Київський Театр юного глядача на Липках, завершуючи ювілейний, 80-й сезон, поставив гарну творчу крапку. Прем’єрою знаменитої драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня». Українська класика, сьогодні, у театрі для підростаючого покоління? Сміливо. Як же вона має пролунати, щоб не залишилося байдужим це ж таки підростаюче покоління?
Відомо, для того щоб спектакль відбувся, потрібна оригінальна постановочна ідея. Вона народилася в режисера, художнього керівника ТЮГу на Липках Віктора Гірича, знайшла підтвердження у відомого сценографа Михайла Френкеля, який, хоча й живе в Америці, не пориває зв’язків із рідним театром, закріпилася хореографією Алли Рубіної, музично озвучилася баченням Володимира Борисова й одяглася в костюми Костянтина Кравця. З цих спільних зусиль з’явився спектакль, який під завісу нинішнього київського театрального сезону по-справжньому порадував.
Передусім, серйозністю і масштабністю результату зусиль творчого колективу театру. Небанальність рішення, щирість і віддача акторів, цілісність задуму та органічність його втілення, яскрава театральна форма, змусили зазвучати хрестоматійний сюжет про любов лісової Мавки та сільського парубка Лукаша дивовижно свіжо. Вкотре переконуючи в геніальності написаного Лесею Українкою, творці тюгівського спектаклю довели: поле багатоваріантності прочитання цього твору безмежне.
На сцені створюється атмосфера життя справжнього лісу. Чути його голос — співають птахи, лунають шарудіння і звуки, шелестить листя дерев, тривожні помахи крил, сріблиться на авансцені справжнє лісове озеро. Все це допомагає включити фантазію глядачів, тому що немає перед їхніми очима темних хащ лісових. Є замкнутий дзеркальними, рухливими площинами простір сцени, який утворює трикутник, центральна вершина якого то стуляється, то розмикається. Дзеркальність цих площин робить об’ємними всі предмети, персонажі множаться в них, вигадливо варіюючись у зображеннях, що відбиваються. Реальність химерно перетворюється на фантастичний світ. Гра дзеркал, що переміщаються, нагадує мінливі візерунки калейдоскопічних картинок. Підсвічені різнобарвними потоками зображення складаються в різноманітні візуальні комбінації. Складені під прямим кутом площини створюють ефект образного вирішення «роздвоєння», «розтроєння» і подальшого множення постатей героїв. Лаконічний, естетський, із присмаком авангардизму, дизайн сценографії не йде всупереч реальним стихіям, предметам. Цілком органічно сприймається справжня вода й в озері, і коли вона проливається на сцену грозовою хмарою. Такі ж справжні сокира, серп, дерев’яні відра не «дисонують» у загальному умовному візуальному ряді. Вони винахідливо «звучать» у пластично вирішених сценах жнив, рубки лісу, пожежі, тим самим знаходячи своє місце у фантасмагоричному житті, придуманому Лесею Українкою.
Починається дія звучанням сопілки Лукаша. Мелодія немов будить ліс. Присівши на березі озера, Лукаш, а слідом за ним і глядачі ніби опиняються «за лаштунками» лісу. Виходять актори та акторки в костюмах русалок, лісовика, перелісника, вітру, тих, хто греблю рве й у скелі сидить, спілкуються між собою, гримуються, вдягаються, каву сьорбають і немов ненавмисно проговорюють текст. І глядач не помічає стику між залаштунковою підготовкою та історією, яка власне розпочалася і виявляється органічно вплетеною в акторське перевтілення. Як показати гойдання Мавки на гілках верби? Тут опускається вона з колосників у гойдалках, повитих зеленню. Розгойдується щаслива на них, і цей політ у любов такий романтичний...
