться якнайжорсткіша боротьба за втілення одного з них у реальність. Власне кажучи, ця боротьба значною мірою визначала й сенс десятиліття, що минуло. Невирішеність підставового для країни питання, в який бік прагнути, тобто за якою моделлю, в тому числі й естетичною, розвиватися, протягом цілих одинадцяти років самостійного існування може свідчити лише про одне — про глибоку самоідентифікаційну кризу, неспроможність більшої частини суспільства погодитися між собою щодо відповіді на запитання «хто ми такі?».
Перший із проектів українського майбутнього полягає в — хоч як претензійно це звучить — європеїзації/вестернізації з однозначною перспективою приєднання до Європейського Союзу. А отже, українське суспільство мусить невідомо звідки і як отримати якісь фантастичні стимули для, без перебільшення, колосальної роботи над собою і блискавичних ментальних змін, у що залишається тільки вірити і тільки блаженним. Можна уявити собі це майбутнє у вигляді сліпучого залізничного експресу, що відстань між Донецьком і Львовом долає за сім-вісім годин, роблячи тим самим українські відстані і відмінності не такими вже й суттєвими. В його вагонах стерильна чистота, приємні запахи, з динаміків лунає не російсько-бандитський поп, а, скажімо, золоті джазові evergreens, що ж до стюардес, чи то пак, провідниць, то вони всі без винятку молоді, вродливі, елеґантні і розмовляють українською мовою не лише зі службового обов’язку, а ще й тому, що ця мова — як і вони, молода, перспективна, виразна і престижна.
Другий проект можна охарактеризувати як «повернення до візантійського лона» — Росія остаточно відновлює своє політичне й економічне панування, Україна втрачає будь-які ознаки суб’єктності, стрімко перетворюючись на стовідсоткового російського сателіта з перспективою повторного злиття в єдиному державному утворенні. При цьому я навіть не мушу заплющувати очей, щоб уявити собі, як де-небудь у рідному Станіславо-Франківську намагаюся рідною мовою замовити філіжанку кави і чую у відповідь «А по-человечески можешь?».
У зв’язку з тим, що теперішня українська реальність вказує на значно вищі шанси другого проекту в порівнянні з першим, нині дедалі активніше дискутується третій проект — тимчасового (або й вічного) розлучення західних українців з усією рештою держави, творення в межах п’яти-семи найзахідніших областей своєї нормальної невеликої країни з дотриманням типових центральноєвропейських територіальних і демографічних параметрів — якоїсь такої власної Словаччини з перспективою перетворення у власну Словенію. І хай вони там на Сході зливаються зі своїми москалями в об’єднавчому екстазі!
Щиро кажучи, мені анітрохи не подобається жоден із цих проектів. Перший — бо мені взагалі не дуже подобається Європейський Союз з його бюрократично-уніфікаційними тенденціями, як узагалі не подобаються ні стерильність, ні штучність. Другий — бо мені вельми не подобається Російська імперія, євразійство, візантійство, — зрештою, ми вже там були і ледве встигли дати звідти драла. Третій — бо мені шалено не вистачатиме Києва, Дніпра, хвиль Чорного моря, дельти Дунаю, лісів під Черніговом і скелястих берегів Хортиці, а також тисячі інших місць на «Х», як, наприклад, Харків, Херсон і Харцизьк. І навіть «м’який візовий режим» не зарадить мені у моєму нещасті — розлучитися з сотнями страшенно близьких мені людей, знайомих і незнайомих.
Окрім того, цей третій проект мені не подобається ще й тому, що його здійснення підтвердило б десятилітньої давності прогнози деяких американських стратегів про неминучість територіального розпаду незалежної України. А також підтвердило б віковічну ідею деяких стратегів російських приблизно про те саме. Бо для здорового глузду немає нічого ганебнішого, ніж здійснення прогнозів та ідей, що належать шахраям і дилетантам.
Тим часом я спостерігаю, що нами просто маніпулюють, і не без постмодерністської вишуканості. При цьому мене ніяк не полишає враження, що хтось нас просто-таки силоміць виштовхує за межі України. Чи так важливо для Донецької облради саме тепер розглядати питання відносно ОУН—УПА і приймати своє одноголосне «не пущать»? Чи так невідкладно для облради Дніпропетровської саме сьогодні ініціювати мовний референдум? Чому з Луганська саме нині країну шантажують черговим приєднанням до братів наших старших? Це лише поодинокі приклади, але цього стає дедалі більше і це дедалі більше нагадує тотальну погрозу: забирайтеся, поки не пізно.
Старе як світ «поділяй і владарюй» аж волає з усіх цих махінацій — тут усе зрозуміло і запитань немає. Не зовсім зрозуміло, щоправда, хто в результаті остаточно владарюватиме. Я хотів би дізнатися всі імена цього демона, перепрошую, дрібного біса.
А ще я дуже хотів би, щоб хтось спеціально для мене вигадав якийсь четвертий проект. Я навіть упевнений, що саме він і спрацює.
P.S. Особлива подяка Олексієві з Донецька (так, це той, із яким автор розмовляв по телефону в Москві) за спокійний і толерантний тон відгуку. Ах, де б ми нині були, якби так завзято не облаювали одні одних і не затикали вуха на чужі арґументи!