Його голос знають шанувальники великого боксу. Його вірші відзначає авторитетне коло поціновувачів, серед яких Ліна Костенко, Сергій Жадан. Останній написав про його творчість: "Весь трагізм цих віршів - легкий і ілюзорний, і є той самий справжній трагізм, котрий можуть відчувати лише діти…". Дмитро Лазуткін - це два в одному: поезія і спорт, вірші і бокс. Недавно саме він коментував один з історичних поєдинків - Кличко - Повєткін. І в розмові з Дмитром ми, звісно ж, торкнулися теми боксу. Але все-таки поезія була на першому плані. Оскільки це інтерв'ю продовжує цикл публікацій DT.UA про українських поетів XXI ст., які муштрують своїх пегасів всупереч повсякденній прозі теперішнього життя (нагадаємо, цикл розпочато розмовою з Тарасом Малковичем).
- Дмитре, читачам, звісно ж, цікаві ваші внутрішні відчуття і професійні спостереження, коли ви були у "серцевині" бою Кличко - Повєткін, коментували його на "Інтері". Отже, ваша оцінка спортивного видовища? За і проти? Чи була перемога остаточно переможною? І чи була та поразка вже такою ганебною?
- Ця перемога зняла всі питання. Хоч Володимир Кличко завершив бій не достроково, його перевага в ринзі була повною. Відчувалося, що він діє за чітким планом, завадити Володимиру у Повєткіна не вийшло. Поразка росіянина не стала ганебною. Те, що він витримав ці 12 раундів, - уже своєрідний подвиг. Передматчева істерія - і в Москві, і на інтернет-форумах - зробила цей поєдинок подією не лише спортивною, а й політичною. Мені було дуже цікаво дивитися на роздратованих російських ВІП-уболівальників, які кричали ганебні речі, підстрибуючи на стільцях. Адже в цей момент руйнувалася їхня впевненість у домінуванні всього російського, зникала вперта і, до певної міри, безпідставна зверхність у ставленні до українця. Володимир Кличко здолав суперника передусім інтелектуально. Це й вирішило долю протистояння.
- Як в одній вашій особі поєднується таке, здавалось би, непоєднуване - боксерська рукавиця й поетична ліра?
- Я, взагалі-то, помітив, що серед боксерів потяг до поетичного слова - не така й дивовижа. Принаймні були спроби віршувати у Миколи Валуєва і Олега Маскаєва, чемпіонів світу… Та й Олександр Усік інколи римує. Скажу вам, що Віталій Кличко може впевнено цитувати величезні поетичні блоки. Зокрема класичну поезію. Гадаю, тут простежується певне історичне коріння. Оскільки відомо, що китайська поетична класика (йдеться про Лі Бо) має певне відлуння в одному зі стилів ушу. Знаємо також низку грецьких філософів, які займалися кулачним боєм. Тож нічого дивного в сусідстві цих двох уподобань немає. Я сам доволі довго займався карате, кікбоксінгом. Це нормальний перерозподіл фізичних та розумових енергетичних потоків.
- Як активно ви сьогодні задіяні у професійному спорті?
- Тепер переважно коментую на телеканалі "Інтер". Хоча навесні проходив доволі серйозний цикл тренувань, а це п'ять разів на тиждень. Усе це завершилося 30 червня на Кубку Європи з елітних боїв - у розділі фул-контакт. Я там переміг. У фіналі в мене виявився 22-річний суперник з Узбекистану. Було непросто.
- Які свої спортивні досягнення ви б визначили серед головних?
- Намагаюсь не озиратися назад, не тішитися колишніми персональними перемогами. Передусім, тут важливо бути здатним на кроки, які раніше здавалися неможливими. Згадую, як я отримав чорний пояс з кемпо-карате. Під час дан-тесту (безперервний поєдинок з десятьма суперниками, котрі змінюють один одного) моє кімоно було все в крові…
- Пам'ятаєте той свідомий момент, коли у вашій уяві чи на папері рядки самі почали вибудовуватися в образи, в рими?
- Десь в одинадцять років я почав писати свої перші вірші. Звісно, то була моя дуже особиста література. На щастя, мало хто читав ті "шедеври".
- Хто для вас був взірцем, натхненником, коли народжувалися перші вірші?
