«Ї» — незалежний культурологічний журнал, який виходить у Львові. Кожне число присвячене різним проблемам, як-то: українсько-польські питання, праві течії у політиці або особливості юдейської ментальності.
Останнє, 17-те число, означене як Гендерні студії. Це перше видання такого плану в Україні. Упорядники подали і наукові розвідки, і відповідні художні тексти. «Географія» авторів досить розлога: Болгарія, Великобританія, Німеччина, Польща, Україна, Франція, Росія, Сербія, США, Хорватія. На обкладинці — портрет незабутньої Соломії Павличко, яка, по суті, принесла ідеї фемінізму та гендеру в українське суспільство.
Після «страшного» слова фемінізм на вітчизняних теренах усе частіше зринає поняття гендер. Незрозуміле, іноземне, відтак насторожує. Навіть деякі журналісти плутають гендер із тендером. Після негативних конотацій з фемінізмом (а світоглядно й на практиці фемінізм так само різний і неоднозначний, як, приміром, націоналізм, але що достеменно знає пересічна людина про перше чи друге?) гендер, однак, постає майже на нейтральному тлі. Біологічна, акушерська стать (sex) протистоїть соціостаті, гендеру (Gender). Тобто, йдеться про соціокультурні ролі, певні конструкти. Що таке «справжня жінка» чи «справжній чоловік»? Такого «хімічно чистого елементу» у світі не існує. Гендерні стереотипи кожен із нас усотує змалечку, соціолізуючись у лоні сім’ї, затим — у «великому світі». І починаємо грати «роль жінки» або відповідно —чоловіка, як того вимагає суспільство. Суспільство патріархальне, чоловіче, яким воно залишається до сьогодні.
Гендерні студії — «модний» нині предмет і, як дехто вважає, накинутий нам підступним Заходом. Побачити у «протертому дзеркалі» або через спеціально налаштовану «оптику», які ж насправді стан і статус жінки та чоловіка у суспільстві, стосунки між ними, як спрацьовують гендерні стереотипи — саме так загалом можна окреслити завдання гендерних студій. Скажу відразу: в укладачів згаданого часопису «Ї» стався перекіс у бік «феміністичних студій». Матеріали передусім присвячені жіночій ідентичності. І цю суб’єктивність добору можна певною мірою виправдати з огляду «позитивної дискримінації». Довго-таки жінка була «невидимою». І в історії, і в повсякденному житті, і в культурі чоловіча цивілізація відводила їй підпорядковану, другорядну роль. Присутність жінки у цьому світі — у кращому разі, як вишивка «білим по білому» (Марта Богачевська-Хом’як). Але «друга стать» (Сімона де Бовуар) усе більше заявляє про себе. Вона вже намагається постати не феміністичною риторикою, а реальними справами у чоловічо-шовіністичній реальності (Еріка Джонг).
Гендерний дисбаланс добору авторів виявився у тому, що з-поміж 29-ти лише троє — чоловіки. Тим часом найбільш, сказати б, гендерними виявилися художні тексти Мануели Гретковської «Latin lover» та Володимира Єшкілєва «Патос». Переосмислення, зрушення стереотипів — і то в «перехресний» спосіб. У першому випадку маємо «інверсію» традиційної ситуації. Чоловік, мексиканець Хосе, перетворився на річ, жертву розбещених шведок, сон-смерть якого стала способом утечі від сексуальної експлуатації жінками. У В.Єшкілєва спекулятивне чоловіче мислення зітнулося з цілісним жіночим світом. Але невже обов’язково самодостатні жінки мають бути лесбійками?
Коли «лякати» фемінізмом, що, як «чудисько, обло і лаяй», то краще, ніж у випадку з «Маніфестом товариства за знищення чоловіків» скандально відомої Валері Соланас бути не може. Поспівчуваймо чоловікам, котрі за віки так розхитали маятник свого шовінізму стосовно «слабкої половини», що іноді важко запобігти помсті з боку розгніваних жінок. (Пригадався дотепно-зловісний фільм «Пастки, пастки, пасточки» чеської режисерки В.Хитілової: згвалтована героїня каструє своїх кривдників...)
Гендерна асиметрія — однакова біда і для жінок, і для чоловіків. Патріархальні стереотипи заважають розвиватися і цілому суспільству, й індивідуумові. Жінки — «біологічно природні»? Чоловіки — «біологічно культурні»? Біологічна «очевидність» призначення жінки, її місця в соціумі — банальний стереотип. «Так, ніби народженням дітей і прислуговуванням чоловікам («природна схильність до каструль і віника»), — мовила одна дослідниця,— вичерпується жіноча особистість». — «Покликання на «біологію» закриває дискусію ще до того, як її буде розпочато», —справедливо зауважує Ніколь-Кльод Матьє.