В.Гірич ставить цю любовно-філософську притчу про красу відчуттів і про катастрофу втрати самого себе в сучасному ключі. Зберігаючи первозданну атмосферу твору, він враховує особливості своєї глядацької аудиторії і чуйно реагує на час, який бурлить за стінами театру. Найбільше в цьому йому допомагає пластичне рішення, вибудоване А.Рубіною переконливо, до дрібних подробиць. У хореографії вгадуються національні мотиви, пластично переосмислені поганські обряди, суперсучасні театральні пошуки. Рухи акторів нагадують усе ту ж таки графічну в’язь калейдоскопічних візерунків, вони навальні, ритмічні, логічно завершені. Взагалі вся пластика летить, ширяє, вібрує, немов випливає з фантастичних снів. Польоти, крутіння, віртуозні па...
Дуже складний образ Мавки — чергова творча удача Анжеліки Горб. Вона «пише» образ пастельними фарбами щирості. Всі три дії цікаво спостерігати за перевтіленнями акторки, позбавленої передбачуваності. У Мавці А.Горб шукає нові риси, інші людські мотиви. Вона не грає бурхливу пристрасть, її любов тиха, величезна і неминуча. Мавка, як сама природа, яка знає, що навесні вона має прокинутися, а взимку померти-затихнути, розуміє, що приречена на цю весняну любов. Надія, правда, була, що пересилить вона природу, і стане її почуття вічним, але зимовий сніг випадає завжди... Красномовні перепади станів Мавки, — від почуттєвої, захопленої, безпосередньої, як дитя природи, до такої, яка намагається несміливо боротися за своє кохання і пізніше безвладною і зломленою, роздавленою неможливістю бути з Лукашем. Кульмінаціями стають фінальні сцени актів. Зсуваються дзеркальні площини, і Мавка, «загнана» у кут свого кохання, запитує в долі: «Що призначене мені, щастя чи мука?!» Зробивши крок уперед, вона множить своє дзеркальне зображення, немов розривається на частини її бунтівлива душа. Ефектно вирішено сцену з Тим, що в скелі сидить. Тут дзеркальні площини розкриваються. У кривавих сплесках світла пропадає Мавка, яку втягує в провалля страшна мара.
Цікаві знахідки Валерії Чайковської в образі матері Лукаша. Вона поєднує два способи існування. Яскрава за формою перша частина ролі у фіналі заміняється психологічним наповненням. Гострий, незвичний малюнок. Так людина, яка пережила прозріння, шкодує про вчинене. Слідом за матір’ю переживає драму жалю і син. Дебют молодого актора Валентина Томусяка в ролі Лукаша багатообіцяючий. Він показує образ у розвитку, грає всю палітру почуттів — від закоханого юнака до зломленого, зневіреного чоловіка. Погубивши Мавку, тобто свою душу, бродитиме він між холодними дзеркалами і натикатиметься лише на власні відображення. Звуки сопілки Лукаша, які розбудили природу, викликали до життя Мавку звуками тієї самої сопілки, ніби закільцьовуючи природний цикл, він і злився з вічністю.
Інші персонажі спектаклю не менш колоритні й переконливі. Усі працюють у злагодженому ансамблі, і кожний актор знайшов свій характерний оригінальний малюнок. Вони цікаві, тому що зуміли відійти від традиційних трактувань образів.
Вслухаючись у текст Лесі Українки, знову опиняєшся під враженням глибини її думок, узагальнень. Спектаклю Театру на Липках вдалося емоційно «укрупнити» їх і створити, сприйнявши ідеї автора (а вона гарний підказувач), суцільний сценічний твір. Лесине слово тут не йде в розріз із сучасною музикою, несподіваною пластикою, стилізацією костюмів, способом існування акторів. Режисером вивірений баланс органіки такого рішення.
У фінальному монолозі Мавки є просто-таки, вибачте за блюзнірство, цитата для рекламного проспекту спектаклю: «Будуть приходити люди, вбогі й багаті, веселі й сумні, радощі й тугу нестимуть мені, їм промовляти душа моя буде». Буде відкриватися завіса й триватиме цей політ безсмертних героїв у фантастичному сні й не менш фантастичній дійсності. Змінюватимуться пори року, прокидатиметься навесні Мавка і сніг немилосердно засипатиме Лукаша із сопілкою у руках... І кохання розцвітатиме і вгасатиме знову...