- У 1990-х, як відомо, були дуже популярні товсті літературні журнали. Їх наклади шалено зростали. Як російських, так і українських - "Вітчизна", "Дніпро", "Дзвін". Тоді я відкрив для себе наше "розстріляне відродження". Захоплювався й російською поезією - наприклад, мені страшенно подобався Микола Заболоцький, його поєднання кращих традицій лірики та експериментів із формою. А ще Микола Вінграновський - надзвичайно музикальний поет. І мені це вельми імпонує. Так сталося, що школа в мене була математична. Сам я народився й виріс у Києві на лівому березі. І ніколи свідомо не йшов по гуманітарній "лінії" освіти. Власне, за фахом я інженер-металург.
- Дмитре, а ось буквально зараз, під час цієї розмови, що б ви згадали з тих перших поетичних рядків, коли на вас впливали класики й товсті журнали?
- Ну, коли щось і згадаю, то це на сьогодні буде занадто банально. Ось, наприклад: "Знову київська осінь, каштани і клени, знову народжений жовтий, знов померлий зелений. Ледь похилені віти і краса - до світання. Так волає і плаче наче вперше й востаннє…".
- Це вже не така й банальщина.
- То вам так здається. Тоді я часто прогулював уроки таким чином: заходив у книгарню "Поезія" на Майдані, купував майже за безцінь (слава інфляції!) книжечки з віршами і йшов у Маріїнський парк. Саме тоді, під час опадання листочків, я сам собі щось писав, нотував, читав. Усамітнені години наодинці з собою. І з авторами, яких я для себе відкривав. Ну, а потім, як сказали б критики, "відбулося нашарування культурних пластів". Така собі самоосвіта, яка є найкориснішою й найефективнішою формою освіти… На даний момент у мене вже шість виданих книжок. Наразі працюю над двома новими - одна з них вийде на початку наступного року в Росії, друга - навесні в тернопільському видавництві "Крок".
- Для вас має велике значення, якою мовою народжується вірш - українською чи російською?
- Мова для мене - це і матеріал, і комплекс кодів світовідчуття. Мені цікаво експериментувати й "перемикатися" в пошуках нових форм та образів, щоб уникнути самоповторень.
- Що б ви порадили тим нашим читачам і тим вашим спортивним слухачам, котрі, можливо, вперше дізналися про вашу творчість, прочитати з уже опублікованого, аби скласти максимально правдиве враження про вашу поетичну манеру?
- Можливо, я би порадив "Добрі пісні про поганих дівчат". Як на мене, це дуже тепла книжка.
- Ліна Костенко з приводу ваших текстів одного разу зауважила, що це класичний приклад чоловічої поезії?
- Так, колись вона у Могилянці читала лекції і охоче йшла на спілкування з молоддю. Я приходив, щоб послухати її "наживо", щоб побачити, щоб відчути, що це за людина, аби відбулася певна деканонізація її образу в моїй свідомості. Ось тоді я й приніс їй роздруківку зі своїми віршами. Почути від неї впевнені й приємні слова мені на той час було дуже важливо.
- Дмитре, хай вас не дивує наступне запитання… Під час бою, під час надзвичайної фізичної напруги, не виникають в уяві й свідомості якісь поетичні образи, рядки, строфи? Буває таке?
- Частіше буває - після бою. Коли прочистиш свідомість, ніби з'являється якась правдива простота висловлювання. Це те, до чого в поезії багато хто прагне, намагаючись знайти своєрідну кристалічність форми. Відомо ж, що є два шляхи у пошуках поетичних одкровень - або розширювати свідомість, або розчищати її.
- А до якого з поетичних напрямів, стилів, жанрів, власне, саме сьогодні найбільше тяжіє ваша душа? Можливо, це пейзажна лірика, філософська, чи ви готуєтеся щось видати як поет-громадянин?
- Мене цікавить постійна зміна - і акцентів, і стилів. Не люблю зашореності, не хочу бути виконавцем однієї ноти.
- Можете згадати один із важливих для вас як для коментатора боксерських поєдинків? Коли бокс можна було порівняти з поезією, хоча й жорстокою?
- Класний бій був між Максом Бурсаком і Ніком Блеквеллом. Там був просто неймовірний за драматургією поєдинок! Можна згадати і деякі бої Кличків. Цікавим також вийшло протистояння Повєткіна і Хука. Взагалі, коментуючи боксерські поєдинки, я прагнув головного для себе - відшукати власний голос поруч із голосами знаних колег. Мені потрібні були і своя інтонація, і своя подача.
- Що для вас найскладніше у роботі коментатора?
