Мистецтво, яке лягає на сторінки книжок, - нині бренд.
В Україні з'являються цілі нові видавництва, які працюють виключно в арт-сегменті. Українці явно зголодніли за мистецтвом - справжнім, не офіціозним, присмаченим скандалами, особистими драмами і нон-конформізмом. Книжка про мистецтво має бути не просто альбомом, а докладною і цікавою розповіддю. Видавці це розуміють. Розкладки цьогорічного "Книжкового Арсеналу" аж угиналися під такими виданнями. Ми виокремили чотири найцікавіші.
ВОРГОЛ
Енді Воргол не був українцем. Він народився у США, у Пітсбурзі (штат Пенсільванія) - місті, знаному своєю бурхливою ЛГБТ-культурою. Його батьки були русинами, походили зі сходу нинішньої Словаччини. Авжеж, це так близько до України, тільки руку простягни, і так кортить, аби великий Енді Воргол був українцем… Але чи вписується Воргол у сучасну Україну? Україну не вельми толерантну, Україну, сповнену насильства, Україну забобонів і ортодоксів…
Воргол сприймав усе. Він був мов чистий аркуш, який усотував все, що на нього лягало. Мати Юлія Воргол (Вархола), маючи художній хист, справила значний вплив на життя і творчість сина. Іноді вони малювали разом. Енді дуже любив русинські пісні. Часто слухав записи на платівках. Проте Воргол був патріотом лише самого себе. Своєї "Фабрики". Свого арт-бізнесу. Безглуздо шукати відповіді на запитання, чи був Енді Воргол "справжнім митцем". Звісна річ, був. Умів "вихопити момент". Чи не найкраще виходили в нього портрети й автопортрети. Достоту як у Фріди Кало, яка жила й творила на кілька десятиліть раніше. Як і Кало, Воргол іще за життя став страхітливим і недосяжним божеством, іконою. Як і Кало, був забобонним: Фріда оточувала себе калаверами - черепами, що їх мексиканці виготовляють на День мертвих, Воргол учащав до храмів, а наприкінці життя створив полотно "Хрест" - червоний на чорному тлі. Дуже зловісний твір. Недобрий. Як і решта творів Енді Воргола. Який не був святим, був відкритим геєм і - русином.
Книжка, яку подарувало українському читачеві ВСЛ, розповідає про Енді дуже просто й відверто. Нічого не приховуючи. Та ще й у чудових малюнках, створених у дусі "Фабрики". Особлива подяка - за поліграфію і рожевий колір. Відтепер Воргол асоціюватиметься в мене саме з ним.
Кетрін Інгрем. Це Воргол. Ілюстрував Ендрю Рей. Переклад з англ. Ростислава Паранька. - Л.: ВСЛ, 2016
ГЛУЩЕНКО
Митці-шпигуни. Міф це чи реальність? З українців з більшою або меншою вірогідністю так можна назвати Віктора Петрова (Домонтовича) і Миколу Глущенка. Колишній директор Агенції журналістських розслідувань Станіслав Стеценко працював над романом про Глущенка аж шість років. Майже як Пруст над своєю епопеєю. Вийшов роман не стільки про Глущенка, скільки про добу - 1940 рік, одразу після невдалої для СРСР війни з Фінляндією і загарбання Польщі Німеччиною. Автор захоплюється модними нині конспірологічними теоріями. При цьому сторінки рясніють гидотними любовними пригодами Сталіна і Берії, побутовими сценками сталінської Москви, досить анекдотичними замальовками з життя верхівки Третього Рейху. Чесно кажучи, самого Глущенка - і художника, і його мистецтва - хочеться більше…
Але менше з тим. Завіса впала. Ми нібито бачимо Миколу Глущенка (в романі його названо Гущенком) - людину дивної і трагічної долі, легкої вдачі і сенсаційного хисту (навіть якщо особисто до мене творчість Глущенка не промовляє - не мої барви, не мої мазки, не моя палітра). Глущенко (як і Воргол) - далеко не святий. І саме це, його історія, - а не теревені Сталіна, Берії й Гітлера - головне в романі. Романі, який написано динамічно, талановито, з гумором, мов на одному диханні. Гітлер також був художником (і непоганим) - тут автор проводить певну паралель зі своїм головним героєм, і раптом відчувається, що Адольфові він навіть певною мірою симпатизує. Чи це мені тільки примарилося?..
Станіслав Стеценко. Війни художників: роман. - Х.: Фоліо, 2016
ЗАХАРОВ
Художник у полоні. Художник на допиті. Художник, який хоче позбутися страшної травми. Сергій Захаров - донеччанин, засновник арт-групи "Мурзилки" - не вписується у ряд мазунчиків долі Воргола, Глущенка і Малакова (навіть якщо "успіх" - поняття досить умовне й сповнене гіркої іронії). Його вчинок був продиктований відчаєм. "Всередині мене росло переконання, що неможливо просто сидіти і мовчки спостерігати за всім, що відбувається. Протестувати відкрито - одразу ж підписати собі смертний вирок. Це я чудово розумів. Але все ж таки щось потрібно було робити…"
Цей альбом можна гортати не читаючи. Це вихлюп. Квінтесенція зла "русского мира". Діра - дуже влучна назва. Саме так - діра, чорна, глибока, можливо навіть бездонна. Діра безвиході, сліпої люті, агресивного невігластва…
Альбом залишає гнітюче враження. Це свідчення водночас сили мистецтва (адже доволі проста на перший погляд ідея розміщувати карикатурні зображення керманичів "новоросії" на вулицях Донецька стала справжнім вибухом і призвела до несподіваних наслідків) і людської слабкості. Всі ми люди. Хочемо ми цього чи ні. За мужністю приходять страх і біль. Герої - міфічні безстрашні герої - жили десь у далекій античній Греції. Та і їм теж часом несолодко велося. Навіть дітей власних жерли… Тут, серед живих і смертних, є страх. І жадібність. І хіть. І жорстокість. І боягузтво. І зрада… І одна з головних причин їхньої появи - невігластво. Тупість. Альбом Сергія Захарова і Сергія Мазуркевича (він написав текст) ніби виштовхує цю істину на світ Божий і дає нам нею гучного ляпаса по писку.
Наприкінці автор "в'їжджає у нове життя". Це звучить як іронія. Гадаю, людині, яка пережила ТАКЕ, вже не вдасться жити інакше. Та ще й з таким хистом. "Дірою"
"Люта справа" зробила велику справу. Чекаємо ще.
Сергій Захаров. Діра: Графічний роман. - К.: Люта справа, 2016
МАЛАКОВ
Він здобув визнання за життя. Як і Воргол, як Фріда Кало, як, зрештою, й Глущенко. Однак непомітно - і при цьому публічно, своїми роботами, які демонструвалися на офіційних виставках, - критикував існуючий лад. Малював Кобзаря на жовто-блакитному тлі (1961 рік!), показував страшну правду про оборону Києва і чи не першим в Україні використав червоний мак як символ пам'яті про загиблих у Другій світовій війні. А як міг не малювати Шевченка маляр, який з такими натхненням і любов'ю творив акварелі по всій Україні, залишивши нам вишукані образи Немирова, Полствина, Радомишля, Канева, Львова, Дніпродзержинська, Тульчина і багатьох інших міст і містечок? Художник, залюблений у власну землю. Як міг не передати розпачливий дух окупованого міста митець, який пережив усе це підлітком, а дорогою з Ворзеля, де переховувалась родина, бачив, що залишила по собі війна…
А втім, особисто для мене Гергій Малаков - це передусім книжкові ілюстрації. "Аргонавти Всесвіту" Владка, "Чотири танкісти і пес" Пшимановського, "Ніч Амстердама" Чалого, "Декамерон" Боккаччо, "Квентін Дорвард" Скотта, "Легенда про Тіля Уленшпігеля" Де Костера. І ще чимало інших. Я гортав ці книжки, як був малим. Аж раптом побачив їх на "Книжковому Арсеналі". І вклякнув на місці. Бо в дитинстві ніколи не сприймав ілюстрації як витвори мистецтва - а тут вони постали в іншому вимірі, під іншим кутом зору. Як щось величне і вічне.
Наталія Белічко, Дмитро Малаков. Георгій Малаков. Життя і творчість. - К.: Мистецтво, 2015