На долю львівського поета Миколи Петренка, якому зараз 93 роки, випала нечувана кількість випробувань: Голодомор, концтабори, репресії, спроба вижити в радянських ідеологічних лещатах, - про це та інше в інтерв'ю патріарха української літератури.
Микола Євгенович - автор багатьох збірок поезій, прози, п'єс, дитячих творів. А ще - лібрето до музичних вистав і понад 200 пісень. Серед його найвідоміших текстів - "Намалюй мені ніч" (ці вірші, покладені на музику Мирославом Скориком, стали популярною піснею, яку виконувала Софія Ротару). Його ж віршам також давали музичні крила композитори А.Кос-Анатольський, В.Івасюк, І.Білозір. У свої роки поет у чудовій творчій формі - виступає як традиційно, в паперових ЗМІ, так і в соцмережах.
- Миколо Євгеновичу, через ваше життя пройшли майже всі лихоліття ХХ століття. І найперша з бід - Голодомор. Вам було тоді всього 8 рочків. Про це неодноразово писали в поезіях. Кого з рідних втратили?
- Загинули тільки дід й баба. Мені стає моторошно, коли згадую ті роки. Найстрашніше - божевільні жінки… Це малодосліджена тема. Всі випадки дітоїдства пов'язані з материнським божевіллям. Вони вбивали власних дітей… Голод перетворював людей на звірів. Ті, хто його влаштував, не матимуть спокою й на тому світі…
А взагалі, всі три голодовки - наслідки імперського плану світового володарювання Кремля. Посудіть самі: перший голод - заклик до світової революції, створення п'ятимільйонної армії, другий - індустріалізація, "пересадимо будьонівців з коня на танки і на літаки", третій - створення атомної бомби. А на все це потрібні гроші й українській хліб.
- Україна дорогою ціною заплатила за їхні амбіції. А як вам удалося вижити?
- Бо батько був робітником, а не колгоспником, отримував пайку хліба на роботі. Працював електромонтером на Лохвицькій електростанції. Жили ми на околиці міста, а все ж не в селі. Тому й вижили… До речі, на нашій вулиці стояв пам'ятник Григорію Сковороді, споруджений лохвицькими дядьками до 200-ліття поета в голодному 1922-му році.
- І це був найперший пам'ятник Г.Сковороді в Україні, я не помиляюся?
- Правильно. Скульптором виступив сам Кавалерідзе. А розрахувалися з ним 25-ма пудами пшениці. Якби не цей пам'ятник, хтозна чи й вижив би Кавалерідзе. А ще - в Лохвиці був театр. Побудований у 1901 р. за проектом Василя Кричевського. І всі трупи, які існували тоді в Україні, приїжджали з гастролями.
- Ваша сім'я велика була?
- П'ятеро дітей у сім'ї. Коли попідростали - мати пішла на роботу в колгосп.
- А де вас застала війна?
- В Черкасах. Я вступив у політосвітнє училище. Пізніше такі училища називали культосвітніми. Наступного дня після початку війни - комсомольські збори. Прийшов секретар міськкому комсомолу, виступає й оголошує, що прийнято рішення всім іти добровольцями на фронт. А мені 15 з половиною років… Хоча були й старші першокурсники, і під 17 років. Зібрали з хлопчаків роту на 40 чоловік, приставили лейтенанта з наганом і виділили три гвинтівки. Почали ми охороняти дерев'яний міст через Дніпро. А коли наблизився фронт - усі відступають, про нас забули. Тож порозбігалися хлопці по домівках. Я придибав у Лохвицю, а там уже німці. Якось треба було жити. Уявіть собі, в період окупації у нас створили чудовий театр, у якому ставили всю класику. Одним із керівників був Григорій Заславець із Ніжина. Після війни актори виїхали на Захід, і я загубив їх назавжди.
- Як ви опинилися в концтаборі?
