Йосиф Бродський |
Свого часу вірш Йосифа Бродського «На незалежність України», написаний 1991 року і вперше виголошений 1994, викликав бурхливу реакцію в середовищі українських інтелектуалів. І реакція ця здебільшого зводилася до образи честі українського народу, звинуваченні поета в імперських амбіціях. Проте прийшов час, відкинувши упередженість і образи, спробувати зрозуміти гіркі слова нобелівського лауреата, побачити щось більше, ніж елементарна образа. Адже, як відомо, великі поети не кидають слів на вітер, а пишуть лише про те, що їх по-справжньому хвилює. Гадаємо, ці роздуми — гарний початок розмови про важливе і встановлення атмосфери нормального культурного діалогу.
Літературний жанр антипанегірика, до якого вдається Йосиф Бродський у своєму неоднозначному вірші «На незалежність України», має свою цікаву генезу. Спрямований зазвичай на звинувачення адресата, антипанегірик був невластивий класичній дифірамбічній поезії. І лише тиранічні режими ХХ століття спричиняють традицію глузування з тиранів і «тиранічних вождів», будучи своєрідною реакцією на зміну епох та руйнування імперій.
Визначним предтечею антипанегірика в українській культурі був Тарас Шевченко, названий «лицарем честі» ще Миколою Некрасовим. Харизматичний образ Кобзаря сильно вплинув на формування російського авангардового мислення. Передусім це стосується творчості будетлян та гілейців і, зокрема, Веліміра Хлєбнікова. Шевченків міф увійшов до ідеології гілейців, проявившись у містичному виході з кургану померлого сина як апофеозі будетлянського життєдійства.
Отже, Шевченків міф Курганного Воїна, котрий містично живе у Великому Льосі, допоміг російським футуристам обґрунтувати головну тезу архаїчно-футуристичної думки — опанування забутих чеснот та цінностей історії батьківщини. Шевченкова міфічна думка про відродження та воскресіння Слави України пов’язується у футуристів із образом билинного Святогора, перетвореного ними на героя сьогодення. В.Хлєбніков пристає до цієї концепції, визнаючи саме Т.Шевченка попередником будетлян. Отже, містичний вихід з кургану померлого сина передбачає остаточний тріумф Кобзаря, сакральна гра якого визначається як побрехеньки, як Священна Брехня. Саме цей пункт — «брехня Тараса» — багатьом видається чи не найобразливішим місцем у вірші Бродського. Однак насправді все набагато складніше.
Ці футуристичні інтенції проявляються в акмеїзмі і, зокрема, у творчості чи не найголовнішого поетичного вчителя Й.Бродського Осипа Мандельштама. Саме крізь будетлянське сприйняття Шевченкового міфу про вихід з кургану дивиться Мандельштам на проблему невмирущості та воскресіння. Саме з цих джерел виходить новітня міфопоетика Бродського, яку слід сприймати як фарсове перетворення головних авангардистських засад.
Нагадаю, що статус Бродського — вигнанця та парії — різко змінюється саме 1991 року під час розпаду СРСР. Світова громадськість визнала у ньому не лише видатного поета сучасності, а й громадського діяча, здатного витлумачити Заходові всі таємниці та рушійні сили політичного сьогодення, визначити долю Радянського Союзу, спільноти, що руйнується на очах. Судячи з численних інтерв’ю поета, подібний статус громадянина і пророка був йому глибоко чужим. Бродський визнавав себе, як відомо, всього-на-всього вбогим нащадком титанів Високого Авангарду. Однак, поет — лауреат конгресу США, кавалер ордена Почесного Легіону Франції — не міг залишатися приватною особою і тому мусив пояснити світові долю держави, яка раптово перетворилася на фантом.
Можна також твердити, що розпад СРСР поет пов’язував із низкою катастрофічних подій попередньої доби, з порушенням Світової Гармонії. Тут, безперечно, головним чинником є Чорнобиль, який спричинив ланцюгову реакцію у соціальній та політичній сфері. Таким чином, антипанегірик «На незалежність України» стає таким собі остаточним та вичерпним промовлянням Бродського до всього занепадницького світу.
Свою антиоду поет починає зверненням до шведського короля Карла ХІІ, іронічно схвалюючи поразку Швеції, яка таким чином здихалася відповідальності не тільки за Полтаву, а й за всі лиха скорботної долі «переможців». Звертаючись у такий спосіб до шведського монарха, поет немовби імітує статус кобзаря-дармограя, що каже правду у вічі королям. Використання цього Шевченкового образу, перевтіленого російським авангардом, більш як очевидне. З іншого боку, сам Бродський почувається не лише герольдом, вісником року, а виразно ототожнює себе із Гамлетом, котрий уже наперед знає вирок долі. Отже, шведська тема набуває шекспірівського сенсу, тоді як у самому собі автор бачить короля Ліра (лірника-дармограя і, водночас, поета-пророка), з тією різницею, що Україна-Корделія відійшла назавжди.