- Я б не говорив про складнощі, радше - про особливості такої роботи. Занурюючись у спеціальну термінологію, як на мене, варто вміти відчути золоту середину, аби те, про що йдеться, задовольняло фахівців і було зрозуміле широкому загалу.
- Яких образів у поезії вимагає душа поета - саме тепер, тобто ваша душа?
- Тепер, звісно, коли мені не 18, починаєш писати менше. І кожен вірш стає не тільки емоційною подією, а й чимось більш важливим та виваженим. Приходить розуміння себе - в часі й динаміці розвитку власної творчості. Зростає відповідальність за кожен рядок. Стає більше філософічності в текстах, більше прозорості в метафорах. Якщо є виходи за межі звичайної логіки в простір логіки поетичної - то це вже не стихійність, а усвідомленість.
- А буває, що серед ночі прокидаєтесь і щось записуєте?
- Буває. Бо коли прокинуся вранці, то вже забуду. Поетична творчість не те що "священна", але вона переходить через серце, через душевний досвід. Системно я не ставлюся до цього як до роботи. Тому радію будь-яким несподіваним творчим ходам, навіть у снах.
- Як сьогодні сприймаються слухачами публічні виступи українських поетів? Знаходите відгук у залах, коли виступаєте?
- Нині живемо у час інтернету, епоху соцмереж. Є різні форми "донесення поезії". Деякі тексти треба читати тільки очима, специфіка ж інших у тому, що для них важлива авторська інтонація, навіть виконавська майстерність. Якщо така майстерність збігається з текстовим наповненням, то люди це слухатимуть. І навіть великі зали збиратимуться. Наприклад, недавно в Чернівцях на "Ночі поезії" слухачі сиділи до третьої години ночі - не розходилися, вірші слухали. Так само і у Львові. Та й у Києві бувають цікаві акції. Чого тепер бракує - то це фахової критики, яка б могла порадити людині, що читати, кого слухати. Щоб було так: якщо авторитетний експерт рекомендує книжку, то читач і книжку купить і на літературний вечір піде. Бо довіряє критикові.
- Немає відчуття, що сучасна українська поезія поступово стає напівзакритою сектою, адже широкий загал більше цікавить шансон?
- Я би не погодився з цим! Час шансону минає, він знайшов свою комфортну нішу - ну й нехай. А те, що люди приходять на вечори поезії, - факт. І найбільше мене тішить, коли бачиш на таких поетичних вечорах не знайому публіку, а нові обличчя. Тобто тих, хто відкриває для себе цей простір, - мовляв, о, а в нас справді є сучасна поезія!
- Хто, на ваш погляд, із кола молодих поетів сьогодні вартий більшої уваги читачів, критиків, журналістів?
- Дуже невдячна справа - когось виділяти. Ну, звісно, - Сергій Жадан, хоча він і так постійно у центрі уваги, Микола Воробйов, Тарас Федюк. Серед молодших - Наталя Пасічник, Сергій Осока, Олег Коцарєв, Павло Коробчук, Богдан-Олег Горобчук, Ірина Шувалова, Катя Бабкіна, Іра Батащук, Юлія Нестерова.
- У вас були такі вірші, які доводили людей до сліз?
- Був юнацький мій вірш про бездомного собаку, який приходить на станцію, чекаючи свого господаря. Дівчата плакали.
- Зазвичай свої тексти ви відразу набираєте на комп'ютері - чи користуєтеся старою зброєю для поета - олівцем?
- У процесі роботи над віршем мені інколи важливо бачити закреслене слово. Коли його витреш на моніторі курсором - не те. Ручка, олівець - це якась атрибутика живої магії творення, процесу чародійства. Я, власне, не боюся креслити, переробляти. Якщо є потяг до вдосконалення, то чому ні? Над словом треба працювати, бо ж недопрацьоване слово - це неточно сформульована думка. А кожна така неточність породжує цілу низку подальших неточностей у сприйнятті. Я не проти інтерпретацій, однак вважаю, що до того, хто читатиме написане мною, треба ставитися з повагою.