- Наприкінці жовтня 1942-го забирали молодь на роботи. Проводили облави. Та тоді не дуже й ховалися, бо ніде було. Як знайдуть, скарають. Батько каже: "Їдь. То ж Європа. Світу побачиш. Серед людей не пропадеш". Забрали мене й сестру. Повезли через Київ і Сирецький табір у Львів у Янівський табір. Там я зустрів свій 17-й рік. Декілька тижнів там, а потім - у Бухенвальд. Порозподіляли по філіях Бухенвальду. Я потрапив в одну з таких філій - табір Шкокбах, на металургійний комбінат "Купферундмессінгверке". Працював у цеху, де виготовляли дріт мідний, лакували його.
- В'язні були тільки з Бухенвальду?
- В'язнів було зо дві тисячі і німців тисяч п'ять-шість. Мій майстер - Альберт Лессінг - колишній музикант-комуніст, який утік від Гітлера до Швейцарії. Його знайшли й поставили ультиматум: або ти зрікаєшся ідеології, або всю твою родину - в табір. Він зрікся марксизму. Але роботу йому дали тяжку…
- Вас визволили американці?
- Так. І, за договором, передали совітам. Деякі в'язні втікали, в мене ж і думки такої не було, - хотілося додому. Проте ще на декілька місяців ми затрималися, бо треба було збирати врожай під Бреслау, нині Вроцлав. Після цього нас відправили у Львів, знову в Янівський табір. Тепер там був фільтраційний табір НКВС. Ми могли вільно виходити в місто, проте ненадовго. Бо навколо патрулі, комендантська година, а ми без документів. І от сідаємо в поїзд, і везуть нас не в Київ чи Полтаву, а аж на Донбас.
- То ви й додому не заїхали?
- Ні! Хто ж нас пустить?! Вони нас у трудову армію - відробляти повинність на шахти Єнакієвого. І став я справжнім шахтарем. Уже згодом, коли вивчився на курсах на гірничого майстра, відпустили на тиждень до батьків.
- Тяжка була праця?
- По вісім годин у забої. Дуже важко! Зате платили й годували непогано. І щодня видавали пайку від ЮНЕСКО: стограмову булочку та 50 грамів масла.
- А як ви потрапили на Західну Україну?
- Через сестру Антоніну. Вона закінчила педтехнікум у Лохвиці і за направленням поїхала у Броди вчителювати. Похвалилася головному редакторові місцевої газети, що її брат пише вірші. А той запрошує - хай приїжджає. Я приїхав, мене оформили на роботу. Це було літо 1947-го року. Потім приїхала ще одна сестра, молодша, і теж учителькою.
- Як вас, східняків, сприймали на Галичині?
- Ми були між двома вогнями, так би мовити. Наприклад, треба, аби в кожній школі створювалися піонерські організації. Це обов'язок учителів - чіпляти оті піонерські галстуки. А вночі хлопці з лісу "стук-стук" у вікно. Кажуть: як будеш так чинити, то сама висітимеш на тому галстуку.
Коли я приїхав, піднялася нова хвиля колективізації. Журналістам треба було висвітлювати цей процес. А ніхто не хоче йти в колгоспи. Головний редактор каже - я сам напишу. Підготував матеріал, відвів цілу шпальту в газеті про колгосп у селі Старі Броди. Коли це прибігає посильний, - убили голову колгоспу. Того самого дня, коли обрали його головою, - і вбили. Такі часи були… А тут ще 1946–1947 роки. На Львівщині було багато прибульців із Центральної України, бо ж там потерпали і мерли з голоду. Ми так само від біди втекли. Галичани вже добре знали з переказів, що то за колгоспи. Допомагали східнякам вижити, давали їм хліб та роботу. А коли почалися колгоспи й на Західній, то й місцевим господарям сутужно стало.
- Покійний Василь Захарченко в романі "Прибутні люди" добре про це написав…
- А я це бачив на власні очі: був час, коли ламали хребет нації. По селах панувало справжнє кріпацтво. Паспортів селянам не виписували, а без паспорта довго не проживеш, - упіймають, ще й засудять. Тому або в колгосп, або на роботу на Донбас чи на південь, або ж у ліс до партизанів.
- То ви на Донбасі відпрацювали два роки й звільнилися?
- О ні! Я просто втік, бо листувався з сестрою, і вона мене покликала.
- Чекайте, а скільки ж років треба було відбувати вашу трудову повинність на шахтах?