Наслідуючи Хлєбнікова й Мандельштама, поет доходить висновку, що Україна знову зачиняє свій Земельний Світ, повертаючись до Великого Льоху. І справа тут полягає аж ніяк не в «переліку бід та образ» (В.Маяковський), а в тому, що поет «знає силу слів», яка підриває всі могили минувшини. Вона ж є атомним вибухом. Бродський вже не уражений Шевченковим міфом так, як його великі попередники, вже не чекає Ладомиру, спостерігаючи явище, пророковане Шевченком та Хлєбніковим. Він є сучасником Великого Вибуху, співрозмовником покоління, страченого тотальним лихом. Бродський уже не бачить, як, приміром, Мандельштам, свого майбутнього співрозмовника, а спілкується й уславлює героїв минулого. Для поета все майбутнє потрапило у нуклідний полон, перетворившись у життя поза життям.
І йому не залишається нічого, окрім ототожнення Великого Льоху із чорнобильським саркофагом і уславлення загиблих героїв.
Натомість поетові-пророку доводиться засудити сущий світ і підписати вирок сучасності. Остаточний осуд, до якого вдається Бродський, сповнений болем та відлунням міфів про Україну-Курган. Він уже не бачить «могутнього запорожця» (В.Хлєбніков), не вірить у містичну невмирущість, а споглядає «гопак» на пагорбі, точніше, танок Смерті на верхівці чорнобильського саркофагу.
Найцікавішою особливістю цього тексту є анаграма СТ-СТР-ТР, генетично пов’язана із хлєбніковським «божеством зла» — трійкою. Але Бродський перейменовує Світове Зло на стронцій. Поет постійно обертається навколо образу Чорнобиля. Саме у цьому сенсі слід сприймати словосполучення «знищене ізотопом» стосовно української природи. Прапор української природи, таким чином, зазнає руйнівної сили радіаційного випромінювання, перетворившись на «жовто-блакить» національного символу. Цікава рима «ізотопом—Конотопом» натякає не лише на «конотопську відьму», а й на перший український топонім, з яким зустрічається кожен, хто приїздить із Росії.
Численні кодовані образи цього твору потребують ретельного аналізу саме з погляду завершення традиції міфологізування України у російському авангарді від Хлєбнікова аж до Бродського.
Звісно, ми можемо сприйняти поетову лайку як образу, проте саме вона є очевидним виразником небайдужості автора. Автор вдається до архаїчної традиції замовлянь, пов’язаних із українським фольклором. Саме з фольклору та творів Шевченка Бродський запозичує нищівну лексику, інтонацію відчайдушної анафеми.
До кого звертається поет? Безперечно, до влади та її носіїв, носіїв занепаду та розбрату. Так, він ототожнює себе з «кацапами», відверто засуджує «сімдесят років» життя в імперії. Але ті, кого він засуджує, не є ані «ляхами», ані «гансами», ані «українцями». Це — сили розбрату й ворожнечі, сили, містично розкуті Чорнобилем, найважливішою подією катастрофічного зламу історії.
Так, образа від тексту з’являється тоді, коли поет «посилає» адресата на «три літери» і на «чотири боки». Посилання на чотири боки — неначе дарування волі поневоленим і набуває символу своєрідного звільнення від імперського комплексу. Що ж до вислову «ставити на чотири кістки», який має сенс підкорення чужій владі, то тут проголошується саме безвихідь загального стану Руїни, що у ньому опинилися всі народи після Чорнобиля. Катастрофа сама посилає історію «до біса». Зазначу також, що всі лайливі вирази тексту треба розглядати крізь оту сльозу, що не підлягає людському осуду. Це сльоза похоронного голосіння при мерці.
Зовні здається доречним витворити схематичні тотожності Союз=Богатир, Україна=Жінка, котра залишила його. Однак доцільнішим є конструювання іншої моделі: Союз=Святогор, що загинув під час чорнобильського вибуху. У цьому сенсі звертання до України як до місця, де зупинилася історія, відповідає поетиці смерті в цьому тексті.
Насамкінець зазначу, що Й.Бродський, читач і знавець Г.Сковороди — поета, якого він ставить на один щабель із Джоном Донном та Гавриїлом Державіним, поділяє головну думку мудреця: «зазирни в себе». Цей живий заклик відтворює в учнях Сковороди модель самопізнання та занурення у «духовні печери». Це — підґрунтя справжнього Пам’ятника — Чистого Логоса, що його зводять Горацій, Державін та Пушкін. Він протистоїть дієвому профанному світу. Саме він є орієнтиром сучасності, світлом у темряві, закликом до життя. Єдність і протилежність «рядків Олександра» дорівнює Логосу, а «брехня Тараса» — дієвому, войовничому творчому Слову поета-пророка. Це і є подвійним заповітом Йосифа Бродського.