Накинення статевих (гендерних) ролей по-своєму пояснює, за ким насправді влада в цьому світі, хто кому підпорядкований і хто домінує. Нерівність статей зумовлена не природою, а різницею у вихованні, що відтворює патріархальні цінності. У «Ї» маємо цілий порадник, як має плекатися «справжня жінка»: спасибі Войцеху Айхельбергеру за доброзичливу іронію. Як психотерапевт, він дотепно пояснює, звідки у жінок неконтрольовані напади люті й образа на цілий світ.
Отже, існують соціальні конструкти (про це як самозрозумілі речі йдеться в статтях Діани Емдін, Оксани Кісь, Наталії Чухим, Міглени Ніколчикої тощо). Якщо жінки і чоловіки різні, то невже це виправдовує і пояснює «другосортність» жінки, її залежність від «господаря життя»? Жінка-жертва — такий діагноз нависає над «прекрасною половиною» не одне століття. Концепція боротьби проти насильства над жінками — спільний знаменник усіх жіночих рухів, що об’єднує німкень, ісламських жінок, афроамериканок і... українок. Тим-то дивним видається у випускові «Ї» фраза (Таня Хома, «Чи був фемінізм в Україні?»): «...жіночі організації... борються за викоренення домашнього насильства, яке у нас, слов’ян, у крові. Останнє є справою теж не останньої ваги, але, мабуть, наразі пріоритети в Україні трохи інші». Все — пріоритети: і прийняття законодавства, гендерно збалансованого, і творення механізмів забезпечення не тільки рівних прав, але й рівних можливостей, і створення притулків для жінок, які потерпають від кривд у родині. Неможливо розвивати демократію лише для однієї статті. Зрештою, загалом у суспільстві, і на мікрорівні сім’ї, мають так чи інакше відбуватися зміни у міжстатевих стосунках. Гендерний стереотип асиметричного розподілу соціальних ролей, коли за чоловіком закріплювалася публічна сфера (бізнес, сфера прийняття рішень), а за жінкою — приватна, породила ланцюг проблем. Цей стереотип склався в патріархальному суспільстві, і ми й досі не вийшли з системи такого типу стосунків. Незалученість жінок до публічного життя — це їхня особистісна нереалізованість, що переливається, як дотепно зазначає Славка Вальчевська, у домашній матріархат із його «гастрономічним терором». А неучасть чоловіків у сфері приватного, родинного життя, що закріпилося за жінками, витворила безвідповідальність чоловіків за виховання дітей. Відтак і перші, й другі стали жертвами гендерних стереотипів. Серед них також, наприклад, ті, що стосуються чоловіків, котрим традиційно приписується роль годувальників родин, сильних, вольових істот, мужніх і непохитних. Коли вже гендерні студії, то варто було б помістити тексти про те, як потерпають чоловіки і від цих приписів, і від страхів перед «таємною владою жінки». А також про фобії стосовно їхньої «чоловічності-нечоловічності» в усіх розуміннях, включаючи анатомо-фізіологічний.
Але, зрештою, говоримо про те, що видруковано в «Ї». Безперечно перед упорядниками стояло складне завдання: подати певні «абеткові істини» стосовно гендеру, а також долучити зразки текстів, які йдуть у глибину проблеми. Позитивним є контроверсійність певних публікацій. Зокрема, це Сергій Кузнєцов із його матеріалом «Камілла Палья, чорна вівця в отарі американського фемінізму». Неабиякий інтерес має викликати й публікація Вірджинії Вулф «Жінки та розповідна література». В ньому йдеться про особливості саме жіночого письма, а також докладно пояснюється, чому у світовій літературі, англійській зокрема, жінка так довго не говорила власною мовою.
Як на мене, саме гендерний підхід допоможе нам швидше вийти з тенет тоталітарного способу мислення. Коли мене запитують: «Ти за те, щоб жінки верховодили?» або: «Феміністки — це ті, що проти чоловіків?», я розумію: ми маємо разом рухатися до свободи. Вільна жінка неможлива без вільного чоловіка.
Спецвипуск «Ї» долучається до своєрідної бібліотечки з питань гендерної освіти. В її активі — «Друга стать» С. де Бовуар, «Сексуальна політика» К.Мілет («Основи», 1995, 1998), «Антологія світової літературно-критичної думки XX ст.» («Літопис», 1996), «Гендерний аналіз українського суспільства» (ПРООН, 1999), «Власний простір» В.Вулф («Альтернативи», 1999) та ін.
І, зрештою, маємо прийняти, що «звільнення жінки від ярма патріархату — основний фактор гуманізації суспільства. І, можливо, майбутній історик напише, що найбільшою революційною подією XX ст. був початок звільнення жінок і кінець чоловічого панування. (Еріх Фромм, «Володіти чи бути?»).