- Усе життя. Можна було, правда, вступити до інституту, але ж у мене не було повних 10 класів.
- Григір Тютюнник теж не відпрацював визначений термін по закінченні училища, і його ув'язнили на декілька місяців у колонії. А вам втеча минулася просто так?
- Не минулося! За три місяці хтось доніс чи, може, вистежили, але факт втечі встановили й мали судити. Спасибі сестрі - вибігала. Дали мені нове покарання - трудова армія на Камчатці. Ще чотири роки там відробляв "гріхи": ловив рибу, рубав ліс. Юність моя минула в неволі… Потім, у 1951-му році, знов поїхав до сестри у Броди. Бо в Лохвиці вже не було хати, батько помер, а мати переїхала до доньки на Львівщину, в село Шнирів.
- Віршування допомогло вам влаштуватися на роботу. А коли ви почали писати вірші?
- Десь у 6-му класі. Коли вперше надрукувався в районній газеті, то мав від батька суворий наказ: вивчись на інженера, а тоді вже пиши! Він натякав, що письменство - надто ризикований шлях. У Німеччині я вже чимало писав. Але не було на чому. Якісь папірці, пакувальний папір знаходив і писав. Майстер Альберт побачив це й подарував мені прекрасний блокнот. Він пройшов зі мною все життя, та й досі в нього зазираю. А щодо роботи у Бродах - мене оформили коректором. Не було кадрів взагалі, а тут я… Ну й навантажили на повну. Ще й вірші мусив друкувати.
- Ви кажете, не було кадрів. А куди ж довоєнні журналісти поділися?
- Вони всі були розстріляні або заслані в Сибір. Жодного довоєнного журналіста не лишилося!
- А письменники залишилися?
- У львівській Спілці з довоєнних письменників лишилися лише комуністи: Козланюк, Галан, Яцків, Лукіянович, Бандрівський, Пелехатий. Правда, було кілька й позапартійних: Вільде, Мигаль, Макогін. Але за ними суворо наглядали, їм не довіряли. Декого присилали для зміцнення партійного напряму в літературі, як-то фантаста Бєляєва.
- А коли перебралися до Львова?
- Трохи попрацював в Бродах і вступив до Львівського поліграфічного інституту. Конкурс був дуже великий, але я мав пільгу - стаж роботи за фахом. Після другого курсу я написав два фейлетони й одніс у комсомольську газету "Ленінська молодь". Надрукували й запросили на роботу. Знову коректором.
- Тобто ви були студентом і працювали?
- Так. Потім у мене вийшла перша поетична збірка. А в Романа Іваничука - книжка оповідань "Прут несе кригу". Ми перемогли в літературному конкурсі, й нас обох послали у 1957 році в Москву на Фестиваль молоді та студентів.
- Тоді треба було в кожній книжці обов'язково згадати про Леніна і партію, чи не так?
- Це так звані "паровозики". Як не вставиш, то далі не поїдеш. Але ще й відповідний дух мав бути. Я вам скажу, що книжка моя мала вийти у видавництві "Дніпро" роком раніше - в 1956-му. Редактором був Олесь Жолдак. Телефонує мені до Львова: "Приїдь!". Приїжджаю в Київ і йду до Золотих Воріт, - там тоді містилася редакція. Думав, будемо редагувати, а Жолдак мнеться й каже, що поговоримо за чаркою, і веде мене в магазин "Вино і коньяки" (здається, так він звався) навпроти Оперного. Тепер на цьому місці - довгий житловий будинок. Заходимо, а там за столиком Остап Вишня, Максим Рильський, Микола Яковченко. "О, Олесю, йди до нас", - кличуть. Розпитують, що за симпатичний студент. Таки був колись! (сміється). Жолдак розповідає, мовляв, у нього готується перша книжка, а в ЦК комсомолу сказали, що багато страждань, треба додати боротьби, акцентувати керівну роль партії. Ось такий "паровоз" потрібен. А в мене справді були дві теми, і обидві нерадісні: німецькі концтабори й Камчатка. Тому мусив переробляти і видаватися через рік у Львові. І назву збірки змінили: із "За дротом" - на "Серцем палаючим".
