Два тижні тому Інтернет прорвало Кримом, як фурункулом. Хтось із віртуальних дискутантів навіть не втримався від патетики: «Кримський прорив!».
Виглядає все ніби таким чином, що безпрецедентний пан М. із Києва попросив кримських депутатів, хай би вони якомога швидше вимагали від депутатів київських надання російській мові державного статусу. Хоч у самому Криму вона такий статус має вже, здається, від 1993-го чи якого там року — записано в Конституції. Але цього виявилося недостатньо — треба, щоб в усій Україні. І кримські депутати за це майже одностайно проголосували, і тепер справді вимагають. Російська мова має бути в Україні державною. Україна — багатонаціональна демократична країна, сім’я народів і племен, а не якийсь галичанський загумінок. Української вам (це «вам» стосується вкінець уже знавіснілих нацюків-пацюків) ніхто не забороняє — розмовляйте собі по своїх селах та у своїй Галичині (або — ще краще — тільки по селах і тільки в Галичині). А нам не заважайте прилучатися до скарбниць світової культури через світову ж таки — російську — мову. Такий загалом зміст усього цього — як тепер прийнято подібні послання називати — месиджу.
Добре, з кримськими депутатами мені все зрозуміло. Вони грали і гратимуть свою гру. Це нехитра і часом брутальна гра навколо того, як узгодити не зовсім узгоджуване: інтереси мафії з любов’ю до Великої Росії Путіна та комуністичними зрівнялівськими ідеалами. Але навіщо ця гра потрібна панові М.? Чому він тисне на цей так званий депутатський корпус, на це піддатливо-слизькувате тіло? Йому що, без російської мови президентом не стати?
Насправді російською мовою в Україні сьогодні говорить усе: телевізія, радіо, газети, фільми в кінотеатрах, Президент, його канцелярія, армія, міліція, податкова адміністрація, мафія, організовані та неорганізовані злочинні групи, нічні клуби, ресторани, борделі, базари й вокзали. Найпопулярніші телевізійні канали тільки те й роблять, що цілими вечорами показують як не безконечні російські кримінальні серіали з лазнями, дачами і трупами, то так само безконечні російські ток-шоу. Мій глядацький вибір унаслідок цього не такий вже й широкий — це приблизно як вибирати між іскрометною дискусією про окремі переваги анального сексу на каналі X і не менш захопливою дискусією про окремі недоліки зоофілії на каналі Y. Здогадуючись про існування як окремих переваг у першому, так і окремих недоліків у другому випадку, я дякую за увагу і, як уже одного разу повідомляв, усе частіше користуюся улюбленою кнопкою off.
Ні, я далекий від мовного екстремізму та ілюзій. Що більше — я нерідко переходжу на російську мову у спілкуванні з російськомовними українцями, якщо вони зі свого боку достатньою мірою мені симпатичні, тобто передусім не тиснуть — так само, як і я на них. Я чиню при цьому так, як дев’ять десятих нашого суспільства чинить упродовж останнього десятиліття — себто я не шукаю конфлікту на мовному ґрунті. Таке розв’язання прийнято називати консенсусом: обидві сторони наче й до кінця не вдоволені, але в ім’я певної вищої спільності йдуть на взаємні поступки. Приміром, коли у Львові ви розмовляєте лише російською, а тамтешні «нацюки-пацюки» навіть не думають вас убивати і навіть не ображаються за вживання слова «сравни» — що більше, розмовляють із вами однаково приязно. Не знаю, як із аналогічним явищем-навпаки було б у Криму, але хотілося б, аби аналогічно. Загалом же реальність така: російська мова потрохи збільшує свій ареал — передусім через мас-медіа та маскульт. Українська протистоїть цьому як може, не даючи загнати себе в жодні територіально-прошаркові рамки — не вийде вже обмежити її ані галицьким селом, ані Львовом та околицями, ані цілим аграрним Правобережжям.
Що й казати — такий консенсус хибує багатьма ризиками, він украй хисткий, але він є. Наслідком цього консенсусу в нашій країні стала фактична двомовність. Яка проте перестане бути фактичною, лиш тільки стане юридичною. Тобто як тільки станеться те, чого унісонно вимагають кримські депутати вслід за дещо нервовим помахом дириґентської палички пана М. Бо державний статус лише однієї з мов — української — парадоксальним чином утримує в Україні баланс двомовності. Як тільки російська мова отримає той самий статус, імперська інерція перейде у нове прискорення — за лічені десятиліття (коли не раніше) Україна стане фактично одномовною. Немає жодного сумніву в тому, що цією єдиною мовою буде російська. І якщо такою на сьогодні є кінцева мета мовної політики в Україні, то я чогось не розумію, перестаю бути розважливим і на очах у глибокошановної публіки роблюся екстремістом. Мене хочуть усерйоз посварити не тільки з самою дійсністю, але й із самим майбутнім.
Політикам, які відстоюють державний статус для російської мови в Україні, про всю цю реальність відомо не гірше за мене. Стверджувати, ніби російська мова нині у нас загрожена і перебуває на грані зникнення чи утискання, може лише викінчений абсурдо-сюрреаліст. Але йдеться їм якраз не про захист, точніше, не про той захист — ідеться про найкращий захист, ім’я котрому напад.
Ідеться загалом про одну з тих політичних перверсій, коли поняття «люди» (чи — перепрошую за патетику — «народ») замінюється вкрай цинічним поняттям «електорат». На жаль, у нашій реальній щоденній політиці поки що перемагає й утверджується практика (чи то пак, як кажуть у Москві, технологія), згідно з якою цей «електорат» не що інше, як матеріал для маніпуляцій. Час від часу певній частині цього електорату — маніпулятори чомусь вважають її більшою частиною — показують язик. Це російська мова, точніше, обіцянка зробити її державною. Це принада для одних (що їх, вважається, більше) і погроза для інших — тих, кого нібито менше. Язик стає інструментом ділення та володарювання. Мистецтво його показувати — чи не найвище з політичних українських мистецтв.
Хоч саму по собі цю гримасу прийнято вважати блазенською. Або навіть мавпячою.