З ДОСЬЄ: Дмитро Лазуткін закінчив Національний технічний університет України. Працював інженером-металургом, тренером з карате, тележурналістом. Коментує бокс на телеканалі "Інтер". Поетичні збірки - "Дахи" (2003), "Солодощі для плазунів" (2005), "Паприка грез" (2006), "Набиті травою священні корови" (2006), "Бензин" (2008), "Добрі пісні про поганих дівчат" (2012). Лауреат літературних премій імені Б.І.Антонича, "Смолоскип", "Благовіст". Лауреат конкурсу "Русская премия". Чемпіон України з поетичного слему. Переможець Кубку Європи з кікбоксінгу. Бронзовий призер Кубка світу з кікбоксінгу і кік-джитсу, чемпіон України з козацького двобою, володар чорного поясу (1-го дану з кемпо-карате).
Дмитро Лазуткін. Вибрані твори
Колядки і вальси
Як хочеш - забудь, як не можеш - візьми
собі трохи сонця з цієї зими -
як спогад польоту,
як біле на чорному тлі або як
дарований символ, навіяний знак.
Як пальці крізь воду -
минає епоха, минає біда,
в театрі тіней - попідтинню хода...
Ми всі час від часу блукальці.
І німбами нашими встелено дах,
і ворог полює на небо в очах,
а чує колядки і вальси.
Ми можем по-різному, маємо хист.
Нам ранок дарує святий машиніст,
але провідник буде проти -
бо доля не цукор, а щастя не чай.
І як його радісно не зустрічай -
завжди відчувається спротив.
Але ти засвоїв потрібні слова,
щорічні провини, щоденні дива.
Ти сам собі майстер і лікар.
І сходяться друзі, і котиться віз,
і там де зростав молодий верболіз -
проноситься вирок як вихор.
Бо десь в атмосфері пробито дірки.
І серце пропалюють тихі зірки,
і в'ється туманом нірвана.
І річка блищить аж до самого дна,
і жде, і не спить - та що біля вікна -
далека як берег - кохана.
***
моє покоління приходить до тями
як вовк із мультфільму "ну - постривай!"
нас шили руками нас вчили роками
no money - no honey, no woman - no cry
і спроба сказати за всіх - це неправда
але прослизає - як щур у підвал
надія на себе - надія на завтра
бо сонце - медуза,
бо світ - карнавал,
будинок з химерами, кримські сонети…
ми вас дочекалися, будьте людьми!
про нас говорили народні прикмети
про нас шелестіли бармени з корчми
про нас забували - бо рано, бо пізно,
бо бігають клоуни в синіх трико.
бо де наша слава, бо де наша пісня?
бо постріли наші - завжди в молоко
і ми молодці - ми при стайні, на сіні,
колись надзвичайні, колись емоційні,
і наша свобода така -
вона розчиняється в хлорці і глянці
їй мариш вночі, нею спльовуєш вранці
бо надто міцна і гірка
***
вночі пливуть дерева нетутешні
чарівні як на згині липня тижні
і розмовляють вишні та черешні
ледь чутно про події дивовижні
і дівчинка чиє волосся чорне
а дихання нестримне і гаряче
ногами стисне дикістю огорне
неначе місяць вибухнув неначе
усі птахи зірвалися раптово
і крилами відштовхують повітря
щоб яблуком на землю впало слово
щоб ноти затремтіли на пюпітрі
вночі пливуть трамваї і машини
метелики - і все перед очима
вночі пелюстки моляться на шию
цілунками котрими тебе вкрию...