- Ну тоді й самого Рильського били за такі занепадницькі мотиви. "Ластівки літають, бо літається, а Ганнуся любить, бо пора, хвилею зеленою здіймається навесні Батиєва гора" (цитую).
- Прекрасна лірика, але де ж боротьба? Тоді така ідеологія була, що наче й кохання без ідеї не існує.
- А ви завжди писали українською?
- Ні. Коли був на Камчатці, багато писав російською. На нараді молодих письменників у Львові до мене підійшов Дмитро Павличко й зауважив: "Ти, Миколо, визначайся з мовою. А то в тебе один вірш українською, другий - російською". Так ми з ним зазнайомилися.
- Ви усвідомили себе українцем на Галичині?
- Раніше. Коли за німців у Лохвиці працював театр і ставили патріотичні вистави. "Степовий гість" та інші… Ще й газета видавалася. Ось тоді я відчув, якого я роду.
- Яке життя було в повоєнному Львові?
- Нормальне. На поверхні. Моє студентство припало на час, коли совіти розбили опір і добивали ідейно. Тому всі ходили під ковпаком. Серед письменників були сексоти - "освєдомітєлі". Страшний диктат цензури, яка вимагала, щоб художні твори були просякнуті духом дружби народів, поклонінням партії та Москві, героїкою трудових звитяг і таке інше. І боронь Боже, десь у автора трапиться слово "Україна". Його негайно переписували на "Батьківщину".
- А відоме Симоненкове "…Вибрати не можна тільки Батьківщину"?
- Та ж у Василя в рукописі й була саме "Україна", так цензор виправив. Тепер уже і в пісні "по-книжному" співається.
- А все ж таки, крім цензури й доносів, як митців намагалися залякати, зламати?
- Різних письменників ламали по-різному. Були такі, яких вивищували. Нагороджували закордонною поїздкою, квартиру давали престижну, премію, позачергову книжку видавали. Інших - охороняли. До Петра Козланюка, Володимира Бєляєва, Ірини Вільде, Ярослава Галана були приставлені кадебісти-охоронці. До речі, Ірина Вільде навіть обвінчалася зі своїм охоронцем.
Правда, ніколи й ніде не показувала його в товаристві. Багатьом письменникам видали табельну зброю для захисту від можливих нападів націоналістів, як тоді казали. Але в Галана за тиждень до вбивства чомусь забрали наган.
- Анатолій Дімаров у спогадах наводить епізод, свідком якого він став на суді над убивцею Ярослава Галана. Коли оголошували вирок - вищу міру, - вбивця Стахур вигукнув суддям: "Ми не так домовлялися!".
- Я теж схиляюся до думки, що це вбивство було сплановане для розправи з національно свідомими громадянами. Бо після нього пройшла ціла хвиля масових арештів -переважно студентської молоді. Сотні було репресовано, засуджено, вигнано з університету. Розумієте, вбивство Галана розв'язало каральним органам руки.
- Письменник був контраверсійною постаттю і, до того ж, багато знав. Ортодоксальний комуніст, який у будь-який момент міг вийти з-під контролю. Ось його й вирішили прибрати руками власних ворогів.
- Прибрали, а потім з почтом поховали і посмертно присудили Сталінську премію…
- Ви згадали, що в письменницькому середовищі були сексоти…
- Кожен четвертий, - це не лише у Львові. От ви читали мою книжку "Коливо"?
- Так! У ній ви вшановуєте своїх побратимів, видатних українців, які вже відійшли у кращий світ…
- І Богдан Горинь прочитав. Телефонує мені й каже, що серед тих, кого ти, Миколо, возвеличив, п'ятеро - сексоти. А він це питання досліджував, - назвав мені імена. Серед них один лауреат Шевченківської премії. А я й не здогадувався.
- А вас ніколи не вербували?
- Три місяці поспіль викликали й наполягали, щоб став сексотом. Я опирався. Аж поки сказав таку фразу: "Досить мені й того, що життя не склалося. Треба з ним кінчати". Вони відчепилися, бо такий фінал їх влаштовував.
- Тобто ви на співпрацю не пішли?
