У житті жінки не так часто бувають хвилини, коли вона радіє, що їй уже не дванадцять років. У моєму житті це відбувається, приміром, при згадці, що вік прищів минув або що проблему кому подарувати свою незайманість давно вирішено. Але особливі захоплення з приводу своєї причетності до покоління яппі останнім часом виникають у мене, коли я побачу що-небудь червоненьке-жовтеньке-синеньке, окатеньке-вухатеньке, що скаче-літає-плаває, не горить у вогні, не тоне у воді... Будь-якого, словом, покемона.
...1999 року велика мультиплікаційна корпорація «The Warner Brothers», рідна мати Аніманіаків, Багс Банні, Бетмена й ще цілої купи двомірних ідолів, випустила на американські екрани новий повнометражний мультиплікаційний фільм виробництва японської компанії «4Kids Entertainment». Хоча в мультфільмі (і в мультсеріалі, який вийшов слідом) з іронічною назвою «The Pocket Monsters» («Покемон») мова йде про звіряток зовсім не кишенькового розміру, слово «pocket» є ключовим у концепції, що стоїть за їхнім створенням: об’єкт полювання «братів Ворнер» — кишені юних глядачів, а вигадані мультиплікаторами зворушливі створіння — справжніми фінансовими монстрами.
Мультфільми і мультсеріали, зроблені або представлені студіями типу «Warner Brothers» і Діснея, можна вважати легкою формою вірусу, який уражує свідомість дітей віком від п’яти до чотирнадцяти років. Хвороба явно має віковий характер і згодом щезла б безслідно, якби сам вірус не проходив нескінчений ланцюг мутацій, через які бетмен-лихоманка змінюється широ-лихоманкою, що змінюється хі-мен-лихоманкою, яка заміняється скубі-ду-лихоманкою, що не залишає багатьох навіть у зрілому віці і часто супроводжує свого носія до його смерті. Проте секретні підземні лабораторії мульт- студій продовжують свою чорну місію з року в рік, день за днем, годину за годиною, придумуючи найвитонченіші методи полювання за дитячою свідомістю, погрожуючи людству повною втратою контролю над усесвітом, і насамперед — руйнацією могутнього флоту міжгалактичних спіралелетів, спроможних... Усі відійдіть від мене, зі мною все гаразд, приберіть шприц!
Аматори і цінителі ворнерівської мультиплікаційної продукції «Покемон» розчаровані: після блискучих «Пінки і Мозга» і класичних «Луні-Тунс» і «Бетмена» новий серіал дивує наївною тупістю, прямим віддзеркаленням дешевих тайванських серіалів (схожістю не тільки графічною, а й сюжетною) і бездарним звуковим оформленням — принаймні на мій смак мультманіака. Але, безумовно, усе це дрібниці: очевидно, що компанії все одно дивитимуться юні глядачі «Покемон» чи ні. «Покемон» не ставить за мету стати прикрасою телеекранів, «Покемон» не створений для того, щоб привабливістю його героїв зачаровувались й через десятки років, як зачаровуються Миккі Маусом або Бетті Буп. «Покемон» узагалі не мультфільм. Уся та частина світу «Покемон», яка створена художниками- аніматорами і призначена для пасивного перегляду на блакитному екрані, — це багатосерійний рекламний ролик.
У цьому ролику діють кілька дітей (у початковій версії — троє гарних, двоє поганих) і 150 істот невизначеного походження. Істоти — покемони, діти — дресирувальники покемонів. Мета хороших дітей проста і самодостатня: один із них хоче стати «кращим дресирувальником покемонів у всесвіті». Як на мене, то успіху йому в цьому. Але один із поганих дітей теж хоче стати «кращим дресирувальником покемонів у всесвіті». Виникає боротьба. Дорослій людині прихильність до цих персонажів дається важко, але діти легко приєднуються до гарячих борців за успіх. Тим більше, що навколо п’ятьох дітей граються в різних поєднаннях сто п’ятдесят найдивовижніших звіряток, які представляють часом різні стадії еволюції один одного. Природно, звірятка групуються за природними стихіями — «вогонь— повітря—вода—земля», за кольором, віком, методами боротьби один з одним та іншими важливими елементами існування.
Девіз світу покемонів, створених корпораціями «Ворнер», «4Kids», «Nintendo» та іншими, що приєдналися до торговельного буму, — «Gotta catch ‘em all!». Цей девіз не має ніякого більш-менш зрозумілого відношення до сюжету мультфільмів — це рекламний заклик типу «Відтягнися зі смаком» або «Купи два». Покемонів 150, і ти повинний придбати все. Це непросто, оскільки 150 звіряток існують у кількох десятках товарних варіантах: плюшеві іграшки, наліпки, брелоки, спеціальні обмінні карти, пластикові брелоки, не кажучи вже про величезну індустрію електронних ігор «Pokemon» виробництва «Nintendo» (12 найменувань плюс 3 запланованих релізи), про одяг із зображенням покемонів, про татуїровки, що змиваються, про письмові приладдя та інші типові елементи маркетингового буму. Крім того, покемони (остерігайтеся підробок!) існують у чотирьох серіях: Червоній, Жовтій, Синій і Зеленій, причому деякі присутні тільки в одній з них, а деякі — відразу в кількох. Отже той, хто купить усі чотири серії, сплачує за 200 штук потвор замість бажаних 150-ти. А до кінця серпня (щоб початок шкільних занять, боронь, Боже, не відвернув увагу дітей від справді важливої діяльності) Ворнер Бразерс збирається випустити дві нових серії покемончиків — Срібну і Золоту, що складаються з двохсот монстриків, причому скільки з них є принципово новими, а скільки — лише плід еволюції старих героїв, поки невідомо.
Не секрет, що під час розрахунку потенційних прибутків від створення того або іншого дитячого суперфільму або суперсеріалу компанії-акціонери завжди враховують чималі суми, отримані так званими супровідними продуктами. Суми ці інколи перевищують суми касових і телепрокатних зборів. Найчастіше «супровідні продукти» випускаються на ринок навіть раніше від анімаційного шедевра — для підігріву, і фанати гордо хизуються в них на довгоочікуваних прем’єрах. Проте у випадку з «Покемоном» ситуація принципово відрізняється від звичної: вперше в історії ставка від початку робиться саме на торгівлю іміджами та продуктами, які їх представляють, а мультфільми являють собою засіб збільшення обсягів продажу, не занадто якісного, не занадто виразного, але такого, який приносить надійний результат, що і потрібно, за великим рахунком, від реклами. Зняття масок, кінець гри в мистецтво для дітей.
І, як завжди, спостереження підсумкового моменту в повільному процесі зміни парадигми викликає в мене ностальгічний схлип: злісний кам’яно-літальний покемон Аеродактиль ще творить зло в лабораторіях старого міста, а на обрії вже маячить фосфорична шпилька для волосся, з голографічним зображенням of the next best thing...