А відтак маємо відверто графоманську збірочку — хоч і з проблисками неабиякого поетичного таланту, але неоформленого й дуже кепсько ерудованого. Автор може окремим рядком подати як дуже дотепну сентенцію: «Колись і я був холостий немов патрон!» — вочевидь не здогадуючись, якою банальною стала ця гра слів ще в позаминулому ХІХ столітті. Він наполегливо намагається витворити складні порівняння, але без достойного поетичного гуру-редактора виходить щось штибу: «гупають в скроні копитами туги і болю думки» (копитами! по скронях!!!) або «Хто не стерпів удар в пах совісті солдата, /Довічно волоче тягар пробоїн дна». Свербить, бач, авторові пах його совісті, гнітить «тягар пробоїн» (який дорівнюється важкості дірок від бублика) й він зізнається: «На карті світу чи таро / Уже стоїть та чаша ката, / З якої краплі чистих рос / Так важко нам не розплескати» (от, бідака, закатований чистими росами!).
Як своє know-how Микола Кротенко подає поєднання суто технічних термінів або бюрократичних зворотів із традиційною ліричністю — і слід визнати, на цьому терені він матиме, за умов серйозної роботи над словом, певні здобутки. Але поки що вайлуваті тропи a la Станіслав Вишенський: «тихо змінює спокій секвої шлейф проблем турбулентних потоків» або «з повноправністю травень квітує на останнім весні інтервалі» — це вже хоч не на двійку, але поки що, скажімо, на трійку з плюсом і з «перспективою росту».
З точки зору композиції, автор ніби робить ефектне креслення, геть не уявляючи, чи життєздатною і тривкою буде втілена конструкція. «Виростуть кити в небесній ванні» — непогано на папері, але в уяві — яка жахлива незграбність обізвати небо ванною (то ми бачимо її дно з-під-зовні? чи це перегорнена ванна?), та ще й з китами у ній! «Мов декаденти-гади /Смачну траву витоптують копитцями цикади» — за що декадентів отак? Невже декаденти витоптують траву? І хіба те саме роблять цикади? А в рекламі своєї російськомовної збірки наш нетактовний до природи поет подає віршика: «Руку сунь скорей в нору /Ожидай и верь, /Что пожмёт её, как друг, /Там живущий зверь», — уява одразу малює розворушене графоманською рукою лігво і наслідки цього.
Микола Кротенко скромно зауважує в собі «склорізи думок-діамантів» — і абсолютна «склорізна» графічність його текстів здатна викликати велике зацікавлення психологів творчості. У більшості віршів не спостерігаємо жодних кольорів, блисків, плинів — самі формообрази й дискретні рухи. Ніколи не бачив, аби на 1200 поетичних рядків колористичні епітети зустрічалися менше десяти разів: одна підкреслена згадка ультрамарину, дві з’яви сірих барв, і по одній згадці ще трьох фарб — решта відведена білому кольору. Цей перерахунок наведено, зокрема, для підкреслення талановитості художника-оформлювача, який зробив для збірки білу обкладинку, з невеликим ультрамариновим квадратиком і сірими абстракціями посередині.
І взагалі, чому вже ніц не дорікнеш, то це оформленню та поліграфічній якості книги — тверда палітурка, своєрідні монохромні малюнки та віньєтки, окремо винесена хронологія творчості, сторінка самореклами інших видань автора, зокрема бардівських аудіозаписів; ідея з позначенням текстів, покладених на музику, маленьким скрипковим ключем внизу сторінки тощо. Отже, принаймні в галузі книговидання Микола Кротенко має справжній фах і хист, і за це йому наша подяка.