- Ні, але "паровозиками" грішив. Довелося написати п'єсу про Ментона. Наші заньківчани ставили її. Показаний ненажерливий землевласник Ментон часів перших совітів, який опирався радянській владі, плюс ще націоналісти там виведені негативно. Не треба мені було цього писати.
А ще був випадок із баладою про сліпого кобзаря, який у часи лихоліття зберіг пісню - як останню зброю. Де надрукувати баладу? Я послав її в журнал, який видавало Товариство сліпих. Але там редактори видющі, пересилають її в обком партії. Ну, догана забезпечена: мовне питання було надзвичайно дражливим. Через місяців два група письменників виступає в педучилищі, після виступу вечеря, і вже підхмеленим нам пропонують: а почитайте щось таке, що не йде до друку!.. Я й прочитав ту баладу. Буквально на ранок дзвінок: "Ми ж заборонили публікувати цей вірш!" Викликають мене з Ростиславом Братунем, тодішнім головою львівської організації Спілки письменників, в обком на проробку. А я дорогою дописую до балади таку строфу:
Наче бачило наші часи,
Нашу правду, де квітне весна,
Де в привіллі добра і краси
Наша мова розкута луна!..
Як кажуть, "пришив кобилі хвіст", - утім, вирятувало: замість суворої догани отримав просту.
- Але гайки закрутили?
- Знайшли зачіпку. У 1974 році надрукували у журналі "Вітчизна" мій вірш "Бранка". Готував до друку Борис Олійник. Журнал вийшов. А Олійник тільки-но поїхав на генасамблею ООН, і йому за кордон телефонує сам головний ідеолог компартії України Маланчук: "Петренко під бранкою бачить Україну". Зчинився ґвалт. Партійні збори, представник обкому з відділу пропаганди, ну й обговорюють моє питання. Це вже 1975-й рік. Проголосували за моє виключення з партії, а заодно я автоматично втрачав роботу. Пізніше дали команду згори замінити виключення на сувору догану. І мене рік ніде не друкували.
- Разом із вами в німецькому концтаборі була ще одна сестра. Розкажіть про її долю.
- Настя була в іншому таборі й після війни додому не повернулася. І ось у 1985-му надрукував я поему про сестру, яка загинула в концтаборі. Коли надходить мені лист із редакції газети "Зоря Полтавщини". Пише жінка з села, що прочитала книжку Петренка, і буцімто його сестра не загинула. Я зібрався й поїхав на Полтавщину до цієї жінки. А до неї з сусіднього села прийшли ще й дві табірні подруги. Посідали й розповідають… Визволили їх французи, бо табір був у Шварцвальді, неподалік Ельзасу. Там моя сестричка вийшла заміж за француза, родом із Польщі, й залишилася з ним. Я почав розшукувати. Кілька років минуло, поки знайшов. Аж у Австралії! Ну поїхати мені не випадало, то вона приїхала. Ось так ми зустрілися… Нема вже серед живих ні сестер, ані братика…
- Ви згадали, що батько негативно сприйняв ваш поетичний дебют. А як мама ставилася до ваших віршів?
- Мамі вірші подобалися. З ними вона, можна сказати, й пішла із життя. Наступного після похорону дня оповідає сестра: "Та наче нічого була, трималася, як завжди, при всіх своїх слабкостях. А тоді ми сиділи в хаті, коли по радіо раптом читають твої вірші, то ми й послухали. Вже й кінчилася передача, музика заграла, я встаю щось там у дворі попорати, а мати каже, що трохи посидить, може ще Миколині вірші читатимуть… За півгодини я в хату - а мати як сиділа, так і сидить…" Господи, думаю, прости мене, грішного, але коли б і мені у свою останню годину щось втішне про власних дітей почути!..
- Ви забобонна людина?
- Ставлюся до забобонів із гумором. Ще з дитинства міркував над питанням, навіщо триматися за ґудзик, коли побачиш попа чи ченця. Або коли заходиш у річку, мусиш посцяти на ноги, - бо ж у воді водиться непримітна страшна волосінь, яка вгризається в тіло, залазить аж геть глибоко, - і тоді ти заслабнеш.
- Ви пишете на релігійні теми. Взяти хоча б книжку "Молитва отця Зенона". Ви вірите в Бога?