нехай шумлять свої і протилежні
нехай бентежать стишені та ніжні
і щось говорять вишні вишні вишні
і щось відповідають їм черешні
*** це напевно такий особливий стан або тимчасовий стан або вік але радше стан - коли вже навіть трохи приємно їсти свіжу немиту полуницю зосереджено відчуваючи як скрипить пісок на зубах і прив'язаний за ноги до надійно посохлої ностальгії розхитуєшся над пропливаючими хмарами але впасти не можеш і погляд зупиняється на якусь лише мить ніби стрілка годинника вагаючись - у який бік тепер? і розгортаючи останню сторінку місцевої газети на якій зазвичай розміщені некрологи (бо некрологи це завжди мабуть остання сторінка) усвідомлюєш - не треба в неї загортати хліб і насіння також не треба і взагалі нічого не треба загортати чи згортати - хай собі буде як буде хай собі іде як іде хай собі кришиться і розсипається кришиться і розсипається бий у порожні відра не бий у порожні відра адже це лише такий вік або стан радше стан пошкоджена звукоізоляція ламаний голос повітря між тобою і не тобою *** сьогодні була злива. метелики вмирали і випари здіймались розслаблені мов дим ми вірили у світло бо світло вимикали ми вірили у камінь бо камінь був твердим але твоя планета розчинна ніби кава та зблискують зірками вже заграні в любов зелені очі мавок блакитні очі мавок червоні очі мавок - невиспалися бо підсмажена медуза - налий ще трохи нафти тріпочуть прапорами почавши ворожбу можливо ми не звідси ми трохи космонавти ми справжні камікадзе ми летимо в трубу політ нормальний мамо сьогодні була злива так часто - зранку осінь а ввечері зима… зима вона хороша труба вона красива політ нормальний мамо політ нормальний ма…
*** Туман з вікон усю прозорість випив. Хтось вгруз у землю, хтось у небо вгруз. Тут зранку - я ще може Сокіл Київ, А ввечері - я вже Чікаго Буллз. І ця моя розхристана країна, І сірі неримовані кути... Зимово прикладаюся до джина, Він добрий, він все може, він як ти. Три теплі сни занурюєш у міксер. Лови мене, хапай мене, тримай... Тут кожна річ знаходить собі місце, В твоїх очах заварюється чай. І стільки слів, які стають піснями для міжконтинентальної нудьги. Є щось таке беззахисне між нами, Є щось таке потужне навкруги. Але ляльки не вміють говорити, Зриваються на регіт в унісон. І крізь туман просочуються діти. Футбол-хоккей. Скорочений сезон.
*** Ти вилітаєш, Марто, як вікна опісля вибуху - пам'ять блокує спогади, спогади биті люстерка. Все має статися швидко, я не бачу іншого виходу, але настромлююся на деталі - й так боляче, так нестерпно. Ці театральні репліки, злягання до епілепсії, отрута у стиглих цитринах, у бризках - ковтаєш - бісишся. Але ж небезпечно так збуджуватися під час зимової сесії... О сніговії околиць! О міста солоні місива! Марто, мені щось зимно. Сонце засне на заході, сонце розтопить північ, втопить нас , але знай - до біса масові зречення та інші громадські заходи, дівчата з пружними стегнами завжди потрапляють в рай.
*** трохи світла - винесеш на двір решту світла стиснувши дверима дівчинко з очима як папір - білими холодними очима що тобі - пульсації доби фрикативні поштовхи ілюзій між солоних "може " і "якби" поступово висихають друзі і летять позбавлені ваги неспроможні впасти у долоні ти пробачиш їм свої борги надто винні надто безборонні... добрі війни і поганий мир все чудово ти до цього звикла решту світла винесеш на двір ти сама - навіщо тобі світло?
*** 120 хвилин я провів у товаристві цих людей 120 хвилин вони говорили про їжу предметом дискусії були: особливості національної кухні переваги і відмінності кухні орієнтальної вегетаріанство (смажені курчата нещодавно були живими вони бігали бавилися любили одне одного по черзі невтомні і життєрадісні) також йшлося про дієти і про ціни звичайно ж ціни теми викликали живе зацікавлення гострі суперечки виникали навколо найбільш наболілих питань час від часу я дивився на годинник піти одразу було незручно (знайомі знайомих поважні люди) маринований болгарський перець стікав між західних кварталів масними золотистими краплями
***
Пісок і літо, дощі та райдуги,
Цілунки легко стають укусами,
Наскрізний струм у потоках патоки...
Твоя порядність така спокуслива...
Не я ловлю тополині пестощі,
Не я життя вимірюю курсами,
Чиїсь конспекти і зайві ревнощі,
Твоя порядність така спокуслива...
Твоя відсутність така заплутана,
Твої приходи такі наповнені,
Ти недочута, ти переслухана,
Ти божевільна, ти некерована...
Усе твоє, що я мушу вивчити,
Усе твоє, що я хочу відати,
Ти ти ти ти ти ти ти ти ти ти ти
Ти ти ти ти ти ти ти ти ти ти - ти…
А раптом щось би тобі не личило,
То наведи вже курсор і видали...
Твої симптоми, твої діагнози,
Fаshіon tv і серце Ісусове...
Температура, високі градуси -
Твоя порядність така спокуслива
Нічна теорія, східні практики,
Вино з Гурзуфа, вітер з Атлантики,
Так дивно бути з тобою поряд,
Коли свобода - найвищий поверх.
Ти відчиняєш прозорі двері,
Ти розчиняєшся в атмосфері,
Ти божевільна, ти некерована,
І недочута, і переслухана.
Твоя відсутність така заплутана,
Твоя присутність така наповнена...