Кадр із фільму «Сьоме коліно» |
Болгари цікавляться Україною та її культурою набагато більше, ніж українці — Болгарією. Таку незвичну для українського вуха заяву зробив напередодні прем’єри свого фільму «Сьоме коліно» кінорежисер Андрій Колєв. Прем’єрний показ цієї стрічки було присвячено національному болгарському святу — дню визволення від турецького поневолення, що відзначається 3 березня. Імпреза в Будинку кіно ніби мала розповісти українцям про близьку, але малознану болгарську культуру.
Важко визначити, чи Андрій Колєв — український режисер болгарського походження, чи навпаки. Автор нового документального фільму, створеного Національною кінематекою України, навчався в Київському театральному інституті, на початку 1980-х закінчив майстерню Фелікса Соболєва. Один із його перших фільмів під назвою «Поліфонія» на початку 80-х років дістав приз кінофестивалю «Молодість», після чого режисер повернувся до Болгарії. За роки праці на Софійській кіностудії фільмів Андрій Колєв створив понад 30 документальних та науково-популярних стрічок, деякі з них ставали учасниками міжнародних фестивалів у Бомбеї, Ріо-де-Жанейро, Барселоні тощо. Протягом останніх чотирьох років болгарсько-український кінорежисер живе в Києві. Результатом його перебування на «другій батьківщині» стало створення фільму про життя українських болгар. «Сьоме коліно» Андрія Колєва цілком справедливо можна розмістити серед «етнологічної» хвилі сучасної української документалістики. Протягом кількох останніх років українські режисери документального кіно дедалі частіше звертаються до забутих Богом і людьми народів та етносів, що населяють український світ, — досить пригадати «Червону землю» Сергія Буковського (2002), «Різдво» Олеся Саніна (2001), «На болотах» Максима Суркова (2003), «Старих людей» братів Васяновичів (2001). Тепер до цих стрічок можна долучити й «Сьоме коліно» — фільм про болгарську колонію на самому краєчку південного Заходу України.
На початку ХІХ століття з ініціативи російського царя болгари, що в той час знемагали від турецького ярма, почали селитися на південно-західних околицях імперії. Турецьке поневолення було не тільки національно, а й релігійно ворожим, тож велика кількість болгар сунула тоді на Північ. Вони оселилися в Бессарабії та навколишніх українських територіях. Сучасний художник Павло Баламаджі пригадує шість колін своїх болгарських предків, які народилися й померли на українській землі. Тож назва фільму «Сьоме коліно», як і загалом його інтонація, — оптимістична. Сьоме коліно болгарських переселенців до України, себто сьогоднішня болгарська молодь, не втрачає національної ідентичності. Незалежна Україна створила чи не найсприятливіші умови для існування й саморозвитку болгарської громади. В минулому залишилися заборона викладання болгарською мовою, русифікація місцевої культури, нищення національної церкви та інші «переваги окупаційного режиму». Незважаючи на те, що після визволення Болгарії 1878 року більшість південноукраїнських колоній повернулися на батьківщину, значна частина болгар не захотіли залишати країну, що стала для них рідною. Талановитий маляр Павло Баламаджі, який надихнув Андрія Колєва створити «Сьоме коліно» й чиї роботи експонувалися в Будинку кіно під час прем’єри, називає Україну своєю домівкою. Та й сам режисер на прем’єрі зізнався, що в Києві почувається як удома.
«Сьоме коліно» — традиційний кіноетюд із присмаком етнографічного дослідження. Окрім звичних інтерв’ю, тканину фільму складають епізоди святкових та обрядових ритуалів і процедур, зображення демократичного розвитку автономної болгарської громади. Прагнення режисера показати принади української міжнаціональної ідилії цілком зрозуміле й навіть закономірне — адже створення фільму фінансувало Міністерство культури і мистецтв України. Проте такий підхід приглушує безпосередній потік людського життя: ми майже нічого не довідуємося про щоденний побут українських болгар, усі драматичні колізії у фільмі стосуються минулого, а теперішнє здається світлим та безконфліктним. «Сьоме коліно» сповнене унікальних людських типажів, схоплених камерою Д.Чечотки, проте більшість із них виконують роль мовчазного тла глобальної історичної оповіді. І лише неповторні могильні хрести на болгарських цвинтарях своєю похмуро-промовистою фактурою надають фільмові філософського масштабу. До того ж, автори фільму не пішли на компроміс із добою відео, знявши фільм на кіноплівці. Режисер розповів, що під час болгарської прем’єри його колеги були шоковані: виявляється, хтось досі знімає документальне кіно на плівку!
Проте благородне послання фільму не затьмарюється жодними художніми та технічними вадами: болгарський народ настільки загартований у битві за власну ідентичність, що навіть кількасотрічне перебування оддалік рідної землі не здатне викоренити його національну природу і традиції. Фільм доводить це настільки переконливо, що під час перегляду з’являється неприємна думка: українські болгари бережуть свою самобутність чи не успішніше за українських українців! Парадокс нашої національної самобайдужості яскраво унаочнюється на тлі відданих своїй культурі болгар. У їхній генетичній пам’яті закарбовано жах розчинення у ворожій турецькій культурі. Наші гени, на жаль, ніяк не засвоять кошмарів розчинення у культурі братній.
Андрій Колєв розповідає, що сезонно-туристичний інтерес українців до Болгарії не порівняти з тією увагою, яку приділяють Україні болгарські ЗМІ, а отже, й рядові болгарські громадяни. На підтвердження режисер наводить приклад Фестивалю українського мистецтва в місті Созополь, який проводиться з його ініціативи щоліта й неодмінно приваблює сотні відвідувачів. Ми настільки звикли відчувати себе чорною дірою на тілі Європи, що й не помічаємо дедалі більшого інтересу до України з боку сусідів. А поки що в українській документалістиці триває процес обмацування, обережного дослідження марґінесів національної культури. Інтерес Буковського, Саніна, Колєва та інших до глибин національної автентики, ухил у кінематографічну етнологію не повинен дивувати чи дратувати: він є закономірною реакцією на ту націонал-бутафорію, якою годує нас нинішня влада. Триває блукання манівцями української культури в пошуку живого джерела, не скаламученого шароварщиною та поплавщиною. Розпочався складний, подекуди болісний процес кінематографічного відкриття себе. Приємно, що поза цим процесом не залишається жоден із народів, які населяють Україну.