- А хіба не Він беріг мене і спасав? Коли я йшов до школи, мама вдягала на мене хрестика. Вчителька запевняла, що Бога немає, і вішала на мою шию піонерського галстука. Я не пручався, проте хрестика не знімав. А до того - руйнація церков, скинуті хрести, потрощені дзвони, по хатах ходять безвірницькі бригади з вимогою потрощити ікони, навіть більше - примушують господарів потоптатися по них… У щасті людина Бога не помічає, а ось у горі - тільки до Нього! Я не був релігійною людиною, але тепер щодня розгортаю Святе Письмо.
- Одного разу ви розповідали про курйозний випадок, пов'язаний із релігією.
- На день народження Франка серед львівських поетів було заведено підносити Каменяреві "поетичний вінок". Іван Гущак читає власний вірш, а в ньому начебто Франко плює на папу. І ось на цих словах Гущак гнівно підносить кулак у напрямку собору святого Юра, ще й потрясає ним. Раптом із неба як загримить. Де й хмари взялися, а за кілька хвилин - злива!
Недарма мати казала: "У природі все мудре, все душу має, то ми просто не знаємо!"
- Наскільки великі творчі потуги охоплюють поета, коли він творить? Як до вас приходять вірші?
- Я можу писати на задану тему, коли це потрібно, - досвід дозволяє. Але зазвичай усе набагато простіше. Як удосвіта прокинешся, то буває настрій і наче само пишеться. Або читаєш щось - і раптом, як поштовх, зачепило й понесло у вир віршування. Тут немає науки, роби так і так, та й станеш поетом. Треба прислухатися до себе…
- На чиїх поезіях училися?
- Коли я був у таборі в Німеччині, мій майстер Альберт приніс мені кілька книжок російських емігрантів, серед них і Ахматової. Ось насамперед на цих віршах я вчився, ще й тепер напам'ять можу дещо прочитати. Пізніше у Львові я мав можливість читати Плужника, Фальківського, Олеся, Антонича. Вони і Шевченко - мої вчителі.
- Недавно Володимир Базилевський писав у "Літературній Україні", що бачить небувале нашестя поетів і що це є ознакою втрати самовимогливості, бо "поезія стає додатком до розважальних програм і перероджується". Ви згодні з таким спостереженням?
- Так. Посудіть самі, в часи моєї молодості у Львові було лише дві поетеси, а зараз - 200! Якість важко оцінити, бо видають власним коштом і мізерним накладом. До критиків такі книжки не доходять. Та й критиків як явища майже не лишилося…
- Той-таки Володимир Базилевський пише, що ваша "Молитва отця Зенона" "діймає тією утробною правдою, яка добувається найдорожчою ціною - стражданням". А чому ваших книжок немає у львівських книгарнях?
- Останні збірки я так само видаю за власні гроші з пенсії. Двісті-триста примірників. Роздам друзям, поштою повідправляю, а в книгарні вже й нічого давати.
- Ну так можуть і забути про поета…
- А це вже історія покаже. Не таких забували. Наприклад, Тичина. Чи хтось пам'ятає його "Симфонію"? Ви пам'ятаєте?
- Соромно, ні…
- А це ж геніальна поема про Сковороду.
- У книжці "Коливо" згадуєте про табірне кохання до полонянки-полячки, яка зовсім ненадовго стала вашою Музою.
- Це було вже після визволення з табору, коли ми чекали остаточного закінчення війни та повернення додому. Людмила - наполовину українка з Польщі, хоча дитинство її минуло в нашому Кремінці. Теж пройшла табори, працювала на кухні. Ми часто ходили на берег струмка, де я читав їй вірші. Але її батьки й чути не хотіли про радянського нареченого. Так ми й розлучилися: їх американці відправили на відпочинок у гори на два місяці, а нас - до фільтраційного табору в Бреслау. На прощання вона подарувала мені свою фотокарточку, а я їй - поезії. Через 65 років Люда розшукала мене й надіслала лист. Пише, що зберегла всі мої вірші. І навіть прислала їх ксерокопії. Я ж відіслав до Польщі збільшений портрет, який був зі мною все життя…
- З пережитого вами воєнного лихоліття і сучасного аналізу відкритої інформації про минулу війну - як оцінюєте її?
- Я багато про це думав і писав. Ніяк вона не вкладається в термін "вітчизняна". Бо ж подивіться, вона почалася з поділу Польщі, потім фінська війна й анексія Карелії, потім - анексія Прибалтики.
До того ж українці не лише захищали свою землю, а воювали на всіх фронтах. Хто б їм дозволив боронити лише своє, мусили боронити всю радянську імперію і виконувати накази Москви. А після війни - контрибуції, формування сфер впливу. Не встигли оговтатися після перемоги, як усю державну машину кинуто на розбудову атомної бомби, - були маячні плани підкорити весь світ. Тому, на мій погляд, Друга світова війна була загарбницькою, імперіалістичною за характером і велася між двома зловісними імперіями.
- Розкажіть про вашу родину.
- З дружиною ми живемо вже
56 років. Маємо двох дітей та двох онуків. Я вдячний Богові за мою родину. У багатьох областях місцева влада сприяє поліпшенню життєвого рівня письменників, митців. Для прикладу, у Вінницькій області письменників до п'ятдесяти, - а їм виділено близько двадцяти грошових допомог: старшим - добавки до пенсії, молодим перспективним - стипендії. У патріотичному Львові - жодної, ні молодому, ні старому. Це при тому що кілька письменників терміново потребують підтримки. Тут не про видання книжок ідеться, а про нагальні побутові потреби та ліки.А мені ще й у субсидії відмовили. Складається таке враження, наче про тебе забули. От був день пам'яті Голодомору, так ніхто й не зателефонував, не те щоб запросив. Стільки говорять про голод, конференції відбуваються, а про очевидців і не згадають. А нас же дедалі менше…
Під знаком 33
З душі здирати шкіру? Так, дери!
Оголена - вона чесніша втричі:
Моє життя - під знаком 33,
Стражденної і проклятої притчі.
Та я однак до безуму люблю
Вас, хто повік не згоден помирати:
Я не прощу ні небу, ні кремлю
Цієї в чорта купленої дати.
Він мідний гріш у пазусі трима,
З обдертого здира ошматки німба.
Я знаю: гріх. Але гріхів нема
Там, де народ лишається без хліба.
Як ми грілися біля крематорію
Це що так тіло леденить?
Мороз і хуга стосотсічна.
На світі вічна тільки мить,
А вічність вже давно не вічна.
Добро перемагає зло,
На мить - та все ж перемагає.
І ще: на світі є тепло,
І наш капо про нього знає.
У найкуцішу мить добра
Він сам підводить нас до печі,
Він каже: - Відпочить пора…
І ми до печі тулим плечі.
А тепла піч - то тепла піч,
Нехай вона і крематорна,
Нехай життя - мов чорна ніч,
І чорна мить, і вічність чорна.
І що згорить - добро чи зло?
Чи мить, чи вічність переможе?
А груди холодить тепло,
Що й серце скрижаніти може.
І я, хто грівся в тім теплі,
Іду в життя за дальні межі -
І бачу холод на землі,
І ніч, і снігові пожежі.
А десь далеко, в пеклі, там,
Святе тепло в печі німіє…
Віддам я вічність, все віддам -
За мить, що хоч когось зігріє.
По колоски
Ненажерливі дні,
дні глевкі та зубасті.
Що це - вечір чи ніч?
Тільки темінь сліпа:
Будить ангел мене:
Нумо, хлопче мій, красти,
Із колгоспного поля тугого снопа!..
Я його обскубу край байраку,
де терня,
Нам би тільки якось
дотягти до межі:
Це мій перший врожай -
разом крадене зерня,
І "на шухері" він -
охоронець душі.
Ромашки
За колючими дротами
Простір мрійно-весняний,
Там від вишки і до брами
Ходить, ходить вартовий.
Він іде, ступає важко
З автоматом на ремні:
В дуло встромлені ромашки -
Дивні квіти весняні.
А весна, як воля, манить -
Та ступи до дроту крок -
В серце нагло квітка встряне,
Вгрузне кожен